Виктор ГОНЧАРЕНКО: "Не исключаю возможности переезда в Украину"
Які асоціації в українських уболівальників викликає футбольний клуб БАТЕ? Мабуть, насамперед у пам’яті спливають спогади про протистояння білоруського чемпіона з київським «Динамо» у Лізі Європи восени 2010-го.
Друга асоціація – персона головного тренера борисовчан – Віктора Гончаренка. Цей нині 34-річний наставник двічі виводив скромний БАТЕ до групового етапу Ліги чемпіонів, таким чином сам увійшов до когорти найперспективніших тренерів Старого світу. Певно, це той рідкий приклад із футбольної площини, коли нашим сусідам можна навіть позаздрити. У нас – велика кількість «досвідчених та перевірених» коучів, а молодих, яким, головне, довіряють, а ті у свою чергу приносять такі результати – немає. Не полінувалися, ще в грудні «забронювали» собі місце для інтерв’ю у щільному графіку пана Гончаренка, й ось наприкінці минулого тижня у Мінську відбулася довгоочікувана розмова. Із, на наш погляд, фахівцем, з якого колегам личить брати приклад.
«Позичати найкраще від Заходу – єдино правильне рішення»
– Вікторе Михайловичу, насамперед хочу дізнатися, звідки у вас така жага до різноманітних стажувань? Знаю, ви щойно повернулися із табору берлінської «Герти» та італійського «Мілану».
– По-перше, мені не треба багато часу для відпочинку. Скажімо, відпустка у БАТЕ тривала півтора місяці, але я спланував собі після Нового року кудись з’їздити, отримати нові знання, пріоритетом при виборі був німецький клуб. Чому саме так? Річ у тім, що я вже стажувався в іспанських клубах («Вільярреалі», до прикладу), в італійських (зокрема, кілька разів у «Ромі»). До слова, хотів би повчитися у тренерів «Барселони», але Пеп Гвардіола на контакт не пішов. Так ось, цікаво було подивитися «кухню» німецьких клубів, бо вони відомі своєю відмінною фізичною підготовкою. Тож навідалися до «Герти». Загалом часу залишалося вдосталь, тому не зайвим було побувати у «Мілані», з яким у нашого ФК дружні стосунки ще з часів матчів понад десятирічної давнини та продажу на Апенніни Віталія Кутузова. Взагалі щодо, як ви сказали, моєї жаги до стажувань, то, гадаю, у тренерській справі, як і у будь-якій іншій, тупцювати на місці – неможливо: або рухаєшся вперед, або скочуєшся донизу.
– Ось ви казали, що вже відвідали німецькі, італійські, іспанські клуби. За логікою прогнозую, що у найближчий час ви відвідаєте англійський клуб…
– Та якось не складалося з представниками Туманного Альбіону. Подивимося, можливо, вже у 2012-му заповню цю прогалину.
– А який стиль футболу з-поміж тих, що ми бачимо у топ-чемпіонатах, вам імпонує?
– Тут завжди треба враховувати ментальні особливості тих футболістів, з якими працюєш. Тобто ми не можемо сліпо взяти та перенести іспанську чи німецьку моделі на наші терени. Скажімо, наші, білоруські футболісти не можуть стільки працювати з м’ячем, скільки над цим компонентом працюють в іспанських командах. Позичати найкраще – ось, мабуть, та схема, на яку маємо орієнтуватися.
– Давно зауважив, що тренерів поділяють на два типи: на тих, які більше орієнтовані на «фізику» у тренувальному процесі, й таких, що орієнтуються на ось цю роботу з м’ячем. Наскільки я зрозумів, ви балансуєте баланс?
– Розпочну з того, що футбол складається з чотирьох великих компонентів: техніка, тактика, фізичні якості та психологія. Якщо один зникне, то й гра не будуватиметься необхідним чином. Тому в усьому потрібен розумний паритет. Скажімо, якщо футболісти технічно не готові виконувати певні елементи, то «кульгає» й техніка, й тактика. Якщо гравці не готові фізично – на рівень нижче усі ці основні компоненти. Теж саме можна сказати й про психологічну готовність.
