Отец полузащитника "Динамо" U-19 Редушко: "Европейские клубы? Богдану это интересно, но я приземляю его: "Надо, чтобы это не слух был в прессе, а конкретное предложение в клуб"

Його сина називають одним із головних талантів країни у своєму віці. Він і сам колись мав хороші перспективи, однак став зіркою локального рівня. Зате зі своїм стилем і своєю дорогою у футболі.

Анатолій Редушко провів понад півтори сотні матчів за Прикарпаття, але здавалося, що міг досягнути більшого. Пригадуючи минуле, екс-нападник івано-франківської команди ні про що не шкодує. А нині передає свій досвід молодому поколінню, яке намагається перевершити вчителя. Унікальна команда із райцентру на Львівщині, незвичні лікувальні методи із 90-х та тренер, котрий випередив час – спогади Анатолія Редушка для Футбол 24.

– Працюю нині у СДЮСШОР Прикарпаття, треную дітей 2012-го та 2016-го років народження, а також асистую ще у двох командах, – каже Анатолій Ярославович.

– 1992-й рік народження, 1999-й і 2004-й. Тепер стежу за хлопцями у дорослому футболі та вболіваю. У Кривбасі грає мій вихованець Сашко Романчук, у Металісті 1925 – Вадим Червак. Великим талантом був Павло Семенюк, який зараз виступає у нижчій польській лізі. Якби не проблеми із серцем, то міг багато досягнути. За Пробій грає 19-річний Андрій Ріжко.

– Розумію, про що йдеться, але я не дивлюся на це під таким кутом. Просто не кожен футболіст може бути тренером. А хорошим дитячим тренером стати ще складніше, ніж дорослим. Я не розцінюю свою роботу як можливість для отримання чогось у відповідь. Головне – щоб дітям подобалося.

– Ні, це сталося спонтанно. Колишній директор СДЮСШОР Прикарпаття Йосип Бербець запропонував спробувати себе дитячим тренером, коли мені було 35 років. Він навіть змусив мене розпочати навчання і здобути необхідну освіту. Спочатку було дуже складно – ніяк не міг перелаштуватися з дорослого футболу. А тепер важко повірити, що скоро виповниться 20 років, відколи я тут працюю.

– Підказки дітям і крик – різні речі. На тренерській лаві я зовсім інша людина, ніж у побуті. Просто ви мене не бачили під час гри – я дуже емоційний.

– Це тривало недовго – Богдан займався з моїм 2004 роком – із хлопцями, старшими на три роки. Азів футболу навчав мій тато. Оскільки моя кар'єра ще тривала, вільного часу в мене не було, тож за підготовку внука відповідав дідусь – вони розпочали, коли малому було чотири роки.

– Грав на аматорському рівні. Я б навіть сказав, що тато пройшов своєрідний армійський футбольний вишкіл, тому певні знання мав. Коли Богдан виріс, то потрапив у групу Олександра Микуляка, а я намагався не втручатися. "Для підказок є тренер", – сказав мені якось Богдан. Ми могли обговорювати матчі, та лише вдома – там я й висловлював синові свою думку.

– Ні, ми дали право вибору. У нас із дружиною є старший син Андрій, який також займався футболом. Зараз він грає на аматорському рівні для власного задоволення. Богдан більше захопився грою і змалечку буцав м'яч. Ми підтримували це, і захоплення трансформувалося у професійну кар'єру.

– Ой, та пишуть різне. Це приємно, однак звертати надмірну увагу не потрібно. Богданові треба працювати, а не відволікатися. Син перебуває у структурі Динамо, є гравцем команди U-19. Нині це його рівень.

– Звичайно, йому це цікаво… Але я приземляю його: "Треба, щоб це не чутки були у пресі, а конкретна пропозиція у клуб". Зараз у Богдана дуже важливий етап – він перебуває на шляху із дитячого футболу в дорослий. "Терпи, терпи – терпець тебе шліфує", – як писав класик.

– Барселона і Мессі. Він обожнює їх. Туди Богдана поки не сватали (Усміхається). Проте якщо добре гратиме, то інтерес у європейських команд зберігатиметься. Якщо ні, то гратиме на першість лазні (Усміхається).

– Перше запрошення надійшло зі Львова – у 10-річному віці малого кликали у тамтешній спортінтернат. Цього тренера – Тараса Павліша – я знаю давно, оскільки ми на початку 90-х у стрийській Скалі разом грали. "Тарасе, гаразд, але у випадку запрошень Динамо чи Шахтаря, віддам перевагу їм", – чесно сказав я тоді. Богдан поїхав на Utmost Cup у Вінницю і його там помітили скаути Динамо.

– Так, до столиці він вирушив у 12 років. Богдан поїхав на збори з Динамо, пройшов перегляд. Звичайно, що мама не була в захваті від такого розвитку подій, утім фінальне слово сказав я: "Беру під свій контроль". Розумієте, у 12 років в Динамо не часто запрошують. Треба було йти на жертви.

– Гадаю, що він вже мене перевершив. Богдан добре грає головою, хоч і не є гренадером. Уміє обирати правильну позицію. У сина хороша школа, є всі задатки. Тепер його майбутнє виключно у його власних руках і залежить від працездатності.

