9 січня 2023 11:52

До 100-річчя з дня народження Віктора Жиліна

Рівно сторіччя тому народився нападник київського «Динамо» 1940-1950-х років Віктор Степанович Жилін. Він став найкращим бомбардиром команди 1949 року та допоміг «біло-синім» завоювати срібні медалі чемпіонату СРСР 1952 року. Загалом у складі київського «Динамо» Жилін провів 97 матчів, забив 17 голів. Знайомимо з історією життя та футбольної кар'єри видатного динамівця.


Серед динамівців післявоєнного періоду Віктор Жилін виявився одним із головних довгожителів. Він помер у день, коли збірна України здобула одну з найбільших за рахунком перемог в своїй історії – 6:0 в Андоррі на Покрову 2009 року в віці 86 років. Ще кількома роками раніше титулований спеціаліст здобув золоту медаль Групи «Б» Другої ліги, підвищив свою тодішню команду – «Систему-Борекс» ‒ у класі, будучи найстаршим тренером-лауреатом всеукраїнських професіональних змагань.

Ім’я Жиліна нерозривно пов’язано не лише з київським «Динамо», а ще з півтора десятками вітчизняних команд. За багатолітнє служіння футболу (від 1939 року й до 2003-го, а по суті – до останніх днів життя) його називали Патріархом. Історію легендарного динамівця пригадуємо спеціально для рубрики «Золоті імена» офіційного сайту ФК «Динамо» (Київ).


Віктор Жилін народився 9 січня 1923 року в місті Таганрог, який на той час входив у Донецьку губернію Української СРР. Його мама померла при народженні сина, батько – військовий лікар переїжджав у ході служби з міста до міста, так що вихованням хлопчика батькова мати – Мотрона Лук’янівна. У неї з дідусем він і жив, там же навчався, там же почав грати в футбол.


Таганрозькі школярі вважали місцевих футболістів за небожителів, найбільшим щастям було піднести валізу улюбленого гравця від автобуса до роздягальні. З-поміж кількох десятків юних любителів футболу найкращих запрошували в команду – спершу потренуватися, потім повиходити на заміну в матчах, у яких рахунок дозволяв це зробити. Вітя Жилін був серед найбільш талановитих – ще в 15 років його почали залучати до команди заводу імені Дімітрова, він грав за старших у команді «Крила рад», залучався в збірну міста та області, проте захоплення футболом перервалося через початок війни.


Для сироти Жиліна настали страшні дні – помер дідусь, бабусю під час комендантської години застрелив фашистський патруль, самого Вітю доля покидала під окупацією, примусовими роботами, аж до того часу, коли він прорвався до своїх і в складі червоної армії дійшов до кінця війни. Вже під кінець бойових дій, коли потихеньку оживало життя на визволених землях, Жилін повернувся до гри – спершу в курському, потім у воронізькому «Динамо».



У сезоні 1946 року воронезьке «Динамо» мало зустрітися в матчі чемпіонату РРФСР з дублем московського «Динамо», а перша клубна команда москвичів у ті дні мала зіграти з київським «Динамо» в Першій групі чемпіонату СРСР. І треба ж, на очах тренерського штабу киян Вітя Жилін видав яскравий матч проти московських дублерів, відзначився голом і привернув увагу легендарного Бутусова. На прохання Михайла Павловича до 23-річного форварда підійшов адміністратор української команди Рафаїл Фельдштейн і передав запрошення від київського «Динамо». Незважаючи на опір воронізького генерала – опікуна місцевого «Динамо», Жилін перейшов у київське «Динамо» ‒ коли керівник зрозумів, що Вітя не переходить до когось із конкурентів, а має шанс всього життя в головній команді республіки, відпустив його й побажав успіху.


«Динамо» кінця 40-х – команда, тяжко побита війною. Федерація футболу СРСР (на той час – Секція футболу) навіть змушена була прийняти додаткове рішення – залишити в Першій групі киян, які в 1946 році посіли останнє місце. Мотивація управлінського рішення – підтримати команду, яка понесла тяжкі утрати в війні та є головним представником своєї республіки. На порятунок «Динамо» викликалися самобутні тренери ‒ Михайло Бутусов, Антон Ідзковський, Костянтин Щегоцький, Михайло Сушков, Іван Натаров, Михайло Окунь, Євген Фокін, Олег Ошенков. Вони змінювали один одного, а результати лишалися нестабільними – посівши провальне останнє місце в 1946-му, наступного року команда піднялася на четверту позицію, а ще через рік була 10-ю, потім – 7-ю, потім – 13-ю.


