Василий ТУРЯНЧИК: "В обороне я был жестоким, резал с мячом и ногами"

Футбольні історики переконані, що не було в українському футболі ліпшого оборонця ніж Василь Турянчик. Граючи в центрі оборони, він взяв за правило забивати вирішальні голи. Для сучасників пана Турянчика можна було б порівняти з Серхіо Рамосом. Ось лишень міжнародних успіхів у силу специфічних особливостей совєцького футболу Василеві Юрійовичу бракує. Десять увінчаних чотирма чемпіонствами і двома кубковими звитягами блискучих сезонів у складі київського «Динамо» - то та обгортка, в яку загорнена яскрава кар’єра нинішнього гостя UA-Футболу.

Сьогодні, 17 квітня, найзірковішому старожилові українського футболу виповнюється 82. Розмовляли ми напередодні, майже дві години. Пан Турянчик вразив гостротою розуму, якій могли б позаздрити набагато молодші люди, пам’яттю на хронологію подій, прізвища і факти. Лише наприкінці бесіди пожалівся, що загорівся настільки, що почав підскакувати тиск.

- Але в мене то ще з юності, - каже Василь Юрійович. – Тренери говорили: «Як же з тобою важко! Ще нічого не сталося, а жилваки ходять». Так, в обороні я був жорстоким, не боявся нікого. І не жалів нікого. Міг зрізати з м’ячем і ногами, стрибав вище за всіх. У висоту стрибав через планку висотою 150 сантиметрів.

- З того часу як розпався клуб «Говерла», є виключно пенсіонером, живу в рідному Мукачеві. Багато уваги приділяю внукові Марку. Він шестикласник, тренується в угорському клубі. Воджу хлопчика на тренування, слідкую за тим, як він працює. Звісно, якщо в нашому місті відбуваються якісь спортивні заходи, нагоди їх відвідати не втрачаю.

- Мальовниче село Чинадієве, де 82 роки тому народилися, відвідуєте?

- Буває, воно ж неподалік. Там жив до 14 років, поки мене не помітили тренери команди класу Б «Спартак» (Ужгород). У Чинадієві умови для занять футболом створили при меблевому заводі. В команду, яка грала на першість області, запрошували сильних футболістів, які приїздили і грати, і працювати на заводі. Тренував нас заслужений тренер України з прізвищем Сабо, справно працювала місцева школа. Одного з вихованців чинадіївського футболу Тіберія Петрушевича запрошували в київське «Динамо» ще до мене, на початку 50-х. Щоправда, виступав він в основному за дублюючий склад.

Загалом би сказав, що дитинство у мене було щасливим. Війна нас майже не зачепила. Єдине, що з тих часів запам’ятав – то як у вантажних вагонах везли на фронт словацьких хлопців. Також згадую німецьких солдатів. Якийсь час вони навіть жили на нашій вулиці. Вони тоді поприпарковували машини, гуляли, пили і співали. «Пані вдома, а нам капут» - сумно жартували. Батька мого на фронт не забрали тому, що він втратив ногу ще під час Першої світової. Причому травму отримав не в бойових умовах, а вдаривши коліно до драбини. Кров з гематоми не вийшла, згустилася. Ускладнення почалося, коли тато, працюючи лісничим, простудив ногу в холодній воді. Німці саме відступали і їхній бойовий хірург прийняв рішення батькові ногу відрізати.

А старший мій брат у той час, коли німці увійшли на Закарпаття уже під час Другої світової війни, разом з іще 70-ма хлопцями з нашого краю втік до Росії. Знали б вони, що їх там чекає, то ліпше залишилися б вдома. Усі потрапили до в’язниці, додому повернулися лише п’ятеро, зокрема брат. Після того він мобілізувався до лав чеської армії.

- Закарпатські футболісти в повоєнні роки були нарозхват як в Україні, так і в Москві. З огляду на те можна сказати, що вдома ви залишалися ще доволі довго.

- Вперше у поле зору тренерів я потрапив під час всесоюзної першості ВЦСПС в Одесі. Я там виступав у складі мукачівського «Динамо». Ми посіли третє місце, отримали медалі, красивого кубка. За нас тоді виступав Володимир Єрохін. Москвич, він у Мукачеві військову службу проходив. У 1959-му ми знову зустрілися в київському «Динамо». Футболіст Єрохін наче й знаний, та ще й старший від мене на п’ять років, однак не сказав би, що серед місцевих гравців він виділявся особливою майстерністю. Більше того, можу сказати, що Володимир не мав техніки, погано грав у пас, але зате добре боровся вгорі, відзначався впертістю, непоступливістю. Загалом гравець слабкий.

