17 вересня 2024 20:05
Батько півзахисника "Динамо" U-19 Редушка: "Європейські клуби? Богдану це цікаво, але я приземляю його: "Треба, щоб це не чутки були у пресі, а конкретна пропозиція у клуб"
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Анатолієм Редушком, лідером івано-франківського Прикарпаття 90-х. Упродовж кар'єри Редушко зіграв практично на всіх позиціях окрім воротарської.
Його сина називають одним із головних талантів країни у своєму віці. Він і сам колись мав хороші перспективи, однак став зіркою локального рівня. Зате зі своїм стилем і своєю дорогою у футболі.
Анатолій Редушко провів понад півтори сотні матчів за Прикарпаття, але здавалося, що міг досягнути більшого. Пригадуючи минуле, екс-нападник івано-франківської команди ні про що не шкодує. А нині передає свій досвід молодому поколінню, яке намагається перевершити вчителя. Унікальна команда із райцентру на Львівщині, незвичні лікувальні методи із 90-х та тренер, котрий випередив час – спогади Анатолія Редушка для Футбол 24.
"На тренерській лаві я зовсім інша людина, ніж у побуті"
– Працюю нині у СДЮСШОР Прикарпаття, треную дітей 2012-го та 2016-го років народження, а також асистую ще у двох командах, – каже Анатолій Ярославович.
– Випускних класів маєте багато?
– 1992-й рік народження, 1999-й і 2004-й. Тепер стежу за хлопцями у дорослому футболі та вболіваю. У Кривбасі грає мій вихованець Сашко Романчук, у Металісті 1925 – Вадим Червак. Великим талантом був Павло Семенюк, який зараз виступає у нижчій польській лізі. Якби не проблеми із серцем, то міг багато досягнути. За Пробій грає 19-річний Андрій Ріжко.
– Дитячі тренери часто кажуть, що їхня робота є доволі невдячною.
– Розумію, про що йдеться, але я не дивлюся на це під таким кутом. Просто не кожен футболіст може бути тренером. А хорошим дитячим тренером стати ще складніше, ніж дорослим. Я не розцінюю свою роботу як можливість для отримання чогось у відповідь. Головне – щоб дітям подобалося.
– Ви бачили себе у цій ролі під час кар'єри футболіста?
– Ні, це сталося спонтанно. Колишній директор СДЮСШОР Прикарпаття Йосип Бербець запропонував спробувати себе дитячим тренером, коли мені було 35 років. Він навіть змусив мене розпочати навчання і здобути необхідну освіту. Спочатку було дуже складно – ніяк не міг перелаштуватися з дорослого футболу. А тепер важко повірити, що скоро виповниться 20 років, відколи я тут працюю.
– Ви не з тих тренерів, які кричать на підопічних?
– Підказки дітям і крик – різні речі. На тренерській лаві я зовсім інша людина, ніж у побуті. Просто ви мене не бачили під час гри – я дуже емоційний.
– Ви працювали з сотнями дітей, проте ніколи не тренували свого сина Богдана, гравця київського Динамо та юнацької збірної України?
– Це тривало недовго – Богдан займався з моїм 2004 роком – із хлопцями, старшими на три роки. Азів футболу навчав мій тато. Оскільки моя кар'єра ще тривала, вільного часу в мене не було, тож за підготовку внука відповідав дідусь – вони розпочали, коли малому було чотири роки.
– Ваш батько мав стосунок до футболу?
– Грав на аматорському рівні. Я б навіть сказав, що тато пройшов своєрідний армійський футбольний вишкіл, тому певні знання мав. Коли Богдан виріс, то потрапив у групу Олександра Микуляка, а я намагався не втручатися. "Для підказок є тренер", – сказав мені якось Богдан. Ми могли обговорювати матчі, та лише вдома – там я й висловлював синові свою думку.
"Приземляю Богдана: "Треба, щоб це не чутки були у пресі"
– Син сам захотів грати у футбол, чи ви його до цього підштовхували?
– Ні, ми дали право вибору. У нас із дружиною є старший син Андрій, який також займався футболом. Зараз він грає на аматорському рівні для власного задоволення. Богдан більше захопився грою і змалечку буцав м'яч. Ми підтримували це, і захоплення трансформувалося у професійну кар'єру.
– Про вашого сина періодично пишуть у пресі, відправляючи його у Байєр та дортмундську Борусію. Як ви реагуєте на це?
– Ой, та пишуть різне. Це приємно, однак звертати надмірну увагу не потрібно. Богданові треба працювати, а не відволікатися. Син перебуває у структурі Динамо, є гравцем команди U-19. Нині це його рівень.
