"Суркіс пропонував квартиру на Липках, а я хотів ту, в якій жив": Шаран розкрив правду про свій відхід з "Динамо" 90-х

Новий гість на «УФ» ‒ Володимир Шаран. Зірка Динамо, Дніпра і Карпат розповідає про цікаві історії своєї ігрової кар’єри.

«З Сергієм Щербаковим навіть посперечалися, хто заб’є більше м’ячів на Євро-1990»

– Володимире Богдановичу, як футболіст, ви рано звернули на себе увагу. Ваша перша велика перемога – золото юнацького Євро-1990.

– Та команда дійсно була дуже хороша і дружня. Незважаючи на різні національності, у колективі була єдність. Нас, українських хлопців, була більшість, тому кістяк команди складався саме з нас: Помазун, Щербаков, Мамчур – капітан, Похлебаєв, Кандауров, Шаран. Як правило, вся ця шістка виходила на поле в основному складі.

Ми багато поїздили і провели купу турнірів, більшість з яких виграли. Звичайно, всі ми були молоді – по 18 років, ще не всі грали в основних складах своїх клубів, тому для нас важливо було набиратись досвіду міжнародних ігор. А завоювання золотих нагород чемпіонату Європи було дуже серйозним кроком уперед.

– Як цей турнір складався для вас?

– Фінальна частина проходила в Угорщині ‒ в місті Дебрецен. Перед нами не ставили завдання неодмінно зайняти перше місце. Один з нюансів того турніру полягав у тому, що шість найкращих команд континенту з восьми, що з’їхалися туди, отримували путівки на чемпіонат світу, який мав відбутися наступного року.

Команди не ділили на групи – грали за олімпійською формулою. Стартували з чвертьфіналу проти сильної команди Швеції, яку доволі легко обіграли (забивали Щербаков, Мандреко, Гришин, ‒ прим. О.П.).

У півфіналі нашими суперниками були англійці. Пам’ятаю, перед виходом на поле, ми стоїмо у коридорі, а англійці як закричать! Для нас це було в диковинку. Чесно кажучи ми перелякалися:) Перші десять хвилин ми навіть не розуміли, що нам робити.

Я навіть своїм підопічним з Минаю нещодавно розповідав, з чим мені довелося тоді зіштовхнутися. Англійці розпочали дуже агресивно, з пресингу по всьому полю, який підтримували всю гру. І гол вони забили нам дуже швидко – на 11-й хвилині.

– І що ви на це запропонували супернику?

– Швидку гру у пас. Тренери команди ще до гри ухвалили такий план, і ми не збиралися від нього відступати. Десь ближче до середини тайму нам вдалося переломити хід гри, змусивши англійців бігати за м’ячем, і до перерви двічі їм забити.

– Перший гол англійцям провели саме ви. Пам’ятаєте цей м’яч?

– Звичайно. Пробив низом, лівою ногою, у дальній від воротаря кут.

– У відбірковому турнірі до Євро-1990 ви зіграли шість матчів – шість перемог. Цікаво, що особисто ви забивали практично в кожній грі.

– Якщо брати весь турнір, з фінальною частиною, то ми з Сергієм Щербаковим на двох забили або 9, або 10 м’ячів (десять: шість Шаран і чотири Щербаков, ‒ прим. О.П.). У нашій групі була дуже сильна команда – Нідерланди, а ще Норвегія та Кіпр. Якщо не помиляюсь, у Кишиневі, де ми приймали збірну Норвегії, я забив два голи. Нідерландцям забив дома і в гостях, і кіпріотам забив, коли ми грали у Нікосії. Я грав лівого хава, а Щербаков попереду. В одній кімнаті з Сергієм жили – товаришували. Навіть посперечалися, між собою, хто більше заб’є. Вийшло так, що я.

– У фіналі в серії післяматчевих пенальті ви обіграли португальців. Пам’ятаєте, хто забив вирішальний гол?

– Я. Перший тайм того фіналу пройшов у рівній боротьбі, можна навіть сказати, з деякою нашою перевагою. А ось у другому таймі нам довелося, здебільшого, відбиватися.

Там з кращого боку показав себе наш воротар, харків’янин Сашко Помазун. Протягом усієї гри він просто творив дива – рятував команду. Особливо запам’ятався момент, який виник у додатковий час, коли лідер португальської команди центральний нападник – Пінту (на той час гравець основного складу Атлетико Мадрид, ‒ прим. О.П.), вийшов по центру на наші ворота, але Помазун зіграв бездоганно. А потім, під час пробиття пенальті, Сашко перший удар від португальця взяв. Коли рахунок був 3:2, Пінту запустив м’яч на трибуни.

Далі пішов бити я. Якщо забиваю – все. Португальцям можна пакувати речі і їхати додому зі срібними нагородами. Коли йшов до позначки, звичайно, хвилювався, але пробив впевнено – в свій улюблений від воротаря правий кут. Ми виграли ту серію пенальті – 4:2, і здобули золоті нагороди. За Португалію грали Руй Кошта, Фігу, Жоао Пінту – гравці, котрі потім виступали за елітні клуби Європи. Це була дуже велика перемога.

«За золото Євро-1990 ми заробили по 540 доларів, але в аеропорту нам видали лише значки майстрів спорту»

– Яким був матеріальний еквівалент цього успіху?

– За кожен прохід у наступну стадію нам обіцяли заплатити по 180 доларів. Виходило так, що кожен з нас заробив по 540 «зелених». Звичайно, ніхто з нас відразу цих грошей не отримав. Вже в аеропорту нам видали лише книжечки і значки майстрів спорту. Це звання давало добавку до зарплатні десять карбованців (сміється, ‒ прим. О.П.). Безумовно, від нас пішли питання – де гроші, які нам обіцяли? Розрахувалися з нами потім ‒ вже на Новий рік, перед турніром в Ізраїлі, Виплатили по 500 доларів.

– Кажуть, збірникам у Союзні часи платили стипендії?

– Ні, ніяких стипендій не було. Коли ми їздили на турніри за кордон, платили добові – 5 доларів.

– А джинси коштували 10.