Так ось. Після того виступу в Одесі тренер ужгородського «Спартака» Бартолон Вейґ забрав мене до себе. Не дивно, адже статура в мене була футбольна, високого зросту, добре грав і ногами, і головою. Крім тренера, в «Спартаку» тоді мадяри складали відсотків 90 команди. На той час угорську розумів. Але говорити міг повільно. Й так само важко було зорієнтуватися, коли швидко мадярською говорили до мене. Ліпше засвоїв угорську аж коли переїхав до Києва і певний час жив поряд з іншими закарпатцями – Андрієм Гаваші та Йожефом Сабо. Вони спілкувалися лише угорською, а я в цій компанії свої знання вдосконалював.

Власне, гравців, які вже мали за плечима школу київського «Динамо», не бракувало й у 1954-му. Коли почав виступати в «Спартаку». То й Дезідерій Товт, і Георгій Лавер, і Золтан Дьорфі, і Зозтан Сенгетовський. Вчитися було в кого, тому служити до Львова, в складі команди Окружного будинку офіцерів поїхав вже цілком сформованим футболістом.

- Ваш земляк Юрій Сусла, який у той же час був у львівському ОБО воротарем, сказав мені трохи інше. Що футбол ви навчилися грати, саме перейшовши до Львова.

- Можу сказати, що то був гарний футбольний університет, шліфування майстерності, набуття досвіду. Але щось я вмів і до переходу. Може, я був сирий у футбольному аспекті, але постійно ріс. А ось Сусла, потрапивши в московське ЦСКА, закріпитися там не зміг і врешті змушений був повернутися до Львова. Тої самої майстерності забракло. Юра був хоч і здоровий, але дубовий.

Мені ж, щоб стати тим, ким я став, довелося наполегливо працювати. Благо, пощастило з тренерами. Очолював ОБО тоді чотириразовий чемпіон СССР у складі ЦДКА Олексій Гринін, його помічником – один з найкращих футболістів Львівщини довоєнних років Мирослав Турко. Мирослав Пилипович – людина з жорстким характером, але вражав техніку, надзвичайно майстерно опрацьовував м’яч шведкою. Турко невисокого зросту, але рухи в нього були вражаюче швидкі. Гринін – протилежність свого помічника. Красивий, симпатичний чоловік, на футбольному полі він виділявся найперше могутніми ударами. В складі ЦДКА Олексій Григорович грав правого крайнього нападника. Я Гриніну полюбився якось одразу. Він навчив мене грати на випередження, на перехоплення. Власне, з такими тренерами я прогресував, потрапив до складу збірної України, ще до переходу в «Динамо» отримав звання майстра спорту.

Та й талановитих футболістів у Львові в нас тоді не бракувало. Скажімо, Гришка Галбмілліон. Він родом з Москви, прекрасно грав у хокей. Григорій гарно бачив поле, невеличкого зросту, але дуже швидкий, він у нас грав лівого крайнього нападника. Також виділявся майстерністю й інший москвич Сашко Філяєв. Подобався мені й Ігор Зайцев. Він родом зі Ступиного, з Підмосков’я. Швидкість у нього була божевільна, міг втекти від будь-якого оборонця. За швидкісними даними порівняв би з Зайцевим хіба спартаківця Бориса Татушина і тодішнього гравця «Локомотива» Германа Апухтіна.

- Власне, саме поєдинок ОБО зі «Спартаком» в 1/8 фіналу Кубка СССР-1957 й наробив у ті роки у Львові найбільше галасу.

- Ми перемагали 1:0, а програли 1:2, люди обліпили стадіон з усіх боків. Після того матчу до мене підійшов начальник «Спартака» Микола Старостін. «Напиши заяву, що переходиш до нас у команду» - каже. То було визнання, адже за рік до того збірна СССР на основі «Спартака» виграла Олімпіаду в Мельбурні. Може б і написав, тим паче, що пізніше обробляти мене почав і футболіст москвичів, закарпатець Іван Мозер. «Ваську, давай, будемо двоє разом грати» - Іван мене майже вговорив. Що не кажіть, а пограти в одній команді з Татушиним, Михайлом Огоньковим, Олексієм Парамоновим хотілося.

Взагалі, на олівці у тренерів провідних клубів знаходився роки три. Міг опинитися навіть у єреванському «Спартаку». Але ж тримала служба і вибору не мав. Врешті, присвоїли мені офіцерське звання і відправили в Москву, в ЦСКА. Ніхто не питав, хочу чи ні. Противився як міг, дійшов аж до прямої розмови з маршалом сухопутними військами СССР Андрієм Гречком. Сказав, що вдома у мене старенька мати, їй потрібна постійна підтримка. «Тобі ж звання офіцера присвоїли за те, щоб ти добре грав на зелених полях!» - обурившись, стукнув по столі Гречко. Але змушений був демобілізовувати. Тільки попередив, що в інших московських клубах залишатися права не маю. Тож щойно почув, що як офіцер запасу можу продовжити службу, бажання залишатися в Москві і претендувати на «Спартак» щезло безслідно. Забув про все, сів на літак і повернувся в Закарпаття.

