Василий Рац рассказал, как оказался в киевском "Динамо", а не московском

«Першу половину сезону 1980 року я провів у львівських «Карпатах». На одне з тренувань до нас на базу приїхав Іван Іванович Терлецький. Він зустрів мене після тренування та запитав, як я дивлюсь на те, щоб переїхати до Вінниці та грати за «Ниву». Можливо, про мене йому розповів Юрій Бондаренко, який уже грав в Вінниці, а раніше також був у «Карпатах».

– «Не знаю» – відповідаю я. – «Потрібно спочатку з Іштваном Йожефовичем Сєкечем поговорити…». – «Я з ним уже розмовляв. Він дозволяє перехід, якщо ти не проти».

Я все одно пішов поговорити з Сєкечем. Запитую його, щоб він зробив на моєму місці? «Ти ж бачиш, що потрапити в основний склад у нас дуже важко. Велика конкуренція. Підеш у Вінницю. Там в Другій лізі зміцнишся, наберешся досвіду і повернешся до нас в основний склад».

Я вийшов до Терлецького і сказав, що я згоден. Та запитав, коли мені їхати до Вінниці. «Прямо зараз! Машина чекає» – відповів він. Ми заїхали в гуртожиток, я зібрав свої речі, та й поїхали до міста над Бугом.

Як зустріла Вінниця? Спочатку вболівальники не знали мене. Не знали, як я граю. А перші матчі було дуже складно проводити. Можливо, я трохи не так грав, як потрібно було. Але Терлецький постійно мене ставив в основний склад, довіряв мені. І поступово я знайшов свою гру.

А команда хороша була. Чудові хлопці. Зі всіма нормальні відносини склалися. Потім Іван Паламар прийшов. Ми з ним разом раніше навчалися, то я вже більше саме з ним товаришував. Телефонував йому десь півроку тому, поспілкувалися

А далі ледь не опинилися в московському «Динамо». Наступного сезону в мене гра пішла. Почали поширюватись слухи, що мене хочуть запросити в інші команди. Ми проживали в будиночках на території стадіону. І після однієї з ігор до мене підходить якийсь чоловік і каже, що біля виходу зі стадіону мене хтось чекає. Я підійшов туди. А там Петрашевський, який був селекціонером московського «Динамо». Представився мені, запросив сісти в автомобіль і почав розповідати, що вони давно за мною слідкують. І було б добре, якби я погодився перейти до них. Тут раптом двері автомобіля відчиняються, і з’являється Терлецький. Він налетів на Петрашевського: «Ти чого причепився до нього? Чого переманюєш? Їдь звідси».

Витягнув мене з машини і сказав йти до себе в будиночок. Вони ще деякий час поспілкувалися, і Петрашевський поїхав.

Іван Іванович Терлецький потім мені сказав, щоб я поки що нікуди не переходив. Мовляв, «твоя команда ще не прийшла». Можливо, він вже тоді щось знав.

Потім мене ще в запорізький «Металург» запрошували. Я кажу, що мені з тренером потрібно це обговорити. Почув: «Ну якщо ти з Терлецьким будеш говорити, то нам тут точно нічого робити…» Я підійшов таки до Терлецького і сказав, що мене в Запоріжжя запрошують. «Твоя команда ще не прийшла. Не поспішай», – каже він.

А у мене до кінця першого кола 1981 року хороші ігри пішли. Гарні передачі давав. І після однієї з ігор Терлецький запросив зайти до нього.

Каже: «Знайомся. Анатолій Сучков. Селекціонер київського «Динамо». Хоче з тобою поспілкуватися».

– Ми хочемо запросити тебе до нас в «Динамо». Як ти до цього ставишся? – каже Сучков.

– Я не знаю…

– Як? Ти не знаєш?! Це ж «Динамо» (Київ). А він «не знає»!

– Я не знаю. Хай буде так, як скаже Іван Іванович.

Терлецький так голову опустив. Каже, що команді я зараз, звичайно, дуже потрібен. Але для мене особисто буде краще перейти в «Динамо». Це саме та команда, яка тобі потрібна. Тому він мене відпускає.

Через декілька днів він особисто відвіз мене поїздом до Києва. Там на залізничному вокзалі стояв автобус «Динамо», і Терлецький передав мене з рук в руки Фоменку…

Я тільки одне сказав йому:

– Іван Іванович, тільки пообіцяйте мені, якщо в мене щось тут не вийде – я повернусь назад до вас.

– Ну добре, добре… – відповів він.

Я хотіли повернутися назад саме в команду «Нива». Ну і місто мені дуже сподобалося. Я там рік провів. Місто гарне, комфортне. Вболівальники тоді дуже швидко дізналися, що я збираюся в київське «Динамо» переходити. Практично всі таксисти тоді були вболівальниками, вони швидко все дізнавалися та швидко всі новини поширювали. І ось біля будиночків, де ми проживали, зібралося кілька десятків вболівальників і запитують мене, ну як же так? Чого мені тут не вистачає. Потрібно машину, чи квартиру – ми підемо до керівництва і доб’ємося. Потрібна дружина – то ми знайдемо гарну дівчину.

– Дякую, – кажу я. Розумієте, я відчуваю, що я готовий до більшого. Тим більше я ж у київське «Динамо» переходжу…

– Ну тоді ми погоджуємося. Бо в іншу команду ми б тебе не відпустили, – кажуть вболівальники. Так що я вдячний вінницьким вболівальникам за їхню підтримку та розуміння.