– Моє дитинство припало на час розквіту київського Динамо. Як не любити футбол, якщо вдома постійно ввімкнені футбольні матчі? Я зростав на Динамо Валерія Лобановського, бачив усі їхні успіхи. Коли мені виповнилося сім років, тато відвів мене у школу Прикарпаття. З-поміж 30 дітей залишили тільки двох, у тому числі мене.

– Я перебував під основою Прикарпаття, але всі плани змінила армія. Мені довелося служити у Німеччині – тоді існувала така практика. Думав, що з футболом попрощаюся. Футбольного м'яча практично не бачив. Коли повернувся додому, то зустрівся із Юрієм Шайкіним – одним із найкращих дитячих тренерів Івано-Франківська, який виховав Ярослава Думанського, братів Юрченків, Валентина Москвіна. Він мене й повернув до гри. А далі був обласний футбол: Бурштин, Калуш, Бережани…

– У Стрий мене запросив Юрій-Йосиф Шулятицький. Після вдалого сезону мене кликали у Прикарпаття і в тернопільську Ниву, яку очолював Леонід Буряк. Звичайно, що я віддав перевагу рідній команді. Ніколи про це не шкодував – Прикарпаття одразу вийшло у Вищу лігу.

– Ми можемо довго перераховувати відомі імена, які зародилися у Скалі, але це справді унікальна команда, яка подарувала українському футболу Вірта, Кардаша, Ковалюка, Мачогана, Вільчинського, Грінера, Закотюка, Павліша. Там кого не згадай – усі грали у Вищій лізі.

– Ігор Юрченко ставив мене на позицію лівого чи правого захисника. Там я навчився у підкатах стелитися, тож це хороші навички і всебічний розвиток. За Прикарпаття хотілося битися на полі. Пригадую, грали проти київського Динамо – ми зі штрафного майданчика не виходили, але на Олімпійському влаштували сенсацію – зіграли 1:1. Вигризли на характері.

– Це було в Одесі 1994-го. Лівою покотив м'яч повз Олега Суслова. Шкода, що потім Прикарпаття двічі пропустило і поступилося 1:2. Взагалі я полюбляв забивати флагманам: Шахтарю також забивав, двічі у воротах Дніпра відзначався.

У пошуках одеського Чілаверта: екс-голкіпер збірної України забивав голи, став чемпіоном Австрії і міг перейти у Лідс

– На свою голову забив (Усміхається). Потім жартували, що краще б я Шахтарю не забивав, адже вони зі злості нам шість у відповідь відвантажили. Гол у Донецьку я добре запам'ятав. Віталій Шумський покотив мені, а я поклав у дев'ятку. То був приємний шок, який потім змінився на розчарування. Однак ще більше розчарування було після іншого матчу з Шахтарем.

– Коли я травму отримав. В одному з епізодів зіткнувся із Сергієм Поповим. Я впав на газон, відчув хрускіт у коліні. Лікар заморозив ногу, наче все гаразд. Додому ми поверталися літаком. Там якраз коліно почало сильно набрякати. На тиждень взяв паузу із тренуваннями – не допомагає.

– Лише візуальне. Такі часи були – ніхто не намагався діагностувати суть проблеми. Коли дискомфорт довго не зникав, то я зрозумів, що тут щось не те. Коли коліно ретельно перевірили, то побачили, що там зламалося все, що тільки можна: зовнішні зв'язки, меніск… Я пропустив дев'ять місяців, повернувся до роботи. Утім постійно відчував, ніби щось не те. Голова біжить, а ноги не слухають. Зрозумів, що слід закінчувати. Пограв на обласному рівні, став найкращим бомбардиром чемпіонату. "Подивися у паспорт", – сказали якось мені. Я подивився і закінчив.

– Туди поїхав Павло Іричук, але між ними виникло якесь непорозуміння, тож у Калмикію відправили мене. Вирушав я туди після операції на меніску. Маю визнати, колектив мене зустрів добре – в Уралані було щонайменше семеро українців: Володя Ковалюк, Андрій Тарахтій, Олексій Грачов…

– Я перевірив їх на собі. Дуже хороші навантаження! Яковенко намагався адаптувати футбол Валерія Лобановського під своє бачення. І на це були певні причини. Усі команди, які прилітали у Калмикію, відчували на собі особливість степової погоди. Виходиш з трапу літака, а там 40 градусів за Цельсієм. А потім ще й проти тебе Уралан виходить, який шалено готовий у фізичному плані. Ми просто усіх перебігали.

– Так, але на вершині мого рейтингу інший екс-динамівець. Я повернувся з Уралану додому і перетнувся у Прикарпатті з Віктором Колотовим. Це найсильніший тренер, якого я зустрічав! Коли він мене вперше побачив, то запитав: "Що це за хлопчик бігає туди-сюди? Звідки у нього сили?" А я ж від Яковенка приїхав.

– То були 90-ті, ніхто навіть на рівні Вищої ліги детально суперників не аналізував. Проте Колотов знав усіх футболістів будь-якої команди. Спокійно називав нам сильні та слабкі якості кожного суперника. І людиною Віктор Михайлович був чудовою – ти завжди з ним міг поспілкуватися на будь-яку тему. До речі, варто відзначити й Ігоря Юрченка, який був моїм партнером, а потім і тренером у Прикарпатті. Шалений характер і неймовірні футбольні вміння.

– Бо це чиста правда. Людина віддавала передачу з будь-якої частини поля точнісінько тобі в ноги. Де б ти не біг, він тебе знайде своїм влучним пасом. Фантастика, а не гравець!