– Так. На добові за пару днів можна було купити джинси:)

– Ну, так ви купили собі джинси?

– Якщо казати відверто, то всі ми, в ті часи, з свого боку, щось везли туди – продавали (сміється, ‒ прим. О.П.). Але не гравці. Реалізацією товару привезеного з Союзу займалися інші в команді люди. Наше завдання було тільки провезти товар.

– На митниці нікого не зупиняли?

– Та ні. З цим було все нормально. Ікру везли, пальне – все інше. Все це там продавалось, а на виручені гроші купувались якісь речі, які були у дефіциті в Союзі.

– Наступного року ця команда поїхали на чемпіонат світу, де завоювала бронзу. Який найяскравіший спогад залишився у вас із ЧС-1991 серед молодіжних команд у Португалії?

– В першій грі ми обіграли команду Єгипту – 1:0 (забив Сергій Щербаков на 6-й хвилині, ‒ прим. О.П.). А в наступній грі з таким самим рахунком поступилися Австралії, яка забила дальнім ударом у дев’ятку. Останній матч проводили проти збірної Тринідад і Тобаго, яку легко переграли – 4:0 (всі голи на рахунку українців: Михайленка, Коновалова, Похлебаєва і Щербакова, ‒ прим. О.П.).

Ми вийшли з групи, але потрапили на іспанців, які вважалися фаворитами чемпіонату (до цього іспанці обіграли Англію – 1:0 і Уругвай – 6:0, ‒ прим. О.П.). На матч приїхало багато іспанських вболівальників з духовим оркестром. Ось у такій обстановці нам довелося грати, але ми піймали кураж, і створили з десяток моментів біля воріт суперника. Вели – 3:0, і іспанці свій гол нам забили лише під завісу матчу. Звичайно, це була сенсація.

Наступного дня ми полетіли на північ Португалії, де в місті Гімарайнш грали у півфіналі з бразильцями. Я грав з перших хвилин, і скажу, що там командочка у бразильців дуже серйозна була. Так, що ми програли – 0:3. У мене ще відео цього матчу є. Деколи переглядаю. Звичайно, могли краще зіграти – мали реальну можливість забити один-два м’ячі. Там Коновалов повинен був забивати з моєї передачі. В тому матчі у бразильців мені запам’ятався їх лівий захисник Роберто Карлос. Запам’ятав його тому, що це вже тоді була така «машина». А потім за третє місце ми обіграли австралійців – 1:0, але я не брав участі в тому поєдинку, був на заміні.

– Правда, що бронзові нагороди вам особисто вручав президент ФІФА Жоао Авеланж?

– Так, було таке. Особисто він кожному з нас вручав нагороди після фіналу в Лісабоні. А ще Сергію Щербакову вручили золоту бутсу (п’ять забитих м’ячів, ‒ прим. О.П.).

«В Китаї нас возили на цукрову фабрику, так люди вийшли і дивилися на нас, як на інопланетян»

– Ви сказали, що з тією збірною багато їздили по світу. Яка із закордонних поїздок найбільш запам’яталася?

– В Європі ми практично всі країни об’їхали. А найбільше запам’яталися поїздки у Японію та Китай. В цих країнах у нас були виставочні матчі. Складні перельоти. Різний час – у нас день, у них ніч. Пам’ятаю, як уночі ми сиділи і просто в карти грали, тому що спати не могли.

Китайці зустріли нас тепло, аплодували нам. Всі такі відповідальні, всюди у них струнко, під команду. Подумав, куди це ми потрапили? Проте ігри були у нас напружені. Була історія, як нас у Китаї повезли на цукрову фабрику. Сказали, що на екскурсію. Виявилося, що там до нас 30 років ніхто на екскурсії не приїжджав, а тут ми з Радянського Союзу, як грім серед ясного неба. Люди вийшли, дивилися на нас як на інопланетян. Оце я запам’ятав:)

– А де ви жили?

– Як не дивно, в п’ятизірковому готелі. Японія – це зрозуміло. А ось Китай? Я не очікував, що в цій країні все буде на такому високому рівні. Запам’ятав на все життя, як ми заходимо в готель і нас зустрічають такі високі на зріст дівчата – китаяночки. Ми не знали, що у них є такі дівчата, думали, вони всі маленькі. В ті часи не було такого, як зараз: телебачення, Інтернету – море інформації. Всі про всіх знають практично все.

– А в Європі яка країна вам більше сподобалася?

– Звичайно, Італія. Для мене, після рідної України, ця країна слідом іде. Подобається тамтешня аура, всі ці старенькі побудови. А ще природа, виноградники. Італійська кухня дуже класна, і люди там щирі, відкриті. Особливо запам’яталась наша поїздка у Сан-Ремо, якраз там відбувався пісенний фестиваль. Для нас, молодих, це було супер – багато туристів із різних країн. Ставлення до нас було дуже добре.

– Безпосередньо на самому фестивалі ви побували?

– Та, куди там. Це ж треба було комусь заплатити за нас, або самим купити квитки. А нам дали по 45 доларів, щоб ми пішли на базар і щось собі там купили – якісь подарунки.

– Вам подобалась італійська естрада тих часів?

– Так. Навіть зараз, зранку включу якусь італійську пісню, або нашу українську – мені це дуже подобається. А з італійських поп-гуртів 80-х я був у захопленні від «Ріккі е Повері».

«Безсонов спеціально приїхав у Львів, щоб запросити мене у Динамо»

– Давайте про ваше дитинство. Як взагалі починався для вас футбол?

– Та як і у всіх. Я просив батьків купити мені м’яча й одного разу вони це зробили. Перший мій м’яч був резиновим. Коштував один карбованець, це я точно пам’ятаю. Але, на превеликий жаль, ми його одразу пробили. У дерево вдарили тим м’ячем, а там колючка була. Дуже засмутився. Думаю: «Боже мій, тільки купили і вже пробили. Як додому іти, що казати батькам?» :) А що робити, коли батько заробляв 100-110, а мати 90 радянських карбованців? Потім уже з хлопцями ми почали скидатися, щоб купити нормальний шкіряний м’яч. Пам’ятаю, купили біль-менш нормальний за три карбованці.

