"Услышав про смерть Лобановского, я плакал в лондонском аэропорту". История любви к "Динамо" Дмитрия Джулая

"Кажуть, що Динамо в кожному матчі всіх "рвало" – це брехня"

– Неймовірні за напругою матчі проти Барселони, Реала, Баварії, Ювентуса у Лізі чемпіонів, перегляд трансляцій цих поєдинків разом із батьком – так було у мене. А з чого любов до Динамо розпочиналася у вас?

– Усе відбувалося природно. Ти у цьому місті народився, у ньому є команда. Більше того, у перші сезони, за якими я свідомо і багато стежив, ми були сьомими та десятими у чемпіонаті. Зовсім трохи відклався у дитячій пам’яті той сезон, коли Динамо програло Мінську чемпіонство (1982-й рік, – "Футбол 24"). Приємно, що титули були до цього і потім, але це не стало для мене вирішальним фактором, щоб уболівати за Динамо. Просто це – частина тебе і твого міста. Знаю багатьох, хто почав уболівати за Динамо, бо Динамо щось вигравало. Це як зараз: люди, які ніколи не бували в Мадриді або Барселоні, вболівають за Реал і Барсу…

– Глоріхантерство?

– По-різному буває. Є люди, які можуть абсолютно щиро захоплюватися грою Барси або Реала, при цьому вони запевняють, що вболіватимуть за ці команди навіть тоді, коли ті опустяться в другий дивізіон. Це є, це існує, це потрібно якось приймати.

– Свій перший похід на домашній матч Динамо пам’ятаєте?

– Було дуже цікаво і весело. У ті часи до Києва щороку приїжджав так званий Луна-парк, різноманітні атракціони. Я вирішив: ті гроші, які маю, значно краще витратити для придбання квитка на матч Динамо – Локомотив. Квиток тоді коштував 1 рубль 50 копійок.

До цього ми вийшли у міський фінал "Шкіряного м'яча". Через день або два після придбання квитка тренер повідомив, що ми зіграємо на Республіканському після матчу Динамо – Локомотив. Тож квиток мені не знадобився – з ним пішов мій батько. Нас же привезли на перший тайм, але вже після того, як забив Литовченко. А у перерві ми пішли в роздягальню – готуватися до свого матчу.

У тому сезоні я ще побував на матчах із Жальгірісом, Араратом, московським Динамо і Дніпром, який здобув чемпіонство. А вже наступного року, 1989-го, ми з моїм товаришем придбали собі абонементи на увесь сезон. Їхня вартість тоді становила 23 рублі. Це 23-ій сектор верхнього ярусу Республіканського.

– Кумири з дитинства – особливі, святі у наших спогадах. Тоді, наприкінці 80-х, трава і справді була зеленішою, а "динамівці" – крутішими?

– Те, що футболісти були чудові, – довела історія. Але навіть в ті сезони траплялися посередні матчі, як, наприклад, з Одесою, коли забив, здається, Горілий, а потім Динамо зупинилося. Таких невдалих поєдинків вистачає у кожної команди – Динамо не було винятком. Чомусь маємо справу з міфологізацією, мовляв, на кожному матчі було по 100 тисяч глядачів – це брехня. Або кажуть, що Динамо в кожному матчі всіх "рвало" – це також брехня. Матчі різними були. У деяких іграх і справді розкатували, розривали, а в деяких навіть перемогти не могли. Глобально усе було, як завжди: матчі такого наповнення, матчі іншого наповнення.

А от футболісти дійсно розкішні грали. У нас після Заварова хто ще був? Хіба що Калітвінцев і Белькевич, та й те, можливо, вони не дотягнули до цього рівня, адже Заваров вигравав єврокубок. Тим не менше, я не схильний казати, що в ті часи 100-відсотково було краще. Це було яскраво, пам’ятно. Були перемоги і поразки були також. От як можна забути про матч із Порту у півфіналі Кубка чемпіонів? Швидко пропустили 2 м’ячі, а фінал був так близько… Біс його знає, якби тоді Союз не грав з березня до листопада, а чемпіон одразу стартував у Кубку чемпіонів, то, можливо, святкували б перемогу не в Кубку кубків.

