Виктор Банников, вратарь и президент

К 82-летию со дня рождения великого голкипера и первого президента ФФУ. Официальный сайт «Динамо» вспоминает историю легенды.

(публикуется языком оригинала)

Ті, кому довелося бачити його в грі, пригадують манеру Банникова з обов’язковим захопленням. Надто яскравим, навіть артистичним, він був. Прізвисько «Летючий воротар» отримав за затяжний стрибок, завдяки якому нерідко витягував «мертві» м’ячі. Двічі отримав приз журналу «Вогник» для найкращого воротаря радянського футболу. Побив рекорд чемпіонатів СРСР за «сухою» серією без пропуску м’ячів. Не один голкіпер із більш молодого покоління відзначав, що в цю професію закохався під враженням від видовищної гри Банникова…

А народився Віктор Банников 28 квітня 1938 року в селищі Лугини Житомирської області. Його батько загинув на Другій світовій, мама самотужки ставила хлопця на ноги. Дитинство провів за дуже складних обставин – евакуація, з восьми років – у Житомирі, підлітком пішов працювати на взуттєву фабрику.

Для футболу Банникова зберіг місцевий тренер Лев Місіожник. Ось так, прямо з вулиці, він запросив Банникова в житомирську заводську команду, де 20-річний «переросток» зайняв пост воротаря. В першому ж матчі отримав травму голови, отямився в лікарні весь у бинтах та синяках – але переборов себе й повернувся в гру. І треба ж, посоромив скептиків (у тому числі, й власних друзів, які відговорювали від цього непотрібного заняття). Голкіпер відбувся!

«Я пробував себе в різних видах спорту. По наївності гадав, що все вмію – удари ж волейбольні «читав», на відскоки в баскетболі реагував, ну а вже стрибок-то точно в мене є, – пригадував пізніше вже знаменитий Банников. – А в футбольних воротах я відчув себе, як першокласник. То з трибун здається, що м’яч летить так повільно, що воротар може встигнути за цей час повторити всю таблицю множення. Насправді ж м’яч проносився повз мене, як гарматний снаряд – страшно й зі свистом. Повна безпорадність! Гордість моя була зачеплена й вражена. Невже не справлюся, невже я слабкіший за інших? Вже потім, коли відчув, як це здорово – «взяти м’яч», зрозумів, що без футболу не зможу жити».

Хоча в футболі Банников був початківцем, подібно до Ломоносова, він обігнав у навчанні багатьох молодших однокласників. Уже через рік, у 1959-му, він опинився в потрібному місці в потрібний час. У Житомирі якраз створювалася справжня команда майстрів. Під назвою «Авангард» і під орудою відомого динамівця Анатолія Богдановича зібралася досить молода команда, основу якої складали кияни з легендарної ФШМ і кілька місцевих гравців, серед яких – і Віктор.

Житомирський «Авангард» був середняком своєї групи Класу «Б» (9 місце серед 16 учасників), зате пропускав небагато, а вдома взагалі рідко «відпускав» гостей. Як приклад – сенсаційна перемога над мінським «Спартаком» (тодішня назва «Динамо») в дебютному домашньому матчі (1:0 – «сухарик» для Віктора). У конкуренції з Копиловим Банников пройшов гідне бойове хрещення, але після невдалого матчу з черкаським «Колгоспоником» випав зі складу.

Довелося повертатися в футбол околичними шляхами. Банникова запросив коростишівський «Шахтар», який щойно виграв Кубок УРСР серед колективів фізкультури, а з Віктором у складі став чемпіоном області 1960 року. Прямо по ходу того сезону талановитого «самородка» висмикнули в новий футбольний проект.

Це в Чернігові створювалася нова команда – під назвою «Авангард», але пізніше перейменувалася на «Десну», яку ми й знаємо по сьогодні. Створювалася в муках – двоє маститих динамівців Києва, Олександр Щанов і Анатолій Жиган, не витримали тиску й залишили «Десну» всього після кількох місяців роботи. На їхнє місце прийшов третій – Йосип Ліфшиц. Саме Йосип Давидович через свої канали дізнався, що на Житомирщині «скніє» в колективі фізкультури молодий воротар, який видав кілька виняткових матчів за головну команду Полісся.

«Якщо сказати в двох словах – я знемагав. Однак, мабуть, без такого праці нічого в спорті не домогтися. Тим більше, якщо як я, запізнився на кілька років, і треба наздоганяти», – пригадував Банников. Але витримав усі навантаження Ліфшиця, а тренер віддячив йому довірою та професіональним поглядом – влучною критикою, доречними порадами. На той час у радянському українському футболі Ліфшиц на рівні, напевне, з Лерманом і Жиліним, славився як один із найкращих фахівців по «складних» командах. Стільки колективів він підняв, стількох талантів розгледів! Банниковим мав право гордитися, як бомбардувальник-винищувальник – черговою зірочкою на фюзеляжі.