– А ким працювали ваші батьки?

– Мама кухаром у школі, де я навчався. А батько працював на Бурштинській ТЕС, куди зараз два рази прилітали російські крилаті ракети.

– І якими були ваші футбольні успіхи?

– Грали школа на школу, в Бурштині обігравали практично всіх. Потім грав за район, потім за Івано-Франківську область, далі за збірну України і СРСР. Ось так, поступово, практично за півтора роки потрапив у головну команду країни.

– Хто був вашим кумиром у дитинстві?

– Звичайно – Олег Блохін. Практично всі матчі Динамо транслювало українське телебачення. Як трансляція матчу, то ми всі розбігалися по домах дивитися футбол.

– А із закордонних зірок?

– Француз – Платіні і аргентинець Марадона. Деякі трансляції матчів за їхньою участю мені довелося побачити. Особливо запам’ятав півфінальну гру чемпіонату світу 1982 року, коли Франція грала з Німеччиною – зіграли 3:3, був додатковий час. Німець Фішер забив красень гол, ударом через себе. А потім була серія пенальті (перша в історії чемпіонатів світу – прим. О.П.). Вболівав тоді за Францію, нажаль у фінал пройшли німці (серія пенальті – 5:4 – прим. О.П.). А ще на тому чемпіонаті світу крутий матч був між Італією та Бразилією – 3:2, це те, що я запам’ятав. З того чемпіонату світу мені ще сподобався італієць – Паоло Россі.

– Коли ви вперше наживо побачили Блохіна?

– У Києві, на стадіоні Динамо, вже коли мене молодого запросили у динамівський клуб. Пам’ятаю, був другий день, як я у Києві. Стоїмо, молоді гравці, проходить Блохін, і російською мовою кидає нам: «Здравствуйте». Всі пацани з дубля промовчали. І тоді він каже: «Все так сразу громко ответили, что у меня даже уши заложило». Оце я назавжди запам’ятав:)

– У Динамо ви прийшли юним та зеленим. Як вас зустріли у колективі?

– Пам’ятаю що зіграв один тайм за дубль, і в перерві мені кажуть: «Їдь у Конча-Заспу, готуйся до гри з основною командою». Там були Анатолій Пузач, Віктор Колотов і Володимир Безсонов, який і запрошував мене до Динамо. Наступного дня я вийшов на заміну замість Анненкова та віддав гольову передачу Борису Деркачу, який зрівняв рахунок проти принципового суперника Динамо – московського Спартака.

– Оце так дебют вам випав! Вдало зіграли?

– Того вечора на стадіоні у Києві зібралося багато людей – 70000 (насправді 38 тисяч, ‒ прим. О.П.). На жаль, ми поступилися Спартаку – 2:3. В середині першого тайму Анненков зламався – смикнув задню поверхню стегна. Чую: тренери когось кличуть, спочатку я не зрозумів кого, там біля мене інші хлопці розминалися. Потім почув кричать: «Шаран, давай!».

На ту гру не потрапив до заявки Олег Матвєєв, а Мотя був улюбленцем у команді. Пам’ятаю, приїхав на базу – на вечерю, а хтось ще так голосно говорить: «А де Мотя?». У відповідь: «Та взяли там замість нього якогось молодого хлопця з дубля». Звичайно, мені було якось незручно.

Ну, нічого, в принципі, зіграв я непогано. Звичайно, був засмучений, що програли, але тренери після гри мене похвалили. Ось такий був у мене дебют за Динамо.

– В наступній грі ви вийшли в основі?

– Так. Грали у Москві проти Динамо. Знову програли – 0:1, єдиний гол нам забили в середині другого тайму.

– За москвичів в тому матчі грав Віктор Леоненко. Він вам запам’ятався?

– Звичайно. А ще там був Кір’яков, якого я знав по іграх за молодіжну збірну. Ми часто, коли їздили на збори, з ним перетиналися – він особливо виділявся. А Леоненко запам’ятався тим, що був збитий такий хлопець: координований, невисокого зросту, швидкий, різкий, технічний. Він постійно рухався і його важко було зупинити.

– Ви сказали, що в Динамо вас запрошував Володимир Безсонов. Як це було?

– Взимку Карпати були на зборах в Ужгороді, і він спеціально приїхав для того, щоб запросити мене в Динамо. Грали ми товариський матч, і мене вилучили вже на 20-й хвилині – за розмови з арбітром. Щось я там себе погано повів.

Безсонов викликав мене до себе в готель і каже: «Я спеціально приїхав, щоб на тебе подивитися, а ти зіграв лише 20 хвилин». Я почав виправдовуватися, сказав: «Так там суддя був неправий». Ось тоді я почув від нього, що мене запрошують у Динамо.

Але я не поїхав з ним до Києва, сказав що хочу допрацювати у Львові, допомогти команді виконати завдання. Домовились, що у Динамо я перейду влітку. Карпати за мене ще якісь кошти отримали. На той час у мене багато було варіантів, від різних клубів. Запрошення були з Мінська, Москви: Динамо, Спартак, Торпедо. Але я не хотів туди йти – сидіти десь у дублі. Відчував, що не треба нікуди з України їхати. Мріяв грати тільки тут.

«Одного разу я не віддав пас Лужному, який забігав – думав все, мені капець»

– Крім Динамо, хто з українських клубів вас ще запрошував?

– Кликали у Дніпро і Шахтар. Особливо ініціативу виявляв мій партнер по збірній Сергій Щербаков. Він на той час у Шахтарі був основним гравцем і хотів, щоб я грав поруч із ним. Я з Валерієм Яремченком (тренером Шахтаря, ‒ прим. О.П.) розмовляв, але все ж таки обрав Динамо. Я розумів, що в Динамо, напевно, в дублі прийдеться посидіти, але добре те, що у киян на той час відбувалася зміна поколінь – зірки Динамо відходили. У мене був шанс, і його треба було використати.

– Ви розказували, що в Динамо вас відразу взяли під опіку Олег Лужний і Ахрік Цвейба?

