Василий РАЦ: "Лобановский сказал: после сборов приедешь – будет у тебя квартира"

« Перші ігри в основному складі? Важко було. Переживання… До того ж я жив в одній кімнаті з Веремєєвим. А мене брали на його місце. Тобто ми були конкурентами за місце в основному складі. Але Володимир мені у всьому допомагав, давав поради, як краще робити. По-людськи до мене відносився. За що я йому теж вдячний.

Але наступного сезону Лобановського призначили головним тренером збірної, а київське «Динамо» очолив Юрій Морозов. А він мені чомусь не довіряв місце в основному складі, і два сезони я відіграв за дубль. В той період я служив в армії і не міг з «Динамо» нікуди піти. Але у мене вже була думка після сезону 1983 року перейти в іншу команду. Знову була пропозиція їхати до Ташкенту.

А потім, коли ми грали наприкінці сезону в москві, мені в номер зателефонував сам Бєсков. Каже, що хоче зі мною зустрітися, поговорити. Його чорний «Мерседес» стоїть біля готелю. І він мене чекає в машині, щоб ніхто нас не бачив. Я спустився вниз, сів в машину. Там ще був селекціонер, який до мене ще у Вінниці підходив. Бєсков каже мені:

– Ми давно спостерігаємо за тобою. Твій стиль гри підходить нам. Було б добре для всіх, щоб ти до нас перейшов. Це ж москва, «Спартак», майбутнє, збірна… Ось контракт, ми готові відразу підписати.

– Констянтине Івановичу, – кажу, – я так не можу просто підписати. Так, я хочу переходити в іншу команду, бо тут я не граю. Але я хочу дочекатися закінчення сезону (в кінці кожного сезону у нас були співбесіди з керівництвом клубу) та переговорити з Лобановським. І тоді я дам вам відповідь. Але я сам уже майже був впевнений, що перейду до «Спартака».

Коли мене запросили на співбесіду, я кажу до Лобановського:

– Валерій Васильович, я хочу перейти в іншу команду…

– Куди? – запитує він. Хоча Лобановський вже все знав зі своїх каналів.

– Не важливо, – відповідаю я. – Просто хочу в іншу команду.

– В «Спартак» зібрався? Ти там «загубишся». А ми тут тебе знаємо і розраховуємо на тебе.

– Але ж я тут квартири не маю. Живу в гуртожитку.

– Після зборів приїдеш – буде у тебе квартира.

Ну і я вирішив залишитись. Зателефонував Бєскову, подякував йому за пропозицію та сказав, що поки що залишаюсь у Києві. А після зборів я перебрався уже в квартиру.

З наступного сезону 1984 року Лобановський почав мене постійно ставити в основний склад. У 1985 році я був єдиним футболістом в команді, який відіграв всі матчі без замін. А потім Малафєєв запросив мене до збірної союзу. Він взагалі не дуже хотів брати киян до збірної. Але «Динамо» того сезону показувало чудову гру, про нас багато писали в пресі. В тому числі і про те, чому не взяти в збірну таких футболістів, як Рац та інших. І Малафєєв , так би мовити, був змушений мене взяти до збірної.

Я добре пам’ятаю, як тренер давав установку перед першою грою. Розказав все, як кому грати. Ми виходимо, а поруч зі мною Протасов. Я йому кажу:

– Олег, я так і не зрозумів, як мені грати.

– Грай в свою гру, – відповів Протасов.

І я грав.

Я спочатку грав у нападі. В усіх дитячих командах. І коли я переїхав до спортінтернату, попросив тренера Валентина Івановича Борейко, щоб він перевів мене з нападу в центр поля. Бо в нападі я не отримував задоволення. Ну дали тобі пас, пробіг, забив. Знову дали пас, пробіг, забив. Зовсім інша справа грати у півзахисті. Там можна і відібрати м’яча, і поборотися, і пас дати. Бо мені в нападі було трохи ніяково. Вся команда на мене працює, а забиваю тільки я. Тому я і почав грати в півзахисті. Я відчував, що то моє.

Який гол запам’ятався найбільше? Їх було кілька. Якщо брати збірну – то це матч проти французів у Парижі, на «Парк-де-Пренс» у жовтні 1986 року. Ми виграли у них 2:0. Тоді забив Бєланов перший гол. А другий – я. І ще згадую переможний гол у 1988 році в першій грі проти Нідерландів (1:0). Це були два важливих голи для нашої збірної.

А в чемпіонаті – то це у 1986 році, гра проти московського «Динамо». Ми йшли з нею на-рівних. Боролися за золото. І там через перенесену гру сталося так, що дві з трьох останніх ігор ми граємо з «одноклубниками». Спочатку грали на виїзді в манежі. Якщо ми їм програємо – тоді москвичі достроково стали б чемпіонами. Нічия давала нам шанс. Ми тоді грали в манежі. Я забив перший гол. Потім вони відігралися. Гра закінчилася внічию.

Останню гру сезону ми грали в Києві і виграли 2:1 та й стали чемпіонами. Один з голів забив тоді я. Ну і «Факелу» воронезькому я закрутив прямо з кутового. Теж гарний був гол.

Мені ж більше подобалося не самому забивати, а коли з моїх пасів забивають. Коли даєш довгий пас на Бєланова, і він біжить та забиває. Чи хтось інший це робить. Мені це більше подобалось.

Про Лобановського що можна сказати? Лобановський – людина слова. Якщо щось сказав – обов’язково виконає. Якщо сказав, що хтось отримає квартиру – значить, він її отримає. Сказав, що машину отримаєш – значить, отримаєш. І він разом з командою бігав в лісі. Пробіжка 40–50 хвилин, а він біжить попереду нас. Ми за ним. І думаємо, якщо він біжить з нами, значить і ми можемо і маємо бігти.

Перед грою залишаємось у Конча-Заспі. У Лобановського була сім’я, він міг нас залишити і поїхати додому. Але він ніколи так не робив, завжди з нами залишався.

Я сам залишався після тренувань. Інколи ще з кимось. Частіше всього з Балтачою. Тоді я тренував довгі паси. Кутові подавати, штрафні пробивати, навішувати на нападника. Залишалися з Балтачою часто. Тому що відчував, що це потрібно.

Після тріумфу 1986 року ніхто не мав зіркової хвороби? Такого не було навіть близько. До того ж ще з 1984-го року почалась зміна поколінь. Лобановський почав будувати нову команду. Пішли Буряк і ще декілька гравців. Прийшли Яковенко, Заваров, Бєланов, Яремчук. Приходили молоді хлопці».