Игорь ПЛАСТУН: Для меня было мечтой сыграть против "Динамо". После этой игры в газете "Команда" было большое фото, где я стою вместе с Шевченко"

Один із найбільш стабільних українських легіонерів останніх років Ігор Пластун – про період становлення та етапи закордонної кар’єри.

Ігор Пластун у свої 32 роки пройшов величезний футбольний шлях. Вихованець школи Зміни через терни пробивався до першої команди Оболоні, із якою пережив тріумфальний вихід до УПЛ та болючий виліт до Першої ліги.

У Карпатах Петра Димінського захисник пограв під керівництвом Ігора Йовічевича, а також разом із тоді ще молодими та перспективними Мар’яном Шведом, Олексієм Гуцуляком та Василем Кравцем.

У пошуках кращої долі Пластун переїхав за кордон. Спочатку він у складі Лудогорця двічі виграв чемпіонат Болгарії та зіграв у Лізі чемпіонів, а потім зміг зробити ще один крок вперед у кар’єрі та перейти до Гента, звідки у 28 років отримав свій перший виклик до національної збірної України. У 2021 році Пластун повернувся до Лудогорця, де продовжує насолоджуватися футболом та вигравати місцеві трофеї.

– Ви проводите сумарно вже свій четвертий сезон у Лудогорці. Можна сказати, що це вже «ваша» команда?
– Так. Це вже мій другий період тут. Тому я і повернувся сюди із Генту, бо добре знав цей клуб і команду. Були хороші спогади із першого мого періоду, коли я виступав тут. Клуб хотів мене повернути, тому це буле легким рішенням для мене.

Не знаю, як складеться моя подальша кар’єра, але за низкою причин Лудогорець може бути найголовнішою командою для мене.

– Наскільки амбітним футбольним проєктом є Лудогорець?
– В останні 12-13 років у клуб стали вливати серйозні кошти. Почалося будівництво стадіону, бази… Можна сказати, що зараз «золотий» період цього клубу.

Можливо, це не найкраща реклама болгарському чемпіонату, але із 2011 року, коли Лудогорець вийшов до вищої ліги, він є незмінним чемпіоном. В країні є великі клуби, як ЦСКА та Левські, які вже дуже довго не вигравали місцеву першість, але роблять усе, аби це змінити. Дай Боже, поки я тут, Лудогорець і далі буде ставати чемпіоном.

– Хотілося б повернутися на початок вашої кар’єри та поговорити про те, як ви почали займатися футболом.
– Це був Київ кінця 90-х років. Як і усі, я грав у футбол в школі, потім у секції, а потім ще після секції на дворі. Так проходило усе моє дитинство.

Любов до футболу перейшла мені від батька. Він грав на юнацькому рівні у школі. Тому ми разом, а також мій брат, що на рік молодший, виходили грати на двір. Звичайно, приходили й друзі. Був увесь двір футболістів. Ця любов вже зі мною понад 25 років.

– Можливо, ви пам’ятаєте свою першу ігрову футболку?
– Я точно пам’ятаю. Ходили на троєщинський ринок та купили футболку німецького нападника Мілана Олівера Бірхоффа.

– Як ви потрапили до футбольної школи «Зміна»?

– Спочатку я мав піти до іншої секції, але сталася цікава історія. Оскільки ми із братом постійно грали у футбол на дворі, батьки розуміли, що нас потрібно відводити до секції. Батько та мати домовилися, аби нас взяли на перше тренування. Проте за день до цього тренування ми із хлопцями каталися на гойдалці, і я невдало зістрибнув із неї та зламав собі дві руки одразу. Мій дебют у секції відклався на декілька місяців.

Коли вже я відновився, та із моїми руками все стало добре, то щось змінилося, і ми пішли саме до Зміни. Тоді мені було вісім чи дев’ять років. У нас із братом все почало виходити із першого заняття, і тренер одразу побачив наш хист. Нас записали до школи.

«Спочатку я грав нападником і багато забивав»

– А чому не у школу Динамо вирішили піти? Все ж таки головна команда міста.
– Я жив на Оболоні. Зміна – це була головна команда нашого району. Деякі старші хлопці зі школи, яких я знав, ходили туди. Коли вони виходили грати у двір, то усі казали: «Вони ходять у Зміну». Було видно, наскільки добре вони грають.

Коли я почав сам туди ходити, то думав про те, що також зможу так класно. На той момент я не замислювався над тим, чи хочу я грати у Динамо, Баварії чи Зміні. Просто грав у футбол. Тим більше у Зміні було все, що мені було необхідно.

