Владислав КАЛИТВИНЦЕВ:"Батько вимагав з мене вдвічі більше в "Динамо-2"

У складі київського Динамо Владислав Калитвинцев дебютував у далекому і водночас такому близькому травні 2010 року. У грі 30-го туру УПЛ проти запорізького Металурга (3:0) 17-річний фланговий півзахисник провів на полі 61 хвилину та встиг відзначитися результативною передачею на зірку тих часів – Артема Мілевського.

А потім Калитвинцева спіткала серія травм, яка фактично і завадила повноцінно розкрити свій потенціал в київському клубі. Саме про відносини з батьком-динамівцем Юрієм Миколайовичем Калитвинцевим – лідер Олександрії та вихованець Динамо розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол».

– Чи був у тебе варіант стати не футболістом? Маючи такого батька, вибір серед видів спорту був очевидним?

– Мене ніхто не змушував йти на футбол. Просто батько сказав: «Хочеш – спробуй». Він бачив, що я завжди десь ганяю з м’ячем. Ну і відвів мене у вісім років у команду Арсенал-Євробіс. Здається, на район чи на область вони грали. Якщо не помиляюсь, то це біля станції Кловська. Там не було команди саме з гравцями 1993 року народження, тому я тренувався зі старшими, з 1991-м. І мені якось так сподобалося. Там я провів два роки і у 10 років мене київське Динамо запросило на перегляд.

– А чому батько не відразу тебе в Динамо відвів?

– Не знаю. Думаю, батько хотів, щоб я спочатку спробував себе у місцевій команді, а там глянути: піде/не піде. Я наче непогано виглядав. Там мене селекціонери Динамо помітили та запросили на перегляд.

– Ким були твої перші тренери в Динамо? Як працювалося з ними?

– Валерій Шабельников, Павло Кікоть, Андрій Біба та Євген Рудаков. З усіма були дуже хороші відносини. Вони мене багато чому навчили.

– А чи відчував ти до себе особливе ставлення через динамівський бекграунд батька?

– Тренерський штаб навпаки мені допомагав. Я ж взагалі хлопчиком був. Може, ще тоді не так усвідомлював. Вже коли став старшим, то відчув такий тиск, але все було добре у цьому в плані. Від хлопців у колективі теж особливого ставлення через це не було.

– Ти встиг зіграти проти батька, коли той очолював донецький Олімпік та житомирське Полісся, а як було тренуватися під його керівництвом? Вимагав більше, ніж з інших?

– Звісно, більше. Думаю, що навіть вдвічі більше. Це було в Динамо-2, коли мені було 15-16 років. А там на той момент вже були «мужички», з сім’ями. Потрапив у дорослий футбол, але поступово адаптувався. Партнери по команді допомагали. З батьком після кожного тренування спілкувалися, він запитував: «Як ти? Що ти?». Але вимагав вдвічі.

– Пізніше Юрій Миколайович казав, що в тебе і швидкість вища, ніж у нього, і удар кращий. Що приємніше було чути?

– Щодо швидкості – так. Тут я точно його обійшов. А щодо удару, він мав на увазі, що удар з правої в мене краще. Можливо, у якихось моментах так і було.

– Олександр Алієв розповідав, що його гарматний удар – це велика заслуга батька, який займався з ним змалечку. У тебе така ж історія?

– Бували моменти, що ми виходили на вулицю, я любив бити по м’ячу. На той момент у мене кумиром був Роберто Карлос. Я спостерігав за тим, як він б’є зовнішньою стороною, і намагався копіювати. Також слідкував за Девідом Бекхемом. Ще й додому мені батьки купили маленькі ворота. І я в коридорі ганяв, бив, уявляв, що переді мною якісь суперники є. Бісився, бив той м’яч, ну і ось вийшов у мене такий поставлений удар.