Віктор Жилін у «Динамо» перетнувся з видатними особистостями – при ньому починав майбутній «воротар республіки» Олег Макаров, зовсім молодим починав маестро захисту Віталій Голубєв, у півзахист прибув Юрій Войнов – гравець світового класу, в атаці виступали гравці старшого та молодшого покоління ‒ від Федора Дашкова та Павла Виньковатого – до Андрея Зазроєва та Михайла Комана. У захисті ще грав самобутній Абрам Лерман, а в атаці просяяв ветеран Петро Дементьєв – легендарний «Пека», найтехнічніший футболіст своєї епохи.



Пека був ще й жартівником вищого класу – достатньо згадати, як під час одного з московських виїздів у готелях не знайшлося місця, і команду Класу «А» поселили в спортзалі центрального стадіону. А там Дементьєв, підговоривши одноклубників, натягнув фехтувального шолома, схопив рапіру й почав тикати в сплячого Рафу Фельдштейна, приговорюючи «Віддавай гроші! Гроші віддавай!» Нещасний Рафаїл Мойсейович кинувся своїм тілом захищати командну касу, підскочили, в чому спали, всі – включаючи головного тренера, легендарного «квазімодо» Окуня, а коли в спортзалі ввімкнули світло, вся команда полягла, побачивши «грабіжника» ‒ невисокий Пека стояв у формі рапіриста, в масці та з босими ногами… «Ой, дуваки…», ‒ причитав адміністратор «Динамо» (Київ), ставши жертвою епічного розіграшу. «Виділявся високими швидкісними якостями, невтомністю, потужним ударом із правої ноги», ‒ характеризували Жиліна сучасники.


У такій компанії Жилін не губився – граючи правого крайнього нападника (навіть ближче за функціоналом до флангового півзахисника, ніж до вінгера), він у 1949 році став найкращим бомбардиром сезон в «Динамо» з досить пристойним показником 10 голів. Керівництво суворо ставилося до команди. Якось, програвши «Крилам рад» на своєму полі, опікун «Динамо» ‒ колишній начальник партизанського руху України, міністр МВС Тимофій Строкач ‒ розпорядився «за неорганізованість, нехлюйство, неповагу до глядачів» прямо зі стадіону відправити на гауптвахту динамівців Лермана, Виньковатого, Жиліна та Дашкова. Коли пізніше динамівці Києва каменя на камені не залишили від славетної команди ВПС (Москва) – 5:1, вболівальники скандували: «Всю команду – на губу!!!» Що цікаво, на радість керівнику советської України Микиті Хрущову, динамівці ще раз обіграли ВПС і в Москві – на очах «власника» команди льотчиків Василя Сталіна.



Ледве не обірвав футбольне життя Жиліна епізод у пересічному матчі чемпіонату. 13 червня 1950 року кияни в Єревані із тамтешнім «Динамо», матч ішов до нульової нічиєї, проте голкіпер господарів Келеджян сміливо кидався на м’яч і декілька разів врятував вірменів від вірного гола. В одному з епізодів високий атлет Келеджян стрибнув на перехоплення й приземлився прямо на ногу Віктору. Довго не могли встановити лікарі, як лікувати Жиліна – тріщина в коліні та пошкодження м’язів і зв’язок не були типовими випадками практики, а суто спортивна медицина перебувала ще в початковому стані.


Відновлюючись, Вітя не міг допомогти «Динамо». Новий наставник киян Ошенков, який Жиліна й у грі не бачив, викликав його на розмову й відверто сказав: «У тебе – тяжка травма, а у нас – завдання». Витративши багато часу на видужання, Жилін покинув милиці й почав грати за заводську команду «Арсенал», яку очолював динамівець Йосип Ліфшиц. Вигравши всі профспілкові турніри України, столичні арсеналівці вийшли до фіналу Кубка профспілок СРСР, де їм мав протистояти найсильніший колектив Росії – команда міста Подлипок Московської області, у складі якої виділявся молодий напівоборонець Юрій Войнов. Фінал у Одесі завершився внічию – 2:2, додатковий час теж не визначив переможця, а перегравання було призначене на наступний день. Втім, лідерів двох команд – Жиліна та Войнова – помітили представники провідних клубів. Войнов обрав «Зеніт», а Жилін зібрався було в московське «Торпедо».