– Так. Лужний – мій земляк, тому він зразу почав мене опікувати. Хоча спочатку я товаришував із Степаном Бецою.

– Той, що загинув у автокатастрофі?

– На жаль. Ми разом їхали додому: він на Дніпро, я на Кривий Ріг. Попрощались, домовились зустрітися. Якщо не помиляюся, в грудні у Степана мав бути день народження, чи в його дитини. Я мав у той день приїхати до нього в Дніпро, але так сталося, що він розбився на машині, коли їхав у аеропорт.

– Опіка Лужного в чому полягала?

– Лужний сам зі Львова, як і я, дебютував у Динамо в 20 років. Олег покликав мене до себе після моєї дебютної гри, там якраз і мама його була. Ми поспілкувалися, потім Ахрік Цвейба зайшов, бо ми в готелі «Національний» всі разом жили. Правда, я жив в іншому корпусі, до речі там, де ми зараз зупиняємось з Минаєм, коли на календарну гру в Київ приїжджаємо.

У принципі, в Динамо, було все нормально. Скажемо так: в тренувальному занятті, щоб хтось тебе повчав – такого не було. До молодих гравців всі ставились досить нормально. Спочатку думав, що потраплю до «старичків», і вони почнуть мені, молодому, пхати, ще щось. Але колектив у нас був класний. Та й я старався, як міг. Ноги ніде не прибирав.

– Тобто, в Динамо ніхто вам ніколи не «напхав»?

– Звичайно, було щось там. Заєць любив десь трохи напихати, коли, наприклад, не добіжиш. Лужний, якщо він забігає, а ти йому не віддаєш пас, то отримаєш від нього наганяй. (Сміється). З Лужним на одному фланзі грав Сергій Ковалець. І ось, одного разу на правий фланг поруч з Лужним ставлять мене. Так вирішив Фоменко. Я здивувався, ну, думаю, Михайло Іванович дає. А грали ми тоді у Кривому Розі. Одного разу я не віддав пас Лужному, думав все, мені капець. Лужний якщо робить ривок, то біжить сто метрів, тому треба обов’язково йому віддати м’яча. Так повинно бути в грі.

– Ось ми і дійшли до вашого першого голу за Динамо. Пам’ятаєте хто вам віддав результативну передачу?

– Звичайно, Лужний. Передача саме від нього була, і я забив головою. Там ще боротьба була, м’яч відскочив, їхній воротар виходив, а я зіграв на випередження (Шаран грав на місці Сергія Юрана, який поїхав до Бенфіки, ‒ прим. О.П.).

– Ви ж тоді Арарату два голи забили.

– Так. Другий як забив вже не пам’ятаю. Знаєте, в мене є відео деяких голів, які я забивав граючи за Динамо. Там є гол, який я забив чеській Спарті – це мій єдиний м’яч у Лізі чемпіонів. Дуже приємно, коли ти забив м’яча саме у такому турнірі. Та є що згадати. Наприклад, як грали ми проти Барселони. В мене фото є, як ми з Гвардіолою боремося за м’яч.

«Реброву і Шкапенку Леоненко дав прізвиська – Петька і Чапаєв»

– Цікаво, зараз, коли грає Манчестер Сіті ви вболіваєте за команду Гвардіоли?

– Ні. Манчестер Сіті вже багато чого виграв. Моя позиція ‒ треба завжди вболівати за слабших. Тому я вболіваю за ті команди, які не вважаються фаворитами. Так само, як люди зараз вболівають за Минай, тому що ми слабші за інші команди. А ми ніколи, маю на увазі Минай, не буваємо фаворитами. Думаю, приємно, коли команда, яка слабкіша за рангом, досягає якихось успіхів.

– Ви пригадали ваше протистояння на полі з Гвардіолою. Що він був за гравець? Що вам найбільш запам’яталось?

– Те, що Пеп грав в один, максимум у два дотики. Він бачив і розраховував все ще до прийому м’яча. В нього не було дриблінгу. Грав він «шістку». Опускався низько, через нього будувалася гра. Звичайно, це було супер. Навіть якість поля, а грали ми з Барселоною на Олімпійському, тоді він ще носив назву Республіканський, йому не була перешкодою.

– І як вам гралося проти Пепа?

– В тому матчі я грав під нападниками, і виходило так, що при захисті мав відповідати безпосередньо за Гвардіолу, якщо ми йшли у пресинг. Скажу відверто, що було важко за ним встигати. Ті матчі ми програли – 0:3 і 0:2, але билися гідно, як могли. Є в мене записи тих поєдинків – це пам'ять на все життя.

Звичайно, потім був той матч, коли ми в десятьох виграли у Барселони – 3:1. Це був фурор Леоненка і Шкапенка. В тому матчі я зіграв лише п’ятнадцять хвилин, вийшов замість Леоненка на позицію лівого захисника, ледь жовту карточку не заробив на Кумані – вдарив його по нозі доволі пристойно.

‒ А найбільш пам’ятна єврокубкова гра?

‒ Звичайно, проти московського Спартака. Правда, я був на заміні. Сабо до останнього думав, кого ставити на гру ‒ Шматоваленка чи мене. У Сергія було якесь пошкодження. Із Мізіним ми поруч на лавці сиділи, переживали. Все-таки обіграли тоді Спартак – 3:2, причому, в такій драматичній боротьбі. Михайленко ще пенальті не забив. Хто не бачив той матч, нехай передивляться, раджу! Там Ребруха (Сергій Ребров, ‒ прим. О.П.) творив чудеса, Леоненко, Ковалець... Та всі красенями були.

– Ви ж у Динамо приходили як форвард. Хто перекваліфікував вас у захисника?

– Це Фоменко так вирішив. Мені в принципі було все одно, тому що я хотів грати. А де, на якій позиції, ‒ байдуже.

– Ви пригадали Шкапенка і Реброва. Пам’ятаєте, які в Динамо їм дали прізвиська і хто?