– Як він сприймає ці чутки?
– Звичайно, йому це цікаво… Але я приземляю його: "Треба, щоб це не чутки були у пресі, а конкретна пропозиція у клуб". Зараз у Богдана дуже важливий етап – він перебуває на шляху із дитячого футболу в дорослий. "Терпи, терпи – терпець тебе шліфує", – як писав класик.
– У Богдана є фаворит серед європейських клубів?
– Барселона і Мессі. Він обожнює їх. Туди Богдана поки не сватали (Усміхається). Проте якщо добре гратиме, то інтерес у європейських команд зберігатиметься. Якщо ні, то гратиме на першість лазні (Усміхається).
– Скаути зазвичай полюють на талановитих дітей. Окрім Динамо, Богдана кудись запрошували?
– Перше запрошення надійшло зі Львова – у 10-річному віці малого кликали у тамтешній спортінтернат. Цього тренера – Тараса Павліша – я знаю давно, оскільки ми на початку 90-х у стрийській Скалі разом грали. "Тарасе, гаразд, але у випадку запрошень Динамо чи Шахтаря, віддам перевагу їм", – чесно сказав я тоді. Богдан поїхав на Utmost Cup у Вінницю і його там помітили скаути Динамо.
– З дому ви відпустили його ще зовсім дитиною.
– Так, до столиці він вирушив у 12 років. Богдан поїхав на збори з Динамо, пройшов перегляд. Звичайно, що мама не була в захваті від такого розвитку подій, утім фінальне слово сказав я: "Беру під свій контроль". Розумієте, у 12 років в Динамо не часто запрошують. Треба було йти на жертви.
– У чому Богдан схожий на вас та чи зможе перевершити ваші досягнення у футболі?
– Гадаю, що він вже мене перевершив. Богдан добре грає головою, хоч і не є гренадером. Уміє обирати правильну позицію. У сина хороша школа, є всі задатки. Тепер його майбутнє виключно у його власних руках і залежить від працездатності.
"За Прикарпаття хотілося битися на полі"
– Ваша любов до футболу також зародилася завдяки батькові?
– Моє дитинство припало на час розквіту київського Динамо. Як не любити футбол, якщо вдома постійно ввімкнені футбольні матчі? Я зростав на Динамо Валерія Лобановського, бачив усі їхні успіхи. Коли мені виповнилося сім років, тато відвів мене у школу Прикарпаття. З-поміж 30 дітей залишили тільки двох, у тому числі мене.
– Ваша професійна кар'єра розпочалася у Калуші?
– Я перебував під основою Прикарпаття, але всі плани змінила армія. Мені довелося служити у Німеччині – тоді існувала така практика. Думав, що з футболом попрощаюся. Футбольного м'яча практично не бачив. Коли повернувся додому, то зустрівся із Юрієм Шайкіним – одним із найкращих дитячих тренерів Івано-Франківська, який виховав Ярослава Думанського, братів Юрченків, Валентина Москвіна. Він мене й повернув до гри. А далі був обласний футбол: Бурштин, Калуш, Бережани…
"Коли сказав дітям, що йду, вони розплакалися. І я також": його сином цікавився Порту, а він припинив грати через зір
– 1993-го ви переходите у Скалу і чудово стартуєте в Першій лізі: 11 голів у 20 матчах.
– У Стрий мене запросив Юрій-Йосиф Шулятицький. Після вдалого сезону мене кликали у Прикарпаття і в тернопільську Ниву, яку очолював Леонід Буряк. Звичайно, що я віддав перевагу рідній команді. Ніколи про це не шкодував – Прикарпаття одразу вийшло у Вищу лігу.
– Повернімося до Скали, неймовірної тогочасної команди. Ледь не кожен футболіст з основи стриян провів чудову кар'єру: від Василя Кардаша із Динамо та збірної України до Сергія Даніва з МЛС.
– Ми можемо довго перераховувати відомі імена, які зародилися у Скалі, але це справді унікальна команда, яка подарувала українському футболу Вірта, Кардаша, Ковалюка, Мачогана, Вільчинського, Грінера, Закотюка, Павліша. Там кого не згадай – усі грали у Вищій лізі.
– У подальшому в Прикарпатті ваша результативність знизилася. Насамперед через зміну позиції?
– Ігор Юрченко ставив мене на позицію лівого чи правого захисника. Там я навчився у підкатах стелитися, тож це хороші навички і всебічний розвиток. За Прикарпаття хотілося битися на полі. Пригадую, грали проти київського Динамо – ми зі штрафного майданчика не виходили, але на Олімпійському влаштували сенсацію – зіграли 1:1. Вигризли на характері.
