Алексей ДОВГИЙ: "Когда прошел отбор в "Динамо", живого места на теле у меня не было. Бока, колени – все было в крови. Но оно того стоило"

Вихованець Динамо, ровесник Ярмоленка та Зозулі, опорний півзахисник Олексій Довгий дав відверте інтерв’ю «УФ» і оголосив важливу новину про своє життя в футболі.

«У Заглембе всі проблеми вішали на українців»

— Олексію, коли ти підписав контракт із Заглембе, була інформація, але про твій відхід ніде не повідомлялося. Проясни ситуацію?

— Ми мали контракти до закінчення сезону. Вони автоматично пролонгувалися, якби команда виконала завдання — зберегла прописки у Першій лізі. Але ще за кілька турів до фінішу стало ясно, що мети не було досягнуто. Плюс зміна керівництва клубу та головного тренера дали про себе знати.

Новий наставник, місцевий фахівець сказав, що не має до нас претензій у професійному плані, але акцент буде зроблено на польських футболістах. Тому мені не було сенсу щось доводити, розповідати. Потрібно було залишатися професіоналом, дочекатися закінчення сезону та спокійно піти.

Щодо Заглемб’я, то я зараз щиро за них переживаю. І бажаю якнайшвидше вийти в Екстраклясу, оскільки там створені класні умови для прогресу футболістів. Якісні поля, чудова інфраструктура.

— Що скажеш про цей нетривалий період кар'єри в Польщі?

— На це вплинуло багато чинників. Але основний момент – те, що у нас вийшли трохи «зім'ятими» збори. Команда нікуди не змогла полетіти, ми займалися на синтетиці, часом на бетоні. У перших турах після зимової паузи у нас за календарем ішли лобові поєдинки, але з огляду на те, що трави ми практично не бачили, було складно одразу перебудуватися. Програли одну, другу гру – і потрапили до психологічної ями.

У Заглемб’є прийшло багато українців, і від нас вимагали результату. Дуже тисне, коли на тебе сподіваються, а позитивних моментів нема. До того ж, як на мене, місцеві гравці нас не дуже добре сприйняли, адже ми були їхніми конкурентами. І коли не було результату, всю провину списали на українців. Перша ліга у Польщі добре афішується у пресі, тому тиск, особливо з боку вболівальників, був величезний. У Заглемб’я специфічні фани.

— Якщо можна, з цього місця докладніше. Що за ситуація трапилася на тренуванні команди, коли на базу прорвалися невідомі люди?

— Так, ситуація вийшла неприємна. За гарячими слідами можна було більше згадати. Вже майже рік минув з того часу.

Розповім, що лишилося в пам'яті: у нас було місцеве дербі з ГКС (Катовіце). Для вболівальників це також був дуже важливий матч. Однак із самого початку все пішло не так: ми пропустили у дебюті, у першому таймі заробили вилучення. А після перерви суперник забив ще тричі. З трибун посипалися гарячі слова від фанів у бік українців.

Хоча проаналізувавши ситуацію, мені здалося, що все це виглядало замовним. Чому? Наступного дня під час тренування з'явилися люди у балаклавах, усі вони були під два метри на зріст, з розмахом рук, як у Сашка Усика. Але, що найцікавіше, вони були далекі від того, що відбувалося у вчорашній грі.

Вийшла розмова на підвищених тонах, трохи поштовхалися, загалом погана ситуація трапилася. А поліція приїхала, коли хуліганів і сліду не було. Потім були погрози в месенджерах, мовляв, щоб ми, – а це стосувалося, знову ж таки, українців, – виходячи на вулицю, озиралися. Було дуже неприємно. Інша справа, коли віч-на-віч, то немає питань, а коли гуляєш з дитиною, то це зовсім інше. Важливо, що все обійшлося, живий здоровий. Я не маю ні на кого образ, це був життєвий досвід.

— Ти сказав, що у команді було багато українців…

— Майже половина стартового складу: Олексій Шевченко, Олексій Биков, Артем Сухоцький, Артем Полярус і я. Биков прийшов раніше, але потім він отримав серйозну травму і тільки зараз відновився. Залишився у команді і Сухоцький.