Проте раптово виявилося, що радянський футболіст не має свободи вибору – Жиліна викликали до всесильного міністра озброєння СРСР Дмитра Устінова, який досить чітко пояснив йому, що футболіст із сфери силовиків не може просто так перебратися в профспілкову чи промислову команду. Потримавши півдня в приймальні футболіста, Устінов сказав: «Мені тут доповіли, що ти не хочеш їхати в Ленінград – «колиску революції». А ти потрібен «Зеніту», який теж представляє нашу галузь, «оборонку». Отже, так. Або ти повернеш підйомні та ключі від квартири в Москві, які отримав від «Торпедо», або ми тебе відправимо на «поштову скриньку» в Сибір, після такого відрядження розкажеш, як там підземні заводи працюють». Звісно, Жилін вийшов із кабінету, вибачився перед торпедівцями і вирушив у «Зеніт».



Щастя, що колектив у «Зеніту» підібрався хороший: вже знайомий Юрій Войнов, воротар збірної Леонід Іванов, кілька відомих гравців на чолі з Фрідріхом Марютіним. Після тяжкої травми Жилін настільки сучив за футболом, що в 22 матчах за ленінградців відзначився 12 голами – його найкращий показник у Вищій лізі. Наприкінці чемпіонату 1951 року в матчі проти київського «Динамо» Віктор підхопив м’яча, обійшов кількох суперників і пробив на силу. Навіть досвідчений голкіпер Макаров не зміг виручити гостей – 1:0, перемога над колишніми одноклубниками. Після цього матчу Ошенков попросив Жиліна повернутися в команду, і Віктор, щоб почастіше бачитися з родиною, яка залишалася в Києві, погодився на пропозицію «Динамо».


В експериментальному сезоні 1952 року Віктор Жилін зробив посильний вклад у перший успіх післявоєнного «Динамо» (Київ) – команда стала віце-чемпіоном СРСР, а її провідні гравці здобули звання майстрів спорту (Жилін – серед них). Наслідки тяжкої травми та критичний, для тодішнього футболу, 29-річний вік змусив Віктора покинути провідну команду УРСР – загалом за неї він зіграв 97 матчів, забивши 17 м’ячів (всього у Вищій лізі СРСР – 119 матчів, 29 голів). Став володарем Кубка УРСР 1947 та 1948 років. Догравав Жилін у командах Класу «Б» ‒ ризькій «Даугаві» та київському ОБО («Окружний будинок офіцерів» ‒ армійська команда, як пізніший СКА). У 33-річному віці Віктор остаточно закінчив з футболом і став тренером, чому сприяла вища освіта ‒ Жилін закінчив спершу школу тренерів, а потім Київський державний інститут фізичної культури.


Тренерська, як тепер би сказали, кар’єра Віктора Степановича почалася з курйозу ‒ він одночасно очолив відразу два колективи фізкультури в Києві, а коли обидві вивів до фіналу міських змагань – сумісництво «випливло» перед фізкультурними начальниками, і Жиліна показово звільнили з обох команди. Тим не менш, у 1955-57 роках він встиг плідно попрацювати в столичних командах «Темп» і «Політехнік». Добре знав усю київську спортивну молодь, тож коли великих динамівців Ідзковського та Щегоцького запросили створити футбольну команду залізничників, вони підрядили до себе давнього одноклубника.


Спершу планувалося, що команда з назвою «Локомотив» буде базуватися в Києві, проте коли «впроваджувач стаханівського виробництва у залізниці» Петро Кривонос балотувався в депутати Верховної Ради СРСР від Вінниччини – вирішив перенести команду туди. Так з’явилася відома в майбутньому команда – от тільки старші динамівці не горіли бажанням обмінювати сімейний затишок на більш віддалену дислокацію, тож Жилін залишився сам на чолі команди й почав збирати її бойовий склад. До речі, на зв’язках із «Динамо» в Вінниці традиційно грало чимало киян – навіть такі самобутні «зірочки», як Трояновський.