– Ну, звичайно:) Чапаєв і Петька, ‒ так їх називали. Хто міг такі прізвиська їм дати? Звичайно, хлопець з Тюмені. В свою чергу, ми Вітю Леоненка називали – «Шишка». Це Лужний так його прозвав. Каже йому: «Ти, Вітя, з Тюмені, там у вас багато шишок, так що будеш у нас шишкою». Так і пішло. Та Вітя Леоненко всім нам «кликухи» надавав. А Шкапенко і Ребров, двоє молодих пацанів, прийшли у Динамо практично водночас. Весь час були разом – товаришували. Спочатку в одній кімнаті жили. Потім, бувало, що з Ребровим я теж в одній кімнаті жив.

«Лужний казав: «У мене є відчуття, що треба зараз звідси їхати». І ми їхали додому»

– Олег Саленко розповідав, що він був першим, кому в Динамо зарплату платили у доларах. Це правда?

– Може, це до мене було, адже мені також платили зарплату у доларах. Хоча траплялося таке, що платили і купонами, та і в доларах, звичайно, коли ми виїжджали за кордон.

– Ще він казав, що тільки 6-7 провідних гравців отримували в Динамо по тисячі доларів, решта наполовину менше. Це так?

– Не знаю. Мені теж платили тисячу доларів. Виходить, що я потрапляв в список тих 6-7 гравців:)

– А які були преміальні?

– По-моєму, 500 доларів за перемогу вдома і 800 на виїзді.

– А найвищі преміальні якими були і за що?

– Це коли ми пройшли у груповий етап Ліги чемпіонів. Паша Яковенко ще гол забив Брондбю з моєї передачі. Коли зайшли в роздягальню, нам озвучили премію – 6 тисяч доларів кожному. У ті часи це була доволі пристойна сума.

– Ці гроші вам зразу заплатили?

– Так. Все нормально в Динамо з зарплатою було – навіть в жорсткі дев’яності. Ми ніяких фінансових проблем не відчували ні при Вікторі Безверхому, ні коли Суркіси прийшли. У Григорія Михайловича в цьому плані усе було солідно – ніяких питань.

– Правда, що у готелі «Україна» гравці Динамо купували імпортні цигарки і спиртні напої?

– Не знаю, я туди не ходив. Раніше для такого були магазини, називались «Берізка». А з цигарками в нас по-різному було. Хто палив, хто тимчасово палив, а хто взагалі не палив. Не буду про це розказувати. Зараз такого нема, але повірте мені, що є гравці які палять, хоча і не так, як раніше.

– Чи правда, що коли Сабо влаштовував всякі перевірки, то вас хтось з досвідчених гравців, або з тренерів попереджав?

– Біля мене був Лужний, який знав усе. А хто вже Лужного попереджав, я не знаю:)

– Вас не ловили на гарячому?

– Бували ситуації, коли Лужний мені казав: «У мене є відчуття, що треба зараз звідси їхати». І ми їхали додому – ось і все. А потім була перевірка. Два рази таке було:)

«Після фіналу Кубка України Михайло Фоменко дав мені ключі від трьохкімнатної квартири навпроти Бессарабки»

– Чому Динамо не стало чемпіоном у першому незалежному чемпіонаті України?

– Тому що переоцінили свої можливості, а можливості суперника недооцінили. Звичайно, це урок, який мені запам’ятається на все життя. Цей приклад можна приводити всім гравцям, які в вирішальних матчах вважають, що є фаворитами. Поєдинок, який для тебе може стати головним у житті, можна програти команді нижчого рівня.

Пригадую, ми приїхали до Львова в солідних костюмах, які нам видали. Автобус із Києва до Львова пригнали. Навіть шапочки зробили «Динамо – чемпіон». А хлопці з Сімферополя приїхали хто в чому. На стадіоні «Україна» роздягальня знаходиться нагорі, і ми у вікно бачили, який вигляд мають гравці Таврії, які виходили з автобуса: екіпіровки нема, в шортах, в капцях. Прилетіли літаком, прямо на гру. Цей факт нас розслабив.

А тут ще спека, поле важке. Сергій Шевченко нам гол забив, після кутового, і все, ми нічого зробити не змогли. Втратили дуже багато. Я навіть не хочу говорити. Літак нас чекав, і наступного дня ми повинні були летіти в Німеччину. Для нас була, як кажуть, вже «накрита поляна» – банкет. У нас була накопичувальна система оплати, і всі преміальні нам повинні були віддати за весь сезон. В підсумку віддали, але не все, тільки зовсім маленьку частину.

– В другому чемпіонаті України ви також могли не стати чемпіонами.

– На мій погляд, у ті часи в ФФУ робили що хотіли. Взимку там регламент чемпіонату поміняли, і це було несправедливо, перш за все, стосовно Дніпра. Треба було зробити вирішальний «золотий» поєдинок на нейтральному полі, і в ньому визначити чемпіона. За два тури до кінця чемпіонату Дніпро нас по ділу обіграв – 1:0. Добре пам’ятаю той матч, команду Миколи Павлова, з яким ми завжди спілкуємося. Дніпро того сезону – це дійсно була супер-команда. Молоді хлопці, яких Павлов вирощував, у себе в Дніпрі: Похлебаєв, Дірявка, Полунін, Беженар, Коновалов, Михайленко, Мороз, Медін – класна компанія.

– Пам’ятаєте той день, коли вам сказали, що ви непотрібні Динамо?

– Там яка ситуація склалася: говорю відверто, як воно є. В Києві я жив в трьохкімнатній квартирі, але цю квартиру на мене ніхто не оформлював. Тобто, в мене не було документів на це житло.

– Так ви ж при переході у Динамо отримали машину Мерседес і квартиру?

– Та ні. Мені дали машину, а жив я в однокімнатній службовій квартирі, потім у готелях «Україна» та «Національний». А трьохкімнатну квартиру мені дали в 1993 році, коли Динамо завоювало Кубок України – завдяки Михайлу Фоменку, якій після того фіналу дав мені ключі від цієї квартири. Але ордер на цю квартиру мені так і не дали – тягнули-тягнули з цим питанням. А що міг зробити Фоменко? Він віддав мені ключі, а далі питання щодо цієї квартири мало вирішувати керівництво.