"Комуністична сволота сахалася українського прапора, як чорт ладану"

– Чи бували такі матчі Динамо, після яких ви, відверто кажучи, плакали?

– Насправді, у мене значно більше спогадів про позитивні емоції. Фінал Кубка Кубків-1986, мені – 10 років. І це була неймовірна радість, як для кожної дитини. Твоя команда кілька років тому йшла десятою у чемпіонаті, а тепер здобуває європейський кубок. До речі, система європейських турнірів тоді була значно кращою, ніж ця теперішня розтатуйована Ліга чемпіонів, яка не має нічого спільного із нормальним єврокубком. Тоді ж будь-яка перемога, будь-який успіх сприймалися особливо. Тим паче – обіграли Атлетіко, команду знану. Надзвичайно радісно.

Ця перемога відбувалася на тлі історії з Чорнобилем. Ми ще нічого не знали. На щастя, на ці червоножопі паради моя родина ніколи особливо не ходила. Цілий день я ганяв футбол у дворі, а потім, увечері, сів подивитися фінал. Перемогу сприймав, як належить – наче так і повинно бути (Усміхається). Тоді ще була надія, що невдовзі підкориться і Кубок чемпіонів. Це зараз її немає. Її немає у 99 відсотків клубів, які в цьому турнірі стартують.

– На початку тієї телетрансляції фіналу Кубка кубків-86 коментатор Валентин Щербачов на увесь Союз повідомив про вибух на Чорнобильській АЕС. Ви чули ці слова?

– Знаєте, я б збрехав, якби сказав, що чув. З того, що казав Валентин Васильович, я не пам’ятаю узагалі нічого. Коли тобі 10 років, ти дивишся футбол і, може, щось запам'ятаєш, але це не відкладається так, як розкішний гол, який забив Блохін. Звісно, багато років опісля я дізнався, що він сказав слова, через які ледь не розмагнітили перший тайм. Згодом знайшов цей матч з іспанським коментарем і з насолодою передивлявся.

– Як оцінюєте вчинок Щербачова із коментаторської позиції?

– Васильович був таким завжди і таким же залишається. Коли треба щось сказати – він скаже. Він це доводив неодноразово. Тому під час трансляції фіналу зробив те, що зробив би у будь-якій іншій ситуації.

– Ваш улюблений гравець того зіркового Динамо 80-х? Можливо, Заваров?

– Можливо. Але був Михайличенко, завжди був Блохін. Як можна забувати про Безсонова або Дем'яненка, який у фіналі Кубка 85-го року із Шахтарем такий гол забив, що просто… Або гол Кузнєцова – Мінську у фіналі 87-го. Кожен "динамівець" залишився у пам'яті, починаючи від Чанова та Михайлова у воротах – і так по кожній лінії. Хтось виходив менше, але вони також робили спільну справу. Кожен із них – це справді Постать в історії клубу. По кожному обов'язково можна сказати щось хороше.

– У ті часи Динамо нерідко збирало на Республіканському аншлаг – 100 тисяч. Які відчуття, коли опиняєшся у такому казані?

– На єврокубкових матчах проти Університаті та Утрехта так нормально було. На іграх чемпіонату 100 тисяч збиралися дуже нечасто. Мені пригадується протистояння із Барселоною у сезоні 1990/91, Кубок кубків, коли ми програли Барсі 2:3. Людей зібралося стільки, що важко було пройти. Це та класична історія, коли ти підіймаєшся, щоб кудись відійти, а на твоєму місці вже двоє сидять.

У часи Незалежності аншлаги також припадали на єврокубки. Знову матч із Барсою, коли ми їх обіграли 3:1. Легендарна перемога над Спартаком 3:2, та й на ПСЖ багато народу збиралося. Усе місто на вухах стояло.

– Який фольклор існував тоді на трибунах?