«Віддаю належне Андрію Шевченку за кар’єру в «Мілані»
– Сподіваюся, що віднині наші читачі будуть обізнанішими у подібних тонкощах. Зрештою, хотілося б повернутися у минуле. Впевнений, запитання банальне, але без нього не обійтися. Що ви відчували, коли через травму закінчували кар’єру у 25 років?
– Зайвий раз драматизувати цю ситуацію не буду. Повірте, я не так вже й жахливо мучився з цього приводу, як вам здається. Хоча неодноразово намагався поновити кар’єру, десь років з півтора, але марно. Травма була важка, і я якось відразу замислився над тим, що робити далі. В ті часи вчився в Академії фізичного виховання, яка тепер має статус університету. Якось так сталося, що почав більше спілкуватися з викладачами, постійно читав спеціалізовану літературу. Звісно, паралельно намагався відновитися, але в один момент зрозумів, що кар’єра гравця завершена. На зборі з дублем у мене вилетіло друге коліно і тієї ж миті у голові промайнула думка: ось це вже повний фініш. Я відразу оголосив, що завершую з виступами і свого рішення не змінив. В принципі, теоретично я міг би ще пограти, але на рівні другої-третьої ліг. Цього якось зовсім не хотілося.
– Тоді ви замислювалися щодо інших варіантів продовження кар’єри, не пов’язаних з футболом?
– Та ні, якось відразу вирішив – бути мені тренером. Не можу сказати, що якось до цього по-особливому готувався, але раптом у голові щось перемкнуло…
– Зрозуміло. Ваша ігрова кар’єра тривала не така вже й довго, але в ній знайшлися примітні епізоди, про які хочу порозпитувати. Насамперед, яка причина того, що ви не зіграли жодного матчу за збірну Білорусі? Лише ігрова?
– …Лише ігрова. Було у нас тоді в команді чимало гравців, які виступали за кордоном, у сильніших чемпіонатах – у тих же Росії чи Україні. Відповідно тренери запрошували здебільшого саме таких «легіонерів». Не можу сказати, що якось сильно від цього страждав. Радше я завжди намагався об’єктивно оцінювати свої сили. Так ось, тоді у збірній виступали сильніші за мене виконавці.
– Можна сказати, що матчі БАТЕ з «Міланом» у вересні 2001-го – ваш найяскравіший спогад за життя футболіста?
– Ну, звичайно, «Сан-Сіро», «Мілан» – таке не забувається. Інша річ, що у пам’яті мені більше запам’ятався негатив – наша перша гра з московським «Локомотивом» у Кубку УЄФА та поразка 1:7 (робилося діло у серпні 1999-го, Гончаренко провів увесь матч, а «Локомотив» тренував Юрій Сьомін. – Г.К.).
– Упродовж розмови ви вже згадували товариша на ім’я Віталій Кутузов, якого у перерві матчу БАТЕ – «Мілан» продали до складу «россо-нері». В Італії нападник не заграв, попри те, що йому пророкували славу нового Андрія Шевченка. Розкажіть, Кутузов справді сильно виокремлювався у вашому колективі?
– А ви непогано підготувалися до інтерв’ю (усміхається). Щодо Кутузова, то зрозуміло, що в «Мілан» за красиві очі нікого не беруть. Якщо італійцям вистачило тайму для того, аби зрозуміти потенціал Віталія, отож це дорого вартує. Пам’ятаю, як він «возив» і Пауло Мальдіні, Роке Жуніора – найкращих захисників світу на той час. Однак заграти у «Мілані» йому не вдалося. Тут треба віддати належне Андрію Шевченку, який після Києва зумів стати справжньою легендою цього топ-клубу. Ось, коли ми нещодавно були у «Мілані» – бачили, що там всюди висять фотографії Шеви.