– В якому місці Києва була ця квартира?

– Колишня вулиця Червоногвардійська, а зараз Велика Васильківська – це навпроти Бессарабки.

– І що далі було?

– А далі мене викликали «нагору», на Динамо. Григорій Михайлович Суркіс спитав: «Що ти хочеш?» Кажу: «Та оформіть мені квартиру». Він говорить: «Давай поїдемо зараз до мене. Подивишся, де я живу на Липках. Там велика квартира. Я куплю тобі таку ж саму». На що я сказав: «Та ні. Я хочу залишитись в тій квартирі, де живу». Ми там сім’єю вже обжилися. Зі мною у Суркіса була ще одна людина – Ігор Бакай, який сказав, що збирає пацанів у Дніпро, і хоче забрати туди мене, Ковальця та Топчієва. Я дав йому свою згоду. Сказав, якщо Динамо я не потрібен, то поїду у Дніпро. З Григорієм Михайловичем ми всі питання швидко вирішили, і наступного дня я полетів до Дніпра.

«У Дніпрі мені платили більше, ніж у Динамо, а ще дали підйомні та Мерседес, який спеціально пригнали з Австрії»

– Як вас зустріли в Дніпрі?

– Я прилетів один, мене зустрічав Олег Таран. Топчієв і Ковалець приїхали трохи пізніше. Було дуже приємно, що мене зустрічає така легенда футболу. Олег Анатолійович ‒ людина серйозна, і на перших порах він мені дуже допоміг. Компанія в Дніпрі тоді зібралася дуже пристойна: Скрипник, Мізін, Полунін, Ковалець, Топчієв, Євтушок, Паляниця. Скажу відверто – в Дніпрі пройшли мої найкращі футбольні роки. Граючи крайнього півзахисника, я за сезон 1995/96 забив 11 м’ячів. Тому з Дніпра і викликали мене в збірну України.

– Що вам в Дніпрі пообіцяли – квартиру, машину?

– Домовленості про квартиру не було, тому я жив у службовій квартирі.

– А платили більше чим в Динамо?

– Так.

– Порядок цифр можете назвати?

– Ну, для чого це?:) Більше платили грошей, та й усе. Особисто у мене заробітна плата в Дніпрі була вища, ніж у Динамо. А ще підйомні дали та машину «Мерседес», яку спеціально з Австрії пригнали. Дев’ять тисяч пробігу, але машина хороша. Я на ній проїздив 11 років.

– Коли головним спонсором Дніпра стала київська корпорація Інтергаз, розповідають, що гроші з Києва в Дніпро возили валізами.

– Було таке.

– У Дніпрі ви працювали під керівництвом європейського тренера Бернда Штанге. Що про нього розкажете?

– Бернд Штанге – тренер з Європи. Його підхід до тренувального процесу, до побуту відрізнявся від нашого. Німецький фахівець на багато речей дивився іншим поглядом. Штанге говорив з нами російською, хоча не дуже гарно її знав, однак з кожним днем прогресував, а потім у цьому плані все було нормально. Так, у нас був порядок та дисципліна, але Штанге нам довіряв. Між тренером і футболістами не існувало бар’єра – Бернд спілкувалися з нами на будь-які теми. Скажімо так, він нас трішки розслабив. З однієї сторони це було добре, з іншої – до пори до часу, враховуючи нашу ментальність.

– Саме тоді в Дніпрі з’явилися перші в Україні легіонери з дальнього зарубіжжя. Зассен і Емерсон, що то були за люди?

– Бразилець Емерсон ‒ форвард таранного типу, не скажу що дуже технічний, але перспективний молодий нападник. В принципі, він і забив декілька голів (сім у чотирнадцяти матчах, ‒ прим. О.П.). А німець Зассен – добротний півзахисник, на жаль, у нього була слабина – хлопець трішки любив «перебрати». Думали, що німець буде у дисципліні нам приклад показувати, а він показував інший приклад. Хоча футболіст він був дуже розумний, з якісною передачею. Правда, фізично його не вистачало, та й трохи зайва вага у нього була. А ось як людина і футболіст, ще раз підкреслю, він був непоганим.

– До речі, два хет-трики за Дніпро – досягнення визначне. Ті матчі та голи пам’ятаєте?

– Миколаєву тричі забив, якщо не помиляюся. Ми їх розгромили – 5:0. Кучеревський їх тоді тренував. І Єревану в Кубку УЄФА, вже при Грозному – один м’яч із центру поля.

«Сергій Тігіпко мені сподобався – інтелігентна, порядна людина, виконав все що обіцяв»

– Всі пам’ятають «сухий лист» у вашому виконанні.

– «Сухий лист» я з кутового Чорноморцю забив, коли ми з ними у Дніпрі на Кубок грали.

– У кого ви вчились, де відпрацьовували цей удар?

– Спеціально не вчився виконувати такий удар, просто так подавав – і все. Знав, що Лобановський свого часу так подавав. Однак у мене не було можливості побачити, як він виконував цей удар.

– Розкажу вам такий факт. Коли Лобановський працював з Дніпром, він на тренуваннях ставив у ворота двох гравців, і подавав десять кутових, з яких більше половини забивав. Так ось ті люди, які стояли у воротах, потім, дивлячись, як ви виконували свій удар, казали що ви виконуєте краще.

– Дійсно, це був мій козир:) Після тренувань я багато працював над цим ударом, виконуючі штрафні і кутові.

– Після вашого удару м’яч зависав у повітрі, а потім камінням падав униз.

– Коли сили були, виходило таке. Пригадую, як перед дуже важливим матчем з Чорноморцем у чвертьфіналі Кубку ми приїхали потренуватися на центральний стадіон «Метеор». Перед цим ми виграли в Одесі – 1:0, тож домашня гра була вирішальною. Нас дуже серйозно налаштували, пообіцяли хороші преміальні – по 5 тисяч доларів.