Чернігівський колектив був у 1960 році аутсайдером Класу «Б», фінішувавши передостаннім («Полісся», звідки «пішли» Банникова, для порівняння, закінчило чемпіонат сьомим серед 17 учасників). Але для Банникова це був шанс, яким треба користатися. За півтора роки в чернігівському колективі він провів 51 матч, пропустивши 52 м’ячі. Не без його допомоги, прогресувала й «Десна», яка в сезоні 1961 фінішувала п’ятою, обігнавши, до речі, житомирян.

Але долю молодого воротаря вирішив не календарний матч, а міжнародний спаринг. У рамках турне по СРСР шведський «Хаммарбю» завітав до Чернігова. І хоча гості виступали досить сильно, обіграти чернігівських нижчолігівців не змогли – 1:1. Кураж спіймав Банников, який навіть не підозрював, що з трибун за його діями стежить головний тренер «Динамо» (Київ) В’ячеслав Соловйов – він приїхав подивитися на шведів, з якими 25 жовтня 1961 року мали грати нові чемпіони СРСР.

Вже за кілька днів 23-річний Віктор Банников дебютував у київському «Динамо», замінивши по перерві легендарного «воротаря республіки» Олега Макарова. Завдяки голу Валерія Лобановського, динамівці переграли «Хаммарбю» – 1:0. Епізод із влучним ударом Ларса-Уве Юханссона не розчарував дебютанта – взяття воріт скасували через офсайд. 65 тисяч киян таким чином познайомилися з майбутнім улюбленцем.

Що то була за команда, «Динамо» (Київ) 60-х! Поставте на шальки терезів їхні відносно скромні досягнення та тріумфи 70-х і 80-х – наче скромно, але подумайте – наступних успіхів не було б без великого почину першопрохідців. Віктор Банников, у постійній конкуренції, все ж провів за вісім сезонів у головній команді України 151 матч, пропустивши 122 м’ячі в чемпіонатах СРСР. А які голкіпери складали йому компанію, ох! Макаров, Рудаков і Разинський, не кажучи вже про талановитих молодих Джафарова, Клюєва, Ступара, Турпака, Гургача, Собецького, Грузнова, які в ті роки перебували в дублі.

Віктор Банников був улюбленим воротарем цілого покоління, в 1964 році вперше отримав приз журналу «Вогник» найкращому воротареві року в СРСР (у тому сезоні він потягнув пенальті від легендарного торпедівця Іванова, який коштував суперникам золотих медалей), а в період з серпня 1967 по квітень 1968 року впродовж 1122 хвилин не пропускав м’ячів, чим встановив рекорд чемпіонату СРСР. Здобув у Києві три золотих медалі чемпіонату Радянського Союзу та ще два кубки СРСР. Захищав ворота динамівців у матчі Кубка кубків проти «Колрейну» (6:1), і це був історичний дебют радянських і українських клубів у європейських клубних турнірах УЄФА. До міжнародного стажу Банникова внесемо 9 єврокубкових матчів (10 м’ячів у його воротах).

29 листопада 1964 року дебютував у збірній СРСР, залишивши свої ворота в недоторканості в матчі проти Болгарії (0:0). Загалом, до 1972 року встиг провести 14 матчів під червоним стягом – 13 пропущених м’ячів, п’ять «сухих» ігор. Був у складі збірної СРСР на чемпіонаті світу 1966 року (півфінал) та чемпіонаті Європи 1972 року (срібні медалі). Але справжнє випробування чекало Банникова в товариському матчі. В Москву прибула збірна Бразилії – чинний чемпіон світу. Вона «відвозила» радянських футболістів, забивши їм три м’ячі без відповіді. Два з них пропустив Віктор – в тому числі, від Пеле. Вже пізніше, під час одного численних конгресів ФІФА, Банников познайомиться з великим бразильцем – і той пригадає, як забивав йому в Москві…

Привітного, веселого та, загалом, правильного Банникова любили товариші. Ось яку хохму він витворив у парі з найголовнішим динамівським пересмішником Віталієм Хмельницьким: «Якось до нас на динамівську базу в Конча-Заспу мали приїхати секретар ЦК партії з міністром внутрішніх справ УРСР – для якоїсь чергової накачки. А ми з Вітею Банниковим підготувались і вивісили прапор з написом «Анархія – мати порядку! Усю владу – воротарям і нападникам!» Маслов як побачив: «Трохимівно!» (У нас завгосподарством була.) «Негайно зняти!» Зняли. А шкода – ми ж хотіли якнайкраще», – пригадував великий «Хмель» у пізнішому інтерв’ю газеті «Український футбол».