– Зайдіть в інтернет – прочитаєте той самий фольклор. Просто зараз у фольклористів є більше можливостей, щоб їхню думку почули інші люди. Коли траплялися невдалі матчі, можна було почути цю легендарну фразу "Немає гри", або "Кого це вони взяли? Хто такий цей Кузнєцов?". Це все траплялося й тоді. Збиралися у дворі або на трибуні такі люди, які розповідали, що не так, як Лобановський не вміє тренувати тощо.

А мені було б цікаво послухати людей, які ходили на Динамо ще до тих історичних перемог Маслова. Чомусь переконаний, що тоді більшість ходила саме на свою команду. Це вже потім почалося: "Сьогодні граємо з Кайратом, тож я на матч не піду. Приїде Динамо (Москва) – тоді піду".

Класичний приклад для мене – 1985 рік, коли після того самого 10-го місця, після двох невдалих сезонів, Динамо нарешті йшло в лідерах і претендувало на чемпіонство. Наприкінці серпня і на початку вересня ми грали три поспіль матчі вдома: Динамо (Москва), Шахтар і Факел – 35 тисяч, 12 і 6. Якщо ти вболіваєш за київське Динамо, то якого дідька не можеш прийти і подивитися, як улюблена команда грає з воронезьким Факелом?! Що тобі заважає? До речі, Динамо усі ці матчі виграло.

– У ті часи вже зароджувався фан-сектор?

– Існував легендарний 11-й сектор – за Бесарабськими воротами. Вже тоді була певна група вболівальників, які використовували атрибутику. У моєму під’їзді жив хлопець, який за допомогою трафарету наносив на стіни динамівський прапор з літерою "Д" – потім дуже довго відмивали. Думаю, цей рух почався ще наприкінці 70-х.

– Якось ви розповідали історію про хлопця із жовто-блакитним прапором, якого "заламали" на матчі із Жальгірісом. Як це було?

– 1989 рік, ми приймаємо Жальгіріс. Із литовськими вболівальниками у нас були чудові стосунки. І тут доречно згадати ще й інший матч із Жальгірісом – роком раніше. Я знайшов архівне відео з коментарями Олексія Михайловича Семененка. Він розповідає, мовляв, приїхали уболівальники Жальгіріса, їх зустріли кияни, зіграли з ними у баскетбол, це може бути прикладом для всіх комсомольських організацій і так далі. Хоча, думаю, Олексій Михайлович тоді чудово знав: якби приїхали якісь інші уболівальники – ніякого баскетболу не було б.

І от під час цього поєдинку у 89-му вони розгорнули на Республіканському хорошого розміру литовський прапор. А у нашому секторі верхнього ярусу якийсь хлопчина підняв невеличкий жовто-блакитний стяг. "Мусор", бо інакше його не назвеш, штовхав цього патріота ногою ззаду і проганяв із сектора. Ця комуністична сволота сахалася українського прапора, як чорт ладану. Навіть зараз, коли Президент сказав, що "Слава Україні" стане вітанням в армії, – скільки пердаків це розірвало. До речі, вже наступного року Жальгіріс та грузинські клуби вийшли із чемпіонату Союзу – і правильно зробили.

Прикметно, що у 1990-му, посеред сезону, Динамо різко переходить на жовту і навіть жовто-синю форму. Московські журналісти, пишучи свої матеріали, вживали "жовто-блакитний". Причому, якщо не помиляюся, це сталось у виїзному матчі з Динамо московським. У тому сезоні ми вкотре виграли чемпіонат.

"Скандал із шубами – це страшенний шок"

– Старт незалежного чемпіонату України. Наскільки гірким був контраст в плані тієї ж відвідуваності?

– Контраст справді був. На Республіканському збиралося по 1,5-2 тисячі. Ті навіжені, які ще продовжували ходити на стадіон, вміщувалися у чотири сектори. На 100-тисячному стадіоні це виглядало дуже сюрреалістично. Знову ж таки ми повертаємося до тієї теми: на кого ти ходиш – на суперника чи на свою команду? Яка різниця, хто проти неї грає? Я навпаки тоді ще частіше став ходити. До 2012-го пропустив може з десяток домашніх матчів.