– Наскільки відомо, на рівні ДЮФЛУ ви починали грати ближче до нападу. Як зрештою ви опинилися на позиції центрального захисника?
– Так. Із самого початку я завжди грав нападником і багато забивав. Потім я почав грати під нападником, потім опорного півзахисника. У центр поля зазвичай ставили найбільш вправних, хто вмів контролювати гру. Це було ще у школі.

Вже коли я був в одинадцятому класі, то тренери мене та деяких інших гравців мого віку почали підтягувати на тренування до Оболоні-2. Тоді ця команда грала у Другій лізі. Там я також грав опорником.

Вже за пару років, коли Оболонь вийшла до Прем’єр-ліги й було утворено дубль, то там мене перевели на позицію центрального захисника. Сергій Конюшенко та В’ячеслав Нівінський, що були тренерами, та у минулому центральними захисниками Оболоні, побачили мене саме у цьому амплуа.

Звісно, спочатку мені це не сподобалося, але потім я пограв трохи на цій позиції й звик. Як центральний захисник я почав виступати стабільно із 19 років.

– Хто із тренерів на дитячо-юнацькому рівні зробив найбільший вклад у вашу кар’єру?
– Майже усю свою дитячо-юнацьку кар’єру із третього-п’ятого класу і до випуску я працював з Ігорем Ільїним. Все моє становлення як молодого футболіста проходило під його керівництвом. Першим моїм тренером був Соловцев Євген Петрович, вже покійний. Дерновий Олексій Васильович, із ним я також попрацював.

«Максимов не бачив у мені футболіста»

– За часів ваших виступів за Оболонь-2 у команді було багато цікавих персонажів: син президента клубу Олександра Слободяна, син покійної легенди радянського футболу Петра Слободяна, сини Олександра Заварова та Юрія Максимова. Це були «пасажири», чи серед них були реально хороші футболісти?
– Олег Слободян, син президента клубу, зараз капітан Оболоні. Тому він продовжує грати на хорошому рівні.

Син Петра Слободяна Михайло був одним із найкращих у Зміні серед гравців свого віку. Він був років на шість старшим за мене. Ми всі його знали. Якщо я не помиляюся їх вік був єдиним, який виграв чемпіонат України.

Це був дійсно дуже серйозний рівень для нас. Моя команда навіть не наближалася до цього досягнення за чотири роки виступів у ДФЛУ. Наш 1990 рік народження не виходив у фінальну частину топ-8. Михайло також грав за Оболонь-2 й Оболонь. Я із ним ще перетинався. Так що футболісти усі вони були нормального рівня.

– Яка зарплата у вас була на той час?
– Коли я підписав свій перший контракт з Оболонню-2, то моя зарплатня складала 800 гривень. За курсом 2007 року це було приблизно 100 доларів. На той момент це було фантастично. Про гроші не думав, це був додаток до сімейного бюджету. Адже жив я вдома, у Києві, і мої мати та батько працювали. Оболонь також дуже посприяла, аби я вступив до університету. Тоді це було дуже важливо.

Золоті часи були, хоча й досить непрості. Нелегко мені давався перехід від дитячо-юнацького футболу до дорослого в плані швидкостей та прийнятті рішень на полі. Тоді я думав: «Слава Богу, що я підписав довгостроковий контракт». Бо іноді мені здавалося, що мене виженуть із команди, думав, що я слабкий.

Це було проблемою у Зміні. Хлопці, які виходили звідти у 16-17 років, не були готові до дорослого футболу. Досягти чогось міг лише той, хто був більш впертим, або той, кому трохи щастило.

– Ви пам’ятаєте свій дебют за першу команду Оболоні?
– Так, це був легендарний матч із Волинню у Першій лізі. Ми після першого тайму вигравали 3:0, але поступилися 3:4.

Я у тій грі вийшов із перших хвилин вимушено через ліміт. За регламентом обов’язково повинен був грати мінімум один футболіст 90-го року народження. Один із молодих гравців команди був дискваліфікованим. Тому мене підтягнули на той матч з Оболоні-2.

Я зіграв непогано. Після першого тайму все було спокійно, але у другій половині матчу ми буквально за пару хвилин пропустили двічі, і напруга стала неймовірною. За рахунку 3:2 мене замінили. І без мене команда пропустила ще двічі. Це була футбольна трагедія, адже обидві команди тоді конкурували за вихід до Прем’єр-ліги.

– Як партнери та тренери відреагували на вашу першу гру?
– Після гри мене усі підбадьорювали. Сказали, що із цього дня я буду тренуватися із першою командою на постійній основі. Для мене це був ще один імпульс для розвитку.