"У коліні зламалося все, що тільки можна"
– Ваш дебютний гол у Вищій лізі припав на перший вихід у старті в матчі з Чорноморцем.
– Це було в Одесі 1994-го. Лівою покотив м'яч повз Олега Суслова. Шкода, що потім Прикарпаття двічі пропустило і поступилося 1:2. Взагалі я полюбляв забивати флагманам: Шахтарю також забивав, двічі у воротах Дніпра відзначався.
У пошуках одеського Чілаверта: екс-голкіпер збірної України забивав голи, став чемпіоном Австрії і міг перейти у Лідс
– У матчі з Шахтарем ви також відкрили рахунок, але потім Прикарпаття пропустило шість у відповідь.
– На свою голову забив (Усміхається). Потім жартували, що краще б я Шахтарю не забивав, адже вони зі злості нам шість у відповідь відвантажили. Гол у Донецьку я добре запам'ятав. Віталій Шумський покотив мені, а я поклав у дев'ятку. То був приємний шок, який потім змінився на розчарування. Однак ще більше розчарування було після іншого матчу з Шахтарем.
– Якого?
– Коли я травму отримав. В одному з епізодів зіткнувся із Сергієм Поповим. Я впав на газон, відчув хрускіт у коліні. Лікар заморозив ногу, наче все гаразд. Додому ми поверталися літаком. Там якраз коліно почало сильно набрякати. На тиждень взяв паузу із тренуваннями – не допомагає.
– Належного обстеження не було?
– Лише візуальне. Такі часи були – ніхто не намагався діагностувати суть проблеми. Коли дискомфорт довго не зникав, то я зрозумів, що тут щось не те. Коли коліно ретельно перевірили, то побачили, що там зламалося все, що тільки можна: зовнішні зв'язки, меніск… Я пропустив дев'ять місяців, повернувся до роботи. Утім постійно відчував, ніби щось не те. Голова біжить, а ноги не слухають. Зрозумів, що слід закінчувати. Пограв на обласному рівні, став найкращим бомбардиром чемпіонату. "Подивися у паспорт", – сказали якось мені. Я подивився і закінчив.
"Колотов знав усіх футболістів будь-якої команди"
– У вашому житті був закордонний досвід, коли ви їздили в Росію. За чутками – ви потрапили в Уралан випадково.
– Туди поїхав Павло Іричук, але між ними виникло якесь непорозуміння, тож у Калмикію відправили мене. Вирушав я туди після операції на меніску. Маю визнати, колектив мене зустрів добре – в Уралані було щонайменше семеро українців: Володя Ковалюк, Андрій Тарахтій, Олексій Грачов…
– А ще тренер Павло Яковенко, про навантаження якого складають легенди.
– Я перевірив їх на собі. Дуже хороші навантаження! Яковенко намагався адаптувати футбол Валерія Лобановського під своє бачення. І на це були певні причини. Усі команди, які прилітали у Калмикію, відчували на собі особливість степової погоди. Виходиш з трапу літака, а там 40 градусів за Цельсієм. А потім ще й проти тебе Уралан виходить, який шалено готовий у фізичному плані. Ми просто усіх перебігали.
– Попри вимогливість, назвете Яковенка одним із найкращих тренерів у кар'єрі?
– Так, але на вершині мого рейтингу інший екс-динамівець. Я повернувся з Уралану додому і перетнувся у Прикарпатті з Віктором Колотовим. Це найсильніший тренер, якого я зустрічав! Коли він мене вперше побачив, то запитав: "Що це за хлопчик бігає туди-сюди? Звідки у нього сили?" А я ж від Яковенка приїхав.
– У чому полягала крутість Колотова?
– То були 90-ті, ніхто навіть на рівні Вищої ліги детально суперників не аналізував. Проте Колотов знав усіх футболістів будь-якої команди. Спокійно називав нам сильні та слабкі якості кожного суперника. І людиною Віктор Михайлович був чудовою – ти завжди з ним міг поспілкуватися на будь-яку тему. До речі, варто відзначити й Ігоря Юрченка, який був моїм партнером, а потім і тренером у Прикарпатті. Шалений характер і неймовірні футбольні вміння.
– Про це кажуть майже усі його партнери.
– Бо це чиста правда. Людина віддавала передачу з будь-якої частини поля точнісінько тобі в ноги. Де б ти не біг, він тебе знайде своїм влучним пасом. Фантастика, а не гравець!
Фото - ФК "Динамо"
Коментарі
Увійдіть в систему
або
Зареєструйтесь