Коли закінчилося загальне тренування, я залишився: пішов до кутової позначки, і почав подавати. Виконував удари до тих пір, поки в мене не почав боліти привідний м’яз. Болів навіть на наступний день – перед грою. Однак розтерся і з кутового забив «сухий лист» Долганському (нинішньому тренеру воротарів полтавської Ворскли, ‒ прим. О.П.). Причому з тієї сторони, де я відпрацьовував цей удар. Виконуючи такий удар, я завжди брав «зазорчик», трішки нижче ставив м’яч. Розбіг – п’ять кроків, дрібним кроком до м’яча біг, і закручував його у самі ворота. Ось такі нюанси.

– Коли КБ «Приватбанк» став новим власником Дніпра, що змінилося? Що розкажете про таких людей, як Коломойський, Тігіпко, Стеценко?

– З Коломойським я не спілкувався, а ось з Тігіпком розмовляв. Якось він мене, Скрипника і ще когось викликав до себе в офіс. У нього кабінет був на набережній у відділені Приватбанку. Тігіпко мені дуже сподобався. Людина інтелігентна, порядна. Спілкувались на різні теми. Команда показувала погані результати, і Тігіпко розпитував у нас, що сталося, що команді потрібно. Ми назвали проблеми і він все виконав, що пообіцяв – дотримав слово.

Із Стеценком, звичайно, постійно спілкувалися. Андрій Вікторович, зі свого боку, намагався все налагодити. Якщо проблеми ‒ ми його першого смикали, а вже потім йшли до Тігіпка – робочі моменти.

– З якою проблемою приходилось йти до Тігіпка?

– Коли була заборгованість, то ми звернулися до нього, і нам її погасили.

«Лютому я сказав: «Що на тебе подавати, коли з трьох подач верхом ти ні разу не зачепився за м’яч?»

– З Дніпром ви двічі виходили у фінал Кубку України, чому не вдалося завоювати трофей?

– Шахтар, з яким нам прийшлося грати ті фінали, ще з радянських часів вважався кубковою командою, тому, хоч і готувалися ми дуже ретельно, але гірники, все одно нас переважали. У першому фіналі програли у серії післяматчевих пенальті. Там Борис Фінкель вирішальний пенальті не забив.

– Здалося, що він не дуже хотів йти бити?

– Так. Він боявся, і нам довелось його змусити. Сказали: «Давай, іди і бий, ти ж нападаючий, крім тебе більше нікому бити» (по пенальті програли 6:7, і Фінкель йшов виконувати сьомий удар у Дніпра, ‒ прим. О.П.). А по грі: була чудова аура – повний Республіканський стадіон, але, на превеликий жаль, нам не пощастило.

– Багато втратили?

– Так. Преміальні були дуже хороші.

– По-моєму, вам іномарки пообіцяли?

– Так – по «Вольво». Не знаю, всім би дали, чи тільки гравцям основи, до цього ми так і не дійшли.

– А що не вийшло в другому фіналі, вже при В’ячеславі Грозному?

– В принципі, так само – везіння. Була прикра помилка захисника Костянтина Сосенка. Він назад віддавав передачу воротарю, а там Ателькін перехопив м’яч і забив. Теж нам пообіцяли хороші преміальні. Пам’ятаю, до нас в роздягальню у перерві заходив Валерій Пустовойтенко, коли ми програвали.

– Чи правда, що саме у перерві вам преміальні підняли вдвічі?

– Так.

– А якою була роль Володимира Лютого, якого з Німеччини визвали на той матч?

– Та це у Грозного якісь свої нюанси були. Лютого викликали буквально на кілька ігор. Я всього не знаю, як домовились, за які суми. Сказали, що він повинен нам допомогти. Що з ним ми і Кубок виграємо, і в чемпіонаті поправимо турнірні справи.

– Але коли Лютий вийшов, гра ваша спростилась. Пішли навіси у карний майданчик, які ні до чого не призвели.

– Так. Я ще почав кричати: «Давайте грати низом». На що Лютий сказав: «Та що низом, треба бити на мене». Тоді я йому відповів: «Та що на тебе, коли ми три довгі передачі закинули тобі, а ти не виграв жодної верхової дуелі, ні разу не зачепився за м’яч?».

– Розкажіть про страйк гравців Дніпра. Чому футболісти основного складу прийняли рішення не виходити на матч проти донецького Металургу?

– Причина ‒ заборгованість по зарплаті. Ми зібралися у кімнаті, поговорили між собою і вирішили не виходити на гру. Ну, чому нам виходити, отримувати травми, гробити своє здоров’я, якщо нам не платять? Я розумію Грозного, який нас просив вийти на ту гру, казав, що все буде добре. Однак ми прийняли рішення, тому не вийшли на поле. Однак деякі гравці, які казали, що з нами, все ж таки вийшли на гру:) Приїжджаємо на стадіон і бачимо їх прізвища на табло. Ось цьому факту ми були здивовані.

– Їхні прізвища назвете?

– Ні. Я не стану цього робити.

– Сергій Дірявка розповідав, що у В’ячеслава Грозного були у команді улюбленці, ті хто постійно потрапляв до основи і отримував у десять разів більше інших хлопців, це їх обурювало. Це так чи не так?

– Зарплати у нас були різні. Хтось більше отримував, хтось ‒ менше. Але щоб хтось отримував у десять раз більше інших хлопців – це занадто. Такого точно в Дніпрі не було.

«Одного разу, у вихідний, Димінський побачив мене у казино, і йому це не сподобалося»

– З корпорацією Інтергаз у вас був індивідуальний контракт?

– Так. Була група гравців, у яких були контракти з Інтергазом, у інших ‒ із Приватбанком. У Карпатах теж таке було, коли ми бронзу брали. Ті гравці, яких запрошував у команду Маркевич, отримували кошти від залізниці. Інші від ‒ іншого спонсора. Такі ось моменти тоді існували в клубах. Звичайно, це погано було для команди, тому що ми, наприклад, отримували гроші, а інші ‒ ні. Але потім залізниця все взяла на себе. Це було добре, і ми завоювали бронзові нагороди.

– Причина вашого відходу з Дніпра?