Я продовжував грати за Оболонь-2, але до завершення першої частини сезону провів ще декілька матчів за основну команду. Потім відправився з Оболонню і на зимові збори до Туреччини. В другій частині сезону через ліміт я вже став повноцінним гравцем першої команди.

– Після того, як Оболоні зрештою не вдалося вийти до Прем’єр-ліги у сезоні 2007/08, Петра Слободяна на посту головного тренера команди змінив Юрій Максимов. Як склалися ваші стосунки із ним?
– Дуже погано. Він не бачив мене у команді. Думаю, він навіть не бачив у мені футболіста, який чогось може досягти. Ніякого негативу я зараз із цього приводу не відчуваю. Це просто один із періодів мого життя. У мене є і хороші спогади про Максимова. Все ж таки за нього я дебютував потім у Прем’єр-лізі.

Просто я був ще дуже молодим тоді та незрілим. Він не дуже добре висловлювався про мене на тренуваннях, і я це все чув. Впевненості це не додавало у 18 років, проте добре загартовувало характер.

Під його керівництвом команда вийшла до Прем’єр-ліги, і Оболонь тоді утворила дубль. Я там провів декілька матчів, і саме Максимов був ініціатором, аби взяти мене тренуватися до першої команди. За пів року вже у Прем’єр-лізі Максимов перейшов до Кривбасу.

– Яка історія вам найбільше запам’яталася з часів роботи із цим тренером?
– У перший сезон Максимова, коли Оболонь ще була у Першій лізі, президент клубу Слободян прийняв рішення закрити другу команду через економічні труднощі. Таким чином, наступні пів року існувала лише перша команда, що боролася за підвищення у класі.

Тобто, Оболонь-2, де я грав, зникла, а у першій команді Максимов мене не бачив. Я розумів, що на зимові збори мене не візьмуть. Думав, що це кінець моєї кар’єри. Ніяких агентів та зв’язків у мене тоді не було. Пам’ятаю, як приходив ввечері додому, лягав на ліжко і плакав, не розуміючи взагалі, що робити далі.

Потім було останнє тренування на якому оголосили список, хто їде на збори. Я туди не потрапив. І мене це так розчулило, що я просто сидів у роздягальні, і у мене покотилися сльози. У цей момент до роздягальні заходить Максимов. Він подивився на мене і каже: «О, Пластун, ти що, засмутився?». Для мене це було дуже образливо, я відповів, що зі мною все гаразд. Тоді він сказав: «Добре-добре, ти теж поїдеш».

Важкий був момент. Не можу сказати, що він став переломним, але пів року я був при команді. Ніхто не знає, як би моя кар’єра склалася далі. Тоді я був дуже близький, аби розстатися з Оболонню.

У підсумку я пройшов збори та у другій частині сезону продовжив тренуватися із першою командою. Ігрову форму підтримував у матчах на область. А потім вже Оболонь вийшла до Прем’єр-ліги, створили дубль, і я там почав грати.

Коли потім Максимов із дубля взяв мене на тренування із першою командою, то під час гри я почув від нього: «О, так це ж вже інший Ігор Пластун!». Я це дуже добре запам’ятав. І якось тоді усе в гору пішло у наших відносинах.

– Що ви відчували у момент свого дебюту у Прем’єр-лізі у виїзному матчі із Динамо?
– Перед матчем від нас взагалі ніхто нічого не очікував. Навіть Максимов нам казав, аби ми розслабилися та грали у свій футбол. Але все розвернулося так, що ми відкрили рахунок, забив Сергій Яворський, а потім пропустили два голи від Андрія Шевченка та Артема Мілевського. Я вийшов на заміну у середині другого тайму, і всі три м’ячі були забиті за мого перебування на полі.

Я провів свої 20 хвилин на полі на пристойному рівні. Для мене було мрією зіграти проти Динамо. Після цієї гри у газеті «Команда» було велике фото, де я разом стою із Шевченком. Мій батько зберіг цю світлину.

– У сезоні 2010/11 Оболонь у матчах із Шахтарем (1:0, 1:0) та Динамо (2:2, 2:0) змогла набрати фантастичні десять очок із 12 можливих. Внаслідок чого це вдалося?
– Думаю, що це був ефект нового тренера Сергія Ковальця. Він створив дуже хорошу атмосферу у команді. Завжди заохочував, аби на матчі приходили дружини із дітьми. Раз на тиждень приїздили на базу на машинах та проводили тренування, а у цей час доктор команди та дружини готували барбекю. З таких простих речей Ковалець зміг побудувати колектив.

У тому сезоні Оболонь із досить скромним бюджетом за три тури до завершення чемпіонату боролася за зону єврокубків. На жаль, змазали кінцівку та програли останні матчі. Тому зайняли лише десяте місце.