– Розкажіть про свій похід на Динамо – Спартак у 1994-му.

– Це було абсолютно незабутньо, тому що у першому таймі два голи пропустили, пенальті не забили. Програвати такі матчі, та ще й на своєму полі, – неприпустимо. Зі мною на цей матч пішов приятель із Шотландії, з яким я познайомився на курсах англійської – викладачка постійно приводила якихось іноземців, носіїв мови.

Шотландців було навіть три – Тоні, Марк і Гордон, уболівальники Селтіка. Гордону на той час було років 45, він мешкав неподалік від мене і загорівся бажанням піти зі мною на цей матч. Заходжу, щоб його забрати, дивлюся – а в нього губища неймовірно червоні. Невже йому наваляли? Насправді ж Гордон сьорбав вино увесь вечір (Усміхається).

Він був майстром цієї справи. Я навіть українців таких не зустрічав, які можуть самотужки пляшку горілки перехилити. Це він так готувався до походу на футбол – вижер стільки вина, що потім сидів на трибуні і ледве щось бубонів. Чую він нього під час матчу: "Вони виграють 3:2". – "Та стули пельку, що ти верзеш?" Він знову за своє: "Вони виграють 3:2". І ось коли Ребров забив третій гол, я підіймаю голову, а Гордон спокійно: "Я ж казав, що вони виграють 3:2" (Сміється). Поруч сидів льотчик, з якого фуражку на радощах зірвали і жбурнули у нижній ярус – а йому по барабану. Момент особливої перемоги.

Минуло кілька років. У "Вечірньому Києві" провели опитування "Який матч запам'ятався найбільше?" На першому місці все ж опинилася перемога 3:1 над Барселоною Йохана Кройфа, коли ми залишилися вдесятьох після вилучення Мізіна. Так, потім програли на виїзді 1:4, але я від багатьох експертів чув, що це був узагалі найкращий матч тієї Барселони.

– Леоненка, який проти Спартака оформив дубль, тоді на руках носили?

– Ну так. Людина виходила і забивала. Єдине, що у чемпіонаті України він, по-моєму, ніколи не забивав більше 15 м'ячів за сезон. Якщо врахувати, що це був чемпіонат із 30 і навіть 34 турів, то якось малувато. Вмів і накрутити, і зіграти нестандартно, проте, якщо підняти статистику, з'ясуються цікаві факти.

– Юні Ребров та Шевченко виділялися своїм талантом?

– Не хочу брехати і щось розказувати. Коли у дитинстві ми грали проти ровесників із Динамо, я Шевченка не запам'ятав. Ігор Костюка, наприклад, запам'ятав. Він нас так "возив", що взагалі – це футболіст від Бога. Я очікував його в основному складі Динамо, тому що у тій команді Сан Санича Шпакова це був супергравець.

Тож я не можу сказати, що пам’ятаю, як грав Шева. Проте він дуже вчасно потрапив у першу команду Динамо – незабаром повернувся Лобановський і розпочалася робота. Щодо Реброва, то пригадую, як забив Кривбасу, коли ми пропустили на першій хвилині, а він потім зрівняв наприкінці. Ребров завжди перебував там, де потрібно. Рухається у штрафному майданчику, б'є, приймає, віддає. Мало хто із сучасних наших форвардів може грати на рівні хоча б молодого, ще недосвідченого Реброва.

Теперішнім пацанам потрібно працювати настільки наполегливо, як свого часу це робили Ребров і Шевченко. Адже нічого не з'являється на рівному місці. Вони це здобули своєю роботою. Звичайно, зараз приємно згадувати увесь шлях цього тандему – як грали, забивали, взаємодіяли між собою. Це, безумовно, пара, яка залишилася в історії Динамо.