– Так всі ж хлопці тоді почали переходили з Дніпра до Карпат. Губернатор Михайло Васильович Гладій особисто був зацікавлений в тому, щоб я також перейшов у Карпати. Я розумів, що Маркевич не дуже сильно хоче бачити мене у своїй команді, але губернатор йому сказав: «Я хочу, щоб Шаран грав тут – у Карпатах».

Першого грудня Дніпро проводив останню гру в 1997 році, на «Метеорі» проти Динамо, і я на розминці отримав травму меніска. Лобановський дав добро, і я з динамівцями полетів літаком у Київ. Наступного дня в клініці Лінька мене прооперували. На відновлення знадобилось два місяці.

– А чому Маркевич не хотів вас бачити у Карпатах?

– А я не знаю:) Краще спитайте про це у Маркевича. Він великий тренер – все бачить, все знає. Йому видніше:)

– Які моменти в Карпатах вам більше всього запам’яталися?

– Та я в Карпатах мало грав – більше лікувався. Прийшов з травмою, відновився – трохи зіграв, і знову отримав пошкодження. Мені три операції зробили в Карпатах. Краще б я туди не йшов. Мене Таран запрошував в Кривбас, і мені слід було зробити правильний вибір. Хоча я ні про що не жалкую, але у той момент, думаю, не треба було повертатися у Карпати. Тому що тренер не бачив мене в команді, а тут ще травми пішли. Так що спогади про той період у Карпатах в мене не дуже гарні.

Єдиний приємний момент ‒ завоювали бронзу. Колектив класний був. Тут і львівські хлопці: Стронцицький, Беньо, Чижевський, Вовчук, Єзерський, і наша шістка: Полунін, Гецко, Ковалець, Мізін, Паляниця, і я. Там компанія та ще була. Наша шістка в одній кімнаті на базі у Брюховичах жила. Коли поїзд проїжджав, наш будиночок трішки колихався:) Всяке було. Головне, що виплати були вчасними – зарплатня, преміальні. Ми знали, за що працюємо.

Не пам’ятаю, щоб у нас якісь довгі теоретичні заняття були. Маркевич на установці нам казав: «Ви самі знаєте, як треба грати». І ми грали.

– Чим ви не сподобалися президенту Карпат Димінському?

– Та якось був у нас вихідний і Димінський побачив мене у одному закладі, який вже закрили. Побачив і йому це не сподобалося:)

– І що то був за заклад?

– Казино. Ходив, як всі, трішки пограти – бувало таке.

– А ви азартна людина?

– Звичайно, але не до такої міри щоб сидіти у казино ночами, чи там у букмекерських конторах і грати – не дай Бог.

– Були випадки, що багато вигравали, чи програвали?

– Не пам’ятаю. Та що ви думаєте, ми багато грошей заробляли? Якщо, наприклад, програвали сто доларів, то розверталися і йшли додому. Виграли сто доларів ‒ взяли гроші і пішли. Ось вся наша гра.

– У футболістів зазвичай десятки людей позичали гроші. Скільки боржників було у вас?

– Звичайно, гроші я позичав, але мені завжди віддавали. Хоча, є одна людина, зараз вона за кордоном, яка винна гроші не тільки мені, а половині міста Кривий Ріг. (Сміється).

– Це футболіст?

– Так, колишній футболіст. Ясна річ, я не буду його називати, але можливо він прочитає це інтерв’ю і йому там соромно стане.

– Багато він вам винен?

– Ні, небагато.

«Хоча я зіграв за збірну України лише одну гру, але проти зіркової Італії»

– Останнім клубом у вашій ігровій кар’єрі була Поліграфтехніка. Що розкажете про ту команду?

– Маркевич якраз не взяв мене на збори, і Роман Покора, який був головним тренером Поліграфтехніки, набрав мене і сказав: «Приїжджай до нас. Тут у Олександрії така львівська «банда» зібралася. Ми тебе чекаємо». Я приїхав – прийняли дуже добре. Компанія дійсно була хороша: Чопик, Мокрицький, Плотко, Соболь, Танасюк, Вони тільки вийшли у Вищу лігу. Програли першу гру Динамо – 0:5, після цього мене запросили у команду. Я зіграв у наступній грі, проти столичного Арсенала – виграли 1:0. Далі пішло начебто непогано.

– За юнацькі збірні ви награли з півсотні матчів і забили багато м’ячів. Як так вийшло, що ваша кар’єра у національній збірній України обмежилася лише одним матчем?

– Однак яким! Мені пощастило зіграти проти зіркової збірної Італії. І хоча я відіграв, якщо не помиляюся, лише 52 хвилини (50 хвилин, ‒ прим. О.П.), для мене це була одна з найбільш яскравих і пам’ятних подій. Так, ми програли італійцям – 1:3, але дуже цікаво було пограти проти таких зірок, як Дель П’єро, Мальдіні, Дзола, Раванеллі, Костакурта, Феррара.

– Коли ви зрозуміли, що ігрова кар’єра завершена?

– Мене замучили травми. У грі з Шахтарем врізали по ногах ззаду – 12 швів наклали (травми завдав сенегалець Н’Діає, ‒ прим. О.П.). Чесно кажучи, в 31 закінчувати було рано, але я вже вирішив для себе, що після Поліграфтехніки нікуди не піду. По Першій лізі не хотів їздити, а тут ще Покора вирішив молодого футболіста брати, сказав мені: «Дякую, ти своє відпрацював». Ось так.

– Ви одразу вирішили стати тренером?– Та ні. Добрі люди допомогли, такі, як Сергій Поліщук (президент ФК Кривбас, ‒ прим. О.П.), Олександр Косевич (спортивний директор ФК Кривбас, ‒ прим. О.П.), та Володимир Мунтян, який на той момент був головним тренером Кривбасу. Пам’ятаю приїхав у Кривий Ріг і в неділю з хлопцями бігав на майданчику. Випадково побачив мене Олександр Косевич і сказав президенту: «Чого Володя тут без діла бігає? Візьміть його, хай молодих пацанів у Кривбасі-2 тренує». Я прийняв Кривбас-2, де мені у тренерській роботі допомагав Олексій Купцов. З цього все і почалось.