За багаторічну тренерську кар’єру Віктор Степанович очолював команди «Локомотив» / «Нива» (Вінниця), «Авангард» (Харків), «Дніпровець» (тодішній Дніпродзержинськ, Кам’янське), «Зірку» (тодішній Кіровоград, Кропивницький), «Старт» (Київ), «Автомобіліст» (Житомир), «Чорноморець» (Одеса), «Металург» (Запоріжжя), «Шахтар» (Олександрія), «Спартак» (Івано-Франківськ), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Дніпро» (Черкаси), «Схід» (Київ) і «Машинобудівник» / «Систему-Борекс» (Бородянка).


Тричі – в 1959 та 1964 році з вінничанами, в 1967 році з житомирянами ‒ Жилін ставав переможцем зонального турніру класу "Б" (неофіційно ці змагання називали «першістю УРСР»), в 1973 році виграв Кубок УРСР на чолі кропивничан, а в 1986-му – з бородянцями. Останні два десятиліття свого життя Віктор Степанович присвятив пристоличній Бородянці, в 79 літ вигравши Групу «Б» Другої ліги України та підвищивши «Систему-Борекс» у класі.


Серед гравців, які розкрилися під керівництвом Жиліна ‒ Валентин Трояновский, Євген Котельников, Янош Габовда, Антон Востров, Анатолій Александров, Стефан Решко, Віктор Прокопенко («Локомотив» Вінниця), Михайло Форкаш, Анатолій Боговик, Олександр Дегтярьов, Борис Кравчук, Микола Батюта, Анатолій Шепель, Володимир Шишков («Автомобіліст» Житомир), Семен Альтман, Леонід Буряк («Чорноморець» Одеса), Валерій Поркуян («Зірка» та «Чорноморець»), Леонід Колтун («Авангард» (Харків), Іван Вишневський («Нива» Вінниця), Іван Яремчук («Дніпро» Черкаси), Валерій Самохін («Машинобудівник» Бородянка).


Одна біда – в Вищій лізі Жилін-тренер пропрацював дуже мало – та й то, не в тій команді, в якій мав. Він вів у Вищу союзну лігу вінницький «Локомотив», але радянське керівництво футболу вирішило, що обласний центр не повинен рівнятися з республіканськими столицями, тож у Вищій лізі зіграв харківський «Авангард» (майбутній «Металіст»), який, суворо кажучи, за спортивним принципом мав вилетіти. От там переведений із Вінниці Жилін дебютував у Класі «А», проте в чужій для себе команді недовго пропрацював. Виводив він у Вищу лігу «Чорноморець», у якому вбачав серйозні перспективи, проте захисник команди в дні чергового з’їзду ЦК КПРС влетів у автокатастрофу з летальним підсумком, «голоси» ‒ закордонні радіостанції – почали говорити про футболістів-мажорів, і Жиліна «зняли» з поста головного тренера, хоча спортивні результати одеситів були хорошими.



Проте що це – порівняно з істинно народним визнанням? На карті України можна відзначити «жилінські» місця, де він успішно працював, у списку його вихованців і просто гравців, у долі яких він відіграв невелику, проте важливу роль – збірники та переможці єврокубків. Сам Жилін ‒ майстер спорту, заслужений тренер України, почесний громадянин Бородянки, нагороджений ювілейними медалями від місцевих і республіканських рад, ФФУ та ПФЛ. Очолював навіть збірну України – правда, студентську. Зате з неї в підсумку вийшло відразу кілька гравців, які доросли до Вищої ліги…


Як же ось таких Жиліних не вистачає вітчизняному футболу!.. Тренерів-ентузіастів, які днювали й ночували на змаганнях будь-якого рівня, знаходили майбутніх зірочок серед студентів і аматорів колективів фізкультури, не боялися довіряти молоді та вміли з нею працювати… А ще – уявіть собі зірку сучасного українського футболу, яка після завершення кар’єри піде працювати з аматорами чи студентами, погодиться прийняти команду чемпіонату області… Пам’ять В.С.Жиліна вшановують на турнірах-меморіалах у відразу кількох містах України.