– Ще до повернення Лобановського виник цей грандіозний скандал із шубами. Як Київ реагував на дискваліфікацію Динамо у Лізі чемпіонів?

– Це був страшенний шок. Пам'ятаю, Сергій Пількевич, який тоді працював в "Українському футболі", повідомив: "Ось така історія, викидають нас". Потім були якісь спроби пояснити ситуацію, але я насправді так і не знаю на 100 відсотків, що там сталося. Факт залишається фактом: у першому турі ми обіграли Панатінаїкос, все добре, аж раптом – бум!

Реакція була різною. У "Вечірньому Києві" головний редактор Карпенко видав колонку проти Суркісів, дуже жорстку. А Валерій Валерко, який завідував спортивним відділом, написав більш зважено і стримано. Зараз мені було б цікаво поспілкуватися з тим іспанським арбітром Лопесом Ньєто, щоб він розповів свою версію. Минуло понад 20 років. Те, що це одна з найбільш прикрих історій часів Незалежності – це безумовно.

"Повернення ВВЛ? Я сидів на трибуні і розумів: тепер усе буде добре"

– І от після такого скандалу команду очолив Лобановський. Це надихнуло?

– Після його повернення ми грали товариський матч із Торпедо на стадіоні Динамо. Перемогли, але справа не в цьому. Я сидів на трибуні і розумів: тепер усе буде добре. Ось це відчуття потім не зникало. Це важко передати словами – воно на емоційному рівні. Він повернувся. Усе нормально.

– Коли ви отримали можливість наблизитися до улюбленої команди, як журналіст?

– Я писав для "Вечірки" ("Вечірнього Києва", – Футбол 24) про матчі Динамо-2 у Першій лізі. Це був рік 1995. Натомість із першою командою я не перетинався до 2000 року, коли почав брати участь у коментуванні матчів Ліги чемпіонів. Виїзд до Ейндховена у першому турі.

– Особливий матч Динамо, який ви коментували у прямому ефірі?

– Якщо брати до уваги гру, то матч проти Байєра, коли перемогли 4:2. З Локомотивом, коли виграли 2:0. У пам'яті відклалися й ті матчі, коли пропускали на останніх секундах, поступалися на виїзді, не могли вийти з групи, хоча здавалося, що ось-ось. Тоді ще сприймався як належне той факт, що Динамо повинне претендувати на вихід з групи.

– У травні 2002-го ви із Денисом Босянком полетіли на фінал Ліги чемпіонів Реал – Байєр. В аеропорту вас наздогнала трагічна звістка…

– Ми прилетіли до Лондона у понеділок увечері, а у вівторок зранку мали рейс на Глазго. Стояли у черзі на паспортний контроль. Ден підійшов і сказав: "Васильович помер". Я якось ще пройшов цей контроль. Неподалік стояла якась лавка. Просто сів туди і плакав. Ніяких інших емоцій не було. Що тут ще можна сказати… Згодом на передматчевому зібранні, який відвідали представники телекомпаній, підвівся технічний директор "Поверхности" Сергій Іваненко і нагадав усім: помер Лобановський, було б непогано зробити перед фіналом хвилину мовчання. Зрештою, так воно і сталося.

– Кому з усіх наступників Лобановського згодом вдалося найближче підібратися до успіхів Метра?

– До рівня Лобановського ніхто не наблизився. Щоб наблизитися, належало попрацювати трішки більше. Тут важливо розуміти, що було дуже сильним у Васильовича. Він завжди діяв на випередження. Він ловив усі тенденції ще до того, як вони ставали загальноприйнятими і модними. Таких тренерів небагато в принципі. Ця його легендарна фраза: "Принципам не зраджують, їх удосконалюють". Вона дуже добре підкреслює суть його роботи.

Якщо брати результати… Нашим максимальним результатом став півфінал Кубка УЄФА. Якщо зважити на те, як змінюється ситуація у єврокубках, то Кубок УЄФА – це єдине, що залишається для клубів цієї лінії. Це максимум, на який можна розраховувати. Звичайно, було б цікаво, як би працював Лобановський у таких умовах. Хоч ти лусни: можеш розробляти методики, але до тебе прийдуть, куплять півкоманди і все, її не буде.