– Головною вашою перемогою все ж таки стала звитяга на «Донбас Арені» над Шахтарем. Ви завдали «гірникам» першої поразки на новому стадіоні та розвіяли його магію. Як це було?
– Це була дуже важка гра. Шахтар у ті часи був однією із топкоманд Європи. Проте ми також добре зіграли.

Вважаю, що як для матчу на «Донбас Арені» ми створили досить багато моментів. У них також були можливості забити, особливо у першому таймі. М’яч одного разу влучив у стійку, Саня Рибка нас багато рятував… Грати із Шахтарем на цьому стадіоні було непросто, підтримка у них була божевільна.

Ми ще й практично пів години грали у меншості через вилучення. Проте під кінець матчу Сергій Кучеренко забив фантастичний гол зі штрафного. Це були неймовірні емоції.

Можна сказати, що ми показали Барселоні, як треба обігрувати Шахтар на «Донбас Арені». За декілька днів вони зустрічалися на цьому стадіоні із «гірниками» у Лізі чемпіонів та також перемогли із рахунком 1:0. Таким чином, Барселона стала другою командою, що перемогла Шахтар на новому стадіоні.

– Наскільки у ті часи було розповсюджене фінансове стимулювання від наших грандів за відбір очок у прямого конкурента?
– Так, тоді Шахтар та Динамо активно стимулювали суперників один одного, бо між цими командами точилася дуже запекла боротьба за чемпіонство, і кожна осічка могла коштувати «золота».

На тих чотирьох матчах ми заробили тоді дуже великі гроші. Це були десятки тисяч доларів на одного гравця. Обігравши Динамо та Шахтар, я купив собі перше авто ‒ Peugeot RCZ.

– За підсумками наступного сезону Оболонь вилетіла до Першої ліги. Що зламалося у цій команді?
– Важко сказати. Думаю, що це був комплекс причин. Тоді у нас із першого туру все не задалося. Ми не могли забити, все давалося дуже важко. Боролися за кожне очко. Одним словом – жахіття.

Перше коло ми завершили дуже погано. Сергій Ковалець пішов. Замість нього призначили Сергія Конюшенка із дубля. Він дещо змінив, і друге коле ми видали непогане. До останнього туру боролися із Карпатами за виживання. Нам треба було обіграти Чорноморець в Одесі, аби залишитися в у Прем’єр-лізі, але ми програли 0:1. Якщо брати увесь сезон, то Оболонь закономірно вилетіла.

– Як склалися ваші стосунки із президентом клубу Слободяном?
– У нас дуже теплі взаємини. Ця людина дуже переживає за те, аби у команді грало якомога більше вихованців. Він завжди був відкритим до гравців. Після кожної домашньої гри ми збиралися у барі на стадіоні. Слободян був поряд із футболістами та цікавився їхніми справами. Коли ми вже зустрічалися після мого періоду в Оболоні, то були раді бачити один одного.

Він за свої кошти побудував базу та стадіон для Оболоні, та опікується долею клубу багато років. Це людина із великої літери. Думаю, якби в Україні було більше таких президентів клубів, то наш футбол ставав би все сильнішим та сильнішим.

– Наступний сезон ви вже почали у Карпатах. Як відбувався ваш трансфер?
– Предметно цікавитися мною Карпати почали ще під час зимових зборів. Пам’ятаю, у передостанній день нашого перебування у Туреччині ми зустрілися з Ігорем Дедишиним та Ігорем Йовічевичем у готелі, аби поспілкуватися. Мені сказали, хочуть мене підписати прямо зараз.

Я тоді спробував подивитися на цю ситуацію із боку тренера Карпат: команда пройшла збори, формувався склад, і тут за чотири-п’ять днів до початку другої частини сезону приходить новий футболіст. Не думаю, що отримував би стабільну ігрову практику, а для мене це завжди було на першому місці. Тому сказав, що хочу дограти сезон в Оболоні, а потім вже приймати якесь рішення. На цьому ми й зійшлися.

За результатами сезону Оболонь вилетіла. Я не хотів повертатися знову у Першу лігу, тому мої тодішні менеджери шукали інші варіанти продовження кар’єри. Знову з’явилися на горизонті Карпати під час вже літніх зборів. На цей раз все вирішилося досить швидко та солідно з усіх сторін.

– Наскільки фінансові умови у Карпатах були кращими за Оболонь?
– Коли я вже покидав Оболонь, моя зарплатня складала приблизно 30-40 тисяч гривень. Не пам’ятаю вже точно умови у Карпатах, проте вони були у декілька разів вищими.