— Вадим Шаблій причетний до приходу українців у Заглемб’є?

— Не зможу відповісти на це питання, бо не маю цієї інформації. Я знайомий з Вадимом, але в мене з ним немає жодних професійних стосунків. У мене був прямий контакт із головним тренером. Мені було достатньо одного дзвінка від Олександра Миколайовича (Хацкевича, – прим. С.Д.).

Потрібно було лише закрити питання з Рухом. Як тільки я звільнився, одразу прибув до Сосновця.

«Фернандіньо був професором на футбольному полі»

— На якому етапі зараз твоя кар'єра?

— У мене влітку закінчився контракт із Заглемб’єм. Хоча мав ще кілька пропозицій пограти за кордоном, але в мене амбіції трохи вищі. Вбивати своє здоров'я в командах без жодних цілей не хотілося. Тому, все зваживши, я вирішив завершити професійну кар'єру. Можна сказати, що вже півроку, як я повісив бутси на цвях.

— Який період своєї кар'єри міг би назвати найвдалішим?

— Думаю, що це час до 2014 року, першого вторгнення рашистів до нашої країни. Тоді у нас був топовий чемпіонат. Згадуєш тих футболістів, які у нас виступали, то це космос! Дуглас Коста, Вілліан, Генріх Мхитарян… Тоді жартували, що якщо на «Донбас Арені» отримав лише три м'ячі, то це, вважай, зіграв унічию.

Тоді й у нас в Іллічівці була молода, але сильна команда. А робота з Миколою Петровичем Павловим дорогого вартує. Він був для нас як батько. З його життєвими принципами, які він прищеплював футболістам, я живу й досі. Його досвід роботи сам зараз передаю молодим футболістам.

Звичайно, приємні моменти були і в Олександрії, коли ми здобули бронзові медалі, виступали у груповому раунді Ліги Європи. Це незабутні враження.

— До 2014 року наш чемпіонат входив до топ-10 у Європі.

— Згоден. Знову ж таки, приїжджаючи на «Донбас Арену», грати проти бразильських гірників було неймовірно складно. Зупинити їх не можна було, ні руками, ні ногами. А Фернандіньо так бив ліктями, що мало не здавалося, але все це було в якихось межах. Тоді не було VAR і непросто щось довести, але таким був його футбол. Як футболіст, Ферна виконавець був професором.

«У Динамо живого місця на тілі не було»

— Ти родом з Києва. З якого району?

— З Голосієвського. Зараз, звичайно, там багато що змінилося, район забудувався. Але тоді, наприкінці 90-х, я пам'ятав дороги й маршрути, якими через все місто добирався на динамівську базу на Нивках.

— Коли відчув, що футбол у твоєму серці назавжди?

— Коли пройшов відбір у Динамо. Мав тоді, мабуть, років дев'ять-десять. На базі тоді ще нічого не було – лише критий манеж, гумове поле та майданчики, встелені мілкими камінцями.

Як зараз пам'ятаю, живого місця на тілі в мене не було. Боки, коліна – все було в крові. Але воно було того варте. У результаті мені сказали, щоб я приходив, намагатимемося вчитися.

— Коли ти потрапив до ДЮСШ Динамо, перша команда гриміла на всю Європу.

— Так. На Сергія Реброва, Андрія Шевченка всі дивилися з розплющеними ротами. Не знаю, як, це коштувало великих труднощів, але батькові вдалося дістати квитки на чвертьфінальний поєдинок Ліги чемпіонів проти мадридського Реалу у 1999 році. Понад 80 тисяч глядачів, голи Шевченка – це було щось! Таке залишається у пам'яті на все життя. І також запам'ятав величезну кількість автобусів аж до метро Либідська, які привезли вболівальників з інших міст, стояла.

— Твоїм тренером в академії був Олександр Лисенко?

— Так, він вів наш рік до самого випуску, а потім ще й у збірній працював із 1989 роком. Лисенко також був для нас, дітей, як другий батько, оскільки ми з ним проводили більше часу, ніж в родині, оскільки жили в академії. Сан Санич навчав нас, як їсти, як правильно ходити до туалету, прищеплював характер