Щодо порівняння із Лобановським… Аби заслужити таку честь, потрібно, щоб цей тренер досягнув бодай половини того, чого досягнув Васильович. А найголовніше, щоб було бажання постійно розвиватися, відстоювати свої ідеї. Тож будь-які порівняння з тими, хто приходив у Динамо потім, зовсім недоречні.

"Соромно, коли вихованець Динамо опиняється у "Піщєвіку"

– Як ви реагували на призначення російських спеціалістів – Сьоміна і Газзаєва?

– Сьомін – ще більш-менш. А Газзаєв – я взагалі не розумію, навіщо. Особливо – після Сьоміна. Це був кардинальний поворот зовсім в інший бік з точки зору побудови гри і всього іншого. Пограли у цей "кінський", газзаєвський футбол, мали +7 у першому колі, а після його призначення закінчили із "мінус 6". Потім він через своїх знайомих розказував, мовляв, нам би все одно не дали стати чемпіонами. Хто б тобі не дав?! Ти мав +7!

– Чи траплялося, що вам було соромно за людину, яка одягає футболку з літерою "Д"?

– Звичайно. Насправді тут проблема в тому, що люди безвідповідально ставилися до свого таланту і до футболки, яку вони одягали. Це також не є чимось новим, що з'явилося тільки зараз. Просто зараз більше факторів, які впливають на футболістів. Особливо – рівень зарплат. І це не тільки нас стосується, адже зарплати в АПЛ – набагато більші, ніж отримують англійці в багатьох інших сферах. З іншого боку потрібно пам'ятати, що футбольний талант – це не якась індульгенція. Якщо людина з певними вадами характеру, то футбол не обов’язково врятує від проявів цих вад.

Соромно стало, коли людина, яка була вихованцем Динамо, грала у першій команді багато років, потім опинялася в "Піщєвіку" (мова йде про Ващука, – Футбол 24). Соромно було, коли цю людину повертали в клуб. Є речі, які сприймати важко, хоча, здавалося б, так що тут такого – це футбол. А це – важливо. Пригадую, коли він повернувся і виходив на свій перший матч, на секторі спалахнула невеличка бійка. Хтось вважав, що треба його зустрічати так, а хтось – по-іншому. Він заслужив на рядочок у фанатській пісні, заслужив…

– Чи є у вас передчуття, що саме зараз у команді Динамо зібралося таке покоління, яке невдовзі може вистрелити?

– Справді, є цікаві хлопці. Починаєш труситися буквально над кожним, сподіваючись, що все у нього вийде, що він гратиме так, як це повинен робити футболіст Динамо. Але якоїсь твердої впевненості немає, адже така ситуація. Розкриється хтось із молодих – і через кілька років поїде. Опиниться в одній оренді, другій, а потім про нього забудуть. Те, що динамівська академія в останні кілька років почала добре працювати – це факт. Коли іспанці приїжджали – це також допомогло. На багатьох рівнях, у багатьох вікових категоріях стали чемпіонами. Цікаво стежити за все тим же Ігорем Костюком – він у цій системі працює вже як тренер. Такі речі обнадіюють, але тепер важче, ніж у дитинстві, мати настільки впевнений, оптимістичний погляд у майбутнє.

– Найсильніше Динамо усіх часів – яким би воно було? Ваша версія символічної збірної клубу…

– Називатиму тільки тих, кого я бачив. Отож: Чанов у воротах, Лужний і Дем'яненко на флангах, Головко та Кузнєцов – у центрі захисту, півзахист – Яковенко, Михайличенко, Заваров, Белькевич, попереду – Блохін і Шева. Я розумію, що тут не вистачає місця Реброву, Калітвінцеву, багатьом іншим. Але кожен усе одно залишився у моїй пам'яті.

Олег Бабiй