- І знову почали виступати в складі ужгородського «Спартака».

- Недовго, трохи більше року. Особливої користі від тих виступів не було, бо тренер Михайло Михалина не був здатен навчити чомусь новому. Але мене то не сильно бентежило, бо вже в першій половині 1959-го прийняв запрошення Олега Ошенкова і разом з Гаваші та Сабо опинився в «Динамо». При цьому вирішальну роль відіграли слова Юри Войнова. Коли він побачив мене на перегляді, відразу сказав Ошенкову: «О, то моя пара в середині поля». І справді. Потім ми прекрасно розуміли одне одного. Англійці ж недарма назвали мене «королем повітря». Я гарно грав головою, на перехопленні, в підкатах. А заодно знав, що Войнов любить підключатися до атак, тому пускав його вперед. Ми підходили одне одному ідеально.

- Але Володимир Сорокін, який тоді теж виступав за киян, розповідав в інтерв’ю UA-Футболу, що Ошенков сильно здивував, виставивши вас у дебютному матчі за киян у центрі нападу.

- Так, ми тоді програли «Локомотиву» 0:3, Олега Олександровича після цієї гри прибрали, а на наступний матч зі «Спартаком» команду виводив вже В’ячеслав Соловйов. Зрозуміло, що грати в центрі нападу було вкрай незвично. Доводилося в пошуках м’яча відходити назад. Та ще й центральний оборонець москвичів, здоровий бугай, побив мене так, що потім його ноги ще довго відчував. Я ж не боявся, ліз в усі єдиноборства.

Перед наступним матчем проти «Спартака» ми до Києва не поверталися. Соловйов, очоливши команду, зібрав нас, поговорив. Потім покликав мене до себе, запитав, де я хочу грати. Після трьох років на позиції центрального оборонця у Львові сказав, що в середині поля. Соловйов послухав і поставив мене лівим інсайдом у схемі «дубль W». Місце правого інсайда тоді займав Войнов, а в центрі оборони діяв Віталій Голубєв. То поки він на зборах сильно не запив і Соловйов його з команди не вигнав. Для мене той досвід творчої гри виявився корисним подвійно, адже пізніше, коли Віктор Маслов поставив на позицію перед двома центральними оборонцями, я однаково добре вмів грати як у пас, так і у відборі, в підкатах. Я був навчений всесторонньо.

- У той час, коли ви розпочинали виступати за «Динамо», закінчував кар’єру гравця у Києві закарпатець Михайло Коман. Мабуть, він був для вас покровителем?

- Ні. Зі мною попервах найбільше працював Віктор Терентьєв. Залишався після тренувань, навішував на голову. Мушу сказати, що попервах мені в Києві важко було не стільки з футбольної, скільки з моральної точки зору. Постійно думав про те, що далеко від дому, що не зможу часто їздити на Закарпаття. Це пригнічувало. А я ж у принципі людина вразлива. Навіть зараз, буває, після перегляду невдалих матчів за участю «Динамо» розчаровуюся, не сплю ночами. Тоді ж у Києві нас із Сабо та Гаваші поселили практично разом – дали по однокімнатній квартирі на вулиці Госпітальній, 14. Також там мешкав оборонець Толик Сучков.

- Перший чемпіонський титул у Союзі «Динамо» могло здобути ще в 1960-му. Проте тоді кияни програли вдома вирішальний матч московському «Торпедо».

- Соловйов зумів реорганізувати команду менш, ніж за рік. Найперше він поприбирав усіх стариків і порушників режиму. Окрім Голубєва, про якого говорив вище, згадаю також Григорія Граматикопуло, Адамаса Голодця. Серед порушників режиму були й москвичі Юра Ковальов та Ігор Зайцев. З часом до їхньої компанії долучився ще й Вітя Каневський. Завершилося все тим, що від Ковальова в кінці року позбулися, а Зайцев, який ніколи не був результативним, а відзначався зазвичай лише непоганими фланговими передачами, невдовзі закінчив кар’єру. На їхнє місце прийшло чимало перспективної молоді – Лобановський, Базилевич, Трояновський, Біба. Ефект став помітним відразу. «Динамо» більшість суперників перебігало. Велика користь була від наших турне й зустрічей з сильними командами в Південній Америці. Тоді встиг пограти проти Пеле, в Англії ми зустрічалися з «Астон Віллою і «Арсеналом».