Попри значні успіхи та три воістину великих сезони, динамівський етап кар’єри Банникова був позначений великою ротацією – через конкуренцію та травми. З’їздивши на чемпіонат світу в Англію, та не зігравши там жодної гри, він виявив після повернення, що основним є більш молодий Рудаков. Потім відвоював місце в основі, але на початку сезону 1969 року тяжко травмував руку, цього разу не повернувшись в основний склад і після відновлення. Про своє «звільнення» Банников дізнався з газети…

Багато хто схильний був поставити хрест на 31-річному воротареві, але, багато втративши в юності, пізно ввійшовши у цей світ футболу, Віктор Банников дорожив кожною хвилиною на полі. Він мав на руках запрошення від Лобановського в «Дніпро», але зважився на перехід у московське «Торпедо» – і видав ще чотири блискучих сезони. Автозаводці на час приходу українця були п’ятими в СРСР, у той час, як «Динамо» – другим. Проте з приходом Банникова «Торпедо» випередило киян у чемпіонаті. Захоплена преса увінчала лаврами воротаря, який відродився в футболі. Вдруге – після шестирічної перерви – Банников отримав приз «Вогника» (і став єдиним, кому вдалося повторити своє звершення в цьому рейтингу в складі іншої команди).

Як торпедівець, Банников провів фінальні акорди своїх виступів у збірній СРСР. А в 1972 році став чи не головним творцем кубкової звитяги автозаводів: «Торпедо» переграло в фіналі «Спартак» по пенальті з рахунком 5:1. Загалом, у чемпіонатах СРСР провів 258 матчів. Ввійшов у символічний «Клуб Лева Яшина» (138 матчів без голів). «Різнобічно підготовлений, вирізнявся хорошою воротарського технікою, прекрасної реакцією і воістину унікальною стрибучістю. Стрункий, елегантний, Банников викликав овації любителів футболу своїми ефектними стрибками-польотами, через що в зарубіжній пресі його було названо «літаючим воротарем», – так характеризували Віктора Максимовича сучасники. «Найбільш талановитим з пост-яшинської ери голкіперів вважаю Баннікова. Він був надзвичайно елегантний в грі і стрибучий. Стрибки-польоти у виконанні Віктора – це щось», – сказав Володимир Маслаченко, ще один український воротар, відомий радянський коментатор.

Завершивши виступи в 35-річному віці, Банников захотів залишитися в футболі. Працював тренером відділу футболу Спорткомітету УРСР, начальником команди «Зоря» (Луганськ, тодішній Ворошиловград), а потім впродовж неповних двох років був головним тренером «Спартака» (Житомир) на своїй малій батьківщині. Команда була середняком Другої союзної ліги, зате під орудою Віктора Банникова та його помічника – граючого тренера Віктора Кащея, розкривалися молоді Талько та Шельменко, сильний сезон провів досвідчений Олександр Іщенко – нинішній директор ДЮФШ «Динамо» ім. Валерія Лобановського.

Але найбільше реалізувався Віктор Максимович на роботі функціонера спорту. Працював начальником і заступником голови Укрради ДСТ «Зеніт», начальником відділу футболу та хокею Укрради ДСТ профспілок. Працюючи на цьому пості, стояв за товаришів-ветеранів. Відомо, що саме з його подачі отримав давним-давно заслужене звання «змс» Серебряников. Та й сам Банников довгий час був обділений цією заслуженою регалією, отримавши її аж у 1991 році. Наприкінці існування СРСР…

У вирі історичних подій Віктор Максимович Банников стояв на українських позиціях. Став одним із фундаторів та першим президентом Федерації футболу України, добився її визнання міжнародними інстанціями та повноцінного членства в ФІФА та УЄФА. Чого не зміг – і чому не зміг, не нам судити. Обставини були дуже непростими, і, поглядом через роки, розуміємо, що втрати могли бути значно більшими, аніж перехід під інші прапори окремих ренегатів…

У середині 90-х Банников підтримав здорові процеси в українському футболі, не заважав самовизначенню футбольних клубів, а коли прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко та президент ПФЛ Григорій Суркіс очолювали федерацію, Віктор Максимович був її першим віце-президентом. У 2000 році отримав Рубіновий орден УЄФА «За заслуги».

Він пішов із життя 25 квітня 2001 року, лише три дні не доживши до 63 дня народження. Зрозуміло, це був час інтелектуального розквіту людини. На жаль, тяжка хвороба не дала В.М.Банникову реалізувати всі задуми та подарувати ще чудовий час спілкування з собою рідним, близьким і друзям.

Тим не менш, президент ФФУ Григорій Суркіс виступив з ініціативою, щоб увіковічнити ім’я Банникова. Іменем першого президента ФФУ було названо турнір його пам’яті, де з українською юнацькою збірною змагаються ровесники з Європи та всього світу. Мало хто віддає належне в Україні турнірам для футболістів юного віку, а дарма. Інакше знали б, що Меморіал Банникова за роки свого проведення розкрив плеяду не лише українських гравців, а й таких чудових футболістів, як Войцех Щенсни, Аксель Вітсель і багато інших, хто грав у різні роки на турнірі пам’яті «летючого воротаря». Федерація футболу міста Києва також докладає зусилля з увіковічення пам’яті першого президента ФФУ – Кубок Банникова давно став улюбленим для столичних хлопчаків.