– Після матчу з «россо-нері» вдалося вичепити якусь суперзірку задля обміну амуніцією?
– Ні, такої нав’язливої ідеї у мене ніколи не було. Це зараз перед «Барселоною» або тим же «Міланом» у хлопців в голові одна, найважливіша думка – яким чином помінятися футболкою. Хоча пригадую, що якимось чином у мене після тієї гри все-таки залишилася майка – чи то Нести, чи то Каладзе. Вона там десь внизу шафи валялася допоки до мене не підійшов Паша Шмигеро, тодішній одноклубник мій, який попросив, аби я подарував йому футболку, аргументуючи це тим, що він давній фанат «Мілану» – я без жодних вагань віддав.
– Що являв собою тодішній чемпіонат Білорусі у порівнянні з теперішнім?
– Насамперед слід зауважити такий тактичний нюанс: тоді у нас всі команди грали з останнім захисником…
– Ну, в ті часи більшість європейських команд грали з ліберо…
– Можливо, але від цього потихеньку відходили вже насамкінець дев’яностих. До нас же тактичний прогрес доходив не надто стрімко. Через цей момент були дуже серйозні розриви у лініях, тому швидше себе могли проявити індивідуально сильні футболісти. Зараз футбол став більш командним – в принципі, це головна відмінність.
«Ліцензію PRO отримав у Києві»
– Вікторе Михайловичу, наскільки складно було отримати тренерську ліцензію?
– Навіть не знаю наскільки складно… У Білорусі проходив курси від УЄФА з категорією «B». Завдання були ідентичними до тих, які виконував на парах в університеті. Потім отримав ліцензію категорії «А», але це був ще не максимум. Наша федерація не мала сертифікату від УЄФА задля проведення курсів для категорії «Pro», тому ми зробили запит до Києва, й мені відразу пішли назустріч. За 2010-й рік разів зоп’ять їздив до Києва, на сесії.
– І хто були вашими викладачами?
– Ну, по-перше це було училище олімпійського резерву на вулиці Матеюка…
– Лісовий масив, здається?
– Саме так! Жили ми там у справжніх спартанських умовах, неначе звичайні студенти…
– А чому у спартанських? Хіба ви не могли собі дозволити номер у готелі з натяком на розкіш?
– (Усміхається). Міг, але до найближчого готелю з університету я би на авто добирався годину-півтори з усіма київськими пробками. Витрачати час таким чином мені якось не усміхалося. Щодо окремих особистостей, то про них можу розповідати довго. Той же Геннадій Лисенчук, Юрій Морозов багато чого цікаво розповідали, й Олег Базилевич приходив читати лекції. Окремо виділяю професора Володимира Григоровича Ткачука – ця людина на будь-які теми могла спілкуватися годинами: і про алкоголь, і про стосунків із жінками, а про футбол – то й взагалі (сміється)!
– А хто були вашими однокурсниками?
– До речі, дуже цікава група: мої старі знайомі Валик Белькевич, Сашко Хацкевич, Сашко Головко.
«Молодих треба не лише тренувати, а й виховувати»
– Розкажіть про період між ігровою кар’єрою та тренерською. Що передувало вашому призначенню головним тренером у дубль БАТЕ?
– Після того, як я оголосив про завершення кар'єри, мені запропонували роботу в клубі – третім тренером в дублі і помічником головного тренера юніорської команди, що брала участь у турнірі «Кришталевий м'яч». Мова йде про команду 1987-1988 років народження. Через якийсь час мій колега по цій команді розпочав роботу з хлопцями 1990 р.н., а мені запропонував продовжити працювати зі старшим поколінням. Мені це було цікаво, вони ж потім стали кістяком дублюючого складу БАТЕ, а я – їхнім головним тренером.
– А в чому специфіка роботи з дублерами?
– Я скажу так: специфіка передовсім у самих футболістах. Розумієте, молодих треба не тільки тренувати – їх треба виховувати. Природно, що хлопцю цікаво «відірватися» з друзями на дискотеці, погуляти, і це нормально. У будь-якому разі треба йому втовкмачити найголовніше: без певних обмежень футболістом не стати. Також доводилося чимало розмовляти з батьками, пояснювати їм всі перспективи. І це також важливо.
– А ось цікава мені ваша думка щодо режиму серед дорослих футболістів. Є тренери, які несамовито лютують у разі порушення режиму. Знаємо й антиподи. Скажімо, недавно читав, що Роберто Манчіні ніяк не відреагував на той факт, що його зірковий підопічний Маріо Балотеллі курить: мовляв, він мені не син, головне, аби грав добре. Що скажете?
– То це не секрет – є футболісти, які палять. З іншого боку, також не секрет, що саме на грі куріння, як правило, не дуже позначається. Звичайно, дітям ці мої роздуми вголос читати не варто (усміхається). Якщо той же Балотеллі палить, але кожної суботи робить результат голами – тренеру не залишається нічого іншого, як заплющити очі на примхи футболіста. Що стосується режиму, то першочергову роль має відігрівати таке явище, як виховання колективу.
– У вашому клубі з цим, гадаю, проблем не виникає?
– Так, у БАТЕ завжди був здоровий колектив. Якщо з’являлися якісь нехлюї, то вони надовго не затримувалися, мені навіть не доводилося робити якісь додаткові зусилля.
– А система штрафів у вас також налагоджена?
– Та начебто ні. Хіба, якщо хтось провинився, то йде у дитячий будинок, купляє телевізор або щось ще. Не сказав би, що це вже такий непомірно великий штраф.
– А хто з того вашого покоління, яке ви виховували, «вийшли в люди»?
– Ну, я можу ледь не усіх перерахувати. Це і Максим Скавиш, Олександр Гутор, Дмитро Бага…
– Второпав. О-кей, давайте знову до початку. Ваша тренерська кар’єра розвивалася доволі стрімко і невдовзі ви очолили основу БАТЕ…
– Насправді я є ще попрацював певний час асистентом головного тренера Ігоря Кріушенка. Взагалі ця робота, у штабі команди, у дублі – вона дуже допомагає в плані досвіду, ти бачиш усі клубні процеси, робиш свої висновки.
– Для вас стрибок до головного тренера клубу був несподіваним?
– Однозначно. Мені зателефонував президент БАТЕ Анатолій Капський і без всяких прелюдій прямо спитав, чи готовий я очолити основу. Звісно, довго не вагався. Це була дуже серйозно перевірка моїх знань, мого потенціалу.
– Зізнайтеся, чи було певне хвилювання, що футболісти основи не будуть вас сприймати саме як головного в силу віку (Гончаренку тоді був лише 31 рік. – Г.К.)? У команді ж були футболісти й старші за вас, й ті, з якими ви ще разом грали…
– Можливо, десь у глибині душі, як у тому радянському фільмі – дуже глибоко (сміється). …Я знав, що ті люди, з якими виходив на поле, радше мене підтримають, допоможуть адаптуватися на новій посаді, аніж заважатимуть. Саме так і сталося – ніяких проблем у колективі, на щастя, не виникло.
«Хотів Безуса, Павлов не віддав»
– Є у моєму записнику й таке питання: чому у європейських топ-чемпіонатах не знайти бодай жодного тренера зі, скажімо так, пострадянського простору?
– А чому це вас дивує? По-перше, на Заході дуже сильна своя тренерська школа. По-друге, виокремлю такий нюанс: їхня тренерська методика ґрунтується на радянських принципах. Тобто вони взяли найкраще з нашої методики і додали це до своїх напрацювань. Ми ж у свою чергу такого симбіозу не робили, а радше топталися на місці. Ну і по-третє, проблема мови – далеко не кожен президент згоден налаштовувати роботу клубу під тренера, який не володіє місцевою мовою.
– Продовжуючи мовну тему: тренер полтавської «Ворскли» Микола Павлов принципово не спілкується з футболістами через перекладача. Для вас подібне явище є нормальним?
– Ну, у нас легіонерів не так вже й багато, але для мене спілкування через перекладача не є катастрофою. У будь-якому разі це тимчасово, бо за певний час легіонер із, до прикладу, Бразилії вже розумітиме мене. У нас, до слова, при підписанні контракту, завжди чітко прописана умова: футболіст за, умовно кажучи, півроку має навчитися на елементарному рівні спілкуватися російською.
– А білоруською?
– Хе… (Усміхається). А у вас багато легіонерів вчать українську?
– Не братимуся безапеляційно стверджувати, але мені так здається, жоден так і не вивчив.
– Отож-бо! Та, як правило, із спілкуванням проблем не виникає – ті ж наші бразилець Брессан, серб Сімич вже асимілювалися.
– Якщо заговорили про легіонерів, то хотів би дізнатися: який вектор трансферної політики у вашого клубу?
– По-перше, орієнтуємося на Білорусь, але нам із кожним роком все складніше знайти того футболіста, який відповідав би нашому рівню. Ведемо пошуки у ближньому зарубіжжі, на тих же Балканах. Був у нас селекціонер у Бразилії, але ті футболісти, яких він запросив, враження не справили. Розповім таку історію, яка вам особливо буде цікава. Пам’ятаю, кілька років тому полтавська «Ворскла» грала у Лізі Європи з «Бенфікою». Тоді у складі полтавчан мені дуже сподобався ще зовсім юний Роман Безус, дуже яскраво відіграв. Я собі у блокнот його прізвище записав, переговорив із президентом БАТЕ, але вже тоді його придбання було майже нереальним.
– Зараз він у нас молода зіронька. Кажуть, полюють на Безуса й німецькі клуби, й київське «Динамо.
– Так, ось бачите, як його кар’єра повернулася.
«У першій Лізі чемпіонів все було нове та невідоме»
– Занурмося у минуле. Які враження залишилися після першої Ліги чемпіонів 2008 року, коли ви грали в одному квартеті з «Реалом», «Ювентусом» та «Зенітом»?
– Відразу згадую перший домашній матч із «Ювентусом», у Мінську зібрався повний стадіон. Відверто кажучи, ні я, ні футболісти не знали, чого очікувати – ніхто з нас ще не виступав на такому рівні, проти таких опонентів. Ми грали просто на шаленому куражі (нічия – 2:2. – Г.К.). Гадаю, у підсумку виступили гідно. Взагалі тоді у команді трапився перелом: зрозуміли, що й проти таких суперників можна виходити на поле і здобувати результат.
– Тоді ви стали наймолодшим тренером в історії Ліги чемпіонів. Якесь значення цьому надавали?
– Та я вас прошу! Прочитав, що так і є, ну й добре.
– Принагідно до цього хочу спитати про одну тенденцію, яка формується у світовому футболі. Останнім часом з’являються тренери топ-рівня, які досягли мізерних успіхів у якості гравців, або взагалі у футбол на професійному рівні не грали – той же Жозе Моуриньо або Андре Віллаш-Боаш. Натомість такі люди, як Дієго Марадона, Христо Стоїчків – величні футболісти, які на тренерському містку успіхів не досягли. Можна сказати, що тепер робота тренера потребує більше інтелекту, знання психології, ніж вміння грати у футбол?
– Наставник все більше стає менеджером, який керує чималеньким тренерським штабом. Звичайні тренування може спокійно проводити асистент, а головний скоріше працює над тактикою. Взагалі вважаю, аби досконально знати футбол – треба все-таки пограти на якомусь мінімальному рівні. Моуриньо, Віллаш-Боаш – винятки. Ці люди вже у двадцять років зрозуміли, що у футбол на більш-менш пристойному рівні не гратимуть, а отже вирішили сконцентрувати усі свої сили на тренерській діяльності. до тридцяти накопичили теоретичні знання і – важливо! – змогли використати на практиці. Натомість видатні у минулому футболісті вважають, що вони у будь-якому разі ідеально розуміються на грі мільйонів. Це їхня помилка…
«Усе почав Ігор Шитов, якого «Динамо» не оцінило»
– Складно оминути тему протистояння київського «Динамо» та БАТЕ у Лізі Європи (2010 рік. –Г.К.). Як гадаєте, з чим пов’язана агресія у висловах футболістів, як українського, так і білоруського клубів? Начебто не принципове протистояння…
– Усі ці словесні суперечки розпочалися з нашого колишнього оборонця Ігоря Шитова. Його брали на перегляд до «Динамо», він там потренувався, а потім Шитова просто взяли і відправили назад до «Торпедо» з Жодіна, де він тоді виступав. Ось у нього і залишилася образа. Взагалі вважаю, що такий ажіотаж напередодні матчу – це добре, це – додаткова мотивація.
– Щодо цьогорічної Ліги чемпіонів. Чому не вдалося посісти бодай третє місце у групі?
– Все йде від того, що вже не вперше ми дуже слабо проводимо останні матчі календарного року. Звісно, розчарування присутнє, але ми отримали необхідний урок. Матчі з «Барселоною» та «Міланом» безцінні в плані досвіду.
– Під Лігу чемпіонів БАТЕ провернув досить гучний трансфер, підписавши серба Матея Кежмана. Як народився цей перехід?
– Народився дуже просто. У нас серйозно травмувався наш основний форвард Родіонов, це сталося 28 серпня. Тобто часу, аби знайти йому заміну майже не залишалося. Придбати когось до закриття трансферного вікна нам не вдалося, тому шукали серед вільних агентів і домовилися з Кежманом. Майже всі оцінюють цей перехід з негативного боку, але я не погоджуся, до Матеї претензій у мене не було. Так, траплялися з ним певні суперечки, але, в цілому, все було нормально. Скажу більше, цей футболіст пограв у топ-клубах і ми навіть навчилися деяким тонкощам процесу підготовки.
«У БАТЕ допрацюю до кінця сезону, а далі…»
– Зрозуміло. Тоді питання про ще один трансфер річної давнини. Основний воротар БАТЕ Сергій Веремко перейшов до «Севастополя», який врешті-решт залишив УПЛ. Вас здивувало, що Веремко вирішив підписати контракт із аутсайдером нашої прем’єр-ліги?
– Ну, наскільки мені відомо, «Севастополь», принаймні тоді, був дуже амбіційним проектом, не знаю як нині у них справи…
– Проект справді амбіційний, але справи не дуже – у першій лізі кримчани поки далекі від лідируючих позицій.
– Так ось, коли Сергій приїхав туди, йому розповіли про плани, амбіції, врешті-решт, він погодився. Я його розумію, воротар хотів змінити обстановку.
– А ось у вашій тренерській кар’єрі траплявся момент, коли ви були вже однією ногою в іншому клубі? Ширилися чутки про московський «Локомотив»…
– Великого секрету в цьому немає – пропозиції були, є вони і зараз. Але такого, щоб вже майже підписував із кимось контракт – ні, не було.
– А вам пане Вікторе, часом, не спадало на думку, що у БАТЕ ви досягли максимуму?
– …Мені усього 34, тому, гадаю, поспішати не слід. Амбіції, безумовно, є, і я не виключаю можливості переїзду до тієї ж України або Росії. У будь-якому разі у мене ще є цей сезон у БАТЕ, до завершення якого я точно не змінюватиму прописку.
– Вікторе Михайловичу, якщо не секрет, чи виходили на вас колись представники українських клубів із пропозиціями?
– Так, було таке, не приховуватиму. Звичайно, їхні імена не називатиму. У будь-якому разі тоді я не мав бажання залишати БАТЕ.
Гліб КОРНІЄНКО, газета «Український футбол» (Київ – Мінськ – Київ).