Проте «Торпедо» в 1960-му було ще сильнішим. Якщо навіть брати просто по людях – Валерій Воронін, Слава Метревелі, Геннадій Гусаров, Микола Маношин, Юрій Фалін, Валентин Іванов, Віктор Шустиков, Олександр Медакін, Леонід Островський, котрий згодом буде у нас. Ми були молодшими, ще не такими майстерними.

- Зрештою, мова ж не лише про поразки від «Торпедо» в очних матчах. Мабуть, команда. Яка претендує на чемпіонство, не могла собі дозволили поступатися 1:5 команді на кшталт «Адміралтійця».

- Тоді тренери трохи перемудрили. Мене поставили в середині поля, а в центрі оборони діяв Віктор Лукашенко. З-під нього Ігор Свєшніков забив тричі. Також напомилявся у воротах Гаваші. Андрій після того матчу майже не грав, а Лукашенка прибрали з команди взагалі. Борг «Адміралтійцю» ми віддали влітку. В матчі другого кола у Києві. Пам’ятаю, тоді була сильна спека, ми виграли 2:0 завдяки м’ячам Віті Серебряникова.

ЦСКА на виїзді ми в тому сезоні теж мали перемогти за грою. Однак матчу ми не дограли. В середині другого тайму арбітр призначив у ворота господарів пенальті. Бив Лобановський, та воротар господарів Коротких зірвався з лінії ще до удару. Суддя це помітив і дав змогу Лобану повторити спробу. Валера забив, ми повели 2:1, після чого публіка вибігла на поле, почала нас бити, копати ногами. Ми ледве добралися до роздягалень. Зрозуміло, що ЦСКА за підсумками цього інциденту отримав технічну поразку.

- Омріяне чемпіонство «Динамо» здобуло в 1961-му. Але ви у тому році відіграли лише кінцівку чемпіонату.

- Причина банальна: взимку захворів хворобою Боткіна, або жовтухою в простонародді. Тривалий час пролежав у лікарні, а після виписки медики порадили тривалий час уникати фізичних навантажень. Матчі «Динамо» тоді відвідував як глядач. Як же я тоді нанервувався! Пригадую нервовий матч проти московського «Динамо». Наші програвали 0:1, врешті перемогли 3:1, але після матчу почав ледь не проситися, щоб повернули в команду, та тренери до вказівок лікарів прислухалися.

До матчів у складі дублю мене почали підпускати лише в середині літа. Проводив не більше, як по півтайму. А в серпні Соловйов вирішив взяти мене на серію товариських матчів до Італії. Перший матч проти «Інтера» в Мілані дивився з лави для запасних. Володя Щегольков, який грав тоді в центрі оборони, наробив купу помилок, англієць Джері Гітченс впродовж 20-ти хвилин другого тайму забив з-під нього тричі. «Динамо» програло 0:4.

Через три дні ми зустрічалися з «Фіорентиною». Соловйов мене поставив і я зіграв так, що під час вечері Соловйов зняв галстука і надів мені на голову. «То за твою гру» - каже. Після того так само добре провів заключний товариський поєдинок проти «Болоньї», а після повернення додому з заключних десяти поєдинків чемпіонату провів дев’ять. У Києві мою гру постійно вітали аплодисментами і вигукували: «Васю, давай!»

- Власне, ваша роль у здобутті чемпіонства й виявилася вирішальною.

- Маєте на увазі, що забив «Торпедо» в Москві гол, який нам фактично ґарантував титул? Підключився під час подачі кутового. Лобан традиційно класно з кута м’яч закрутив, Серебро вискочив на передню стійку і продовжив передачу далі, а я з центру ударом через себе вразив «дев’ятку».

Але попереду був матч з харківським «Авангардом». «Торпедо» свій матч у Ташкенті програв трохи скоріше, тому ми виходили з розумінням, що можемо зіграти внічию. Тренер харків’ян Олександр Пономарьов налаштував команду фантастично. Зрештою, проти претендентів на чемпіонство всі грають з особливою мотивацією. Нам було надзвичайно важко. Безперечно, хотіли перемогти, але підсумковим 0:0 раділи страшенно. Правда, ввечері ніхто не святкував, не напивався. Поїхали на «дачу» (на тренувальну базу на Нивках – авт.), випили по келиху шампанського і роз’їхалися по домах. З того дня запам’яталося інше. Такого великого торта, який привезли на честь нашої перемоги, не бачив ніколи – кілограмів сто, весь у шоколаді. Повноцінне ж вшанування чемпіонів у ресторані «Динамо» відбулося лише після заключного матчу, тобто через тиждень.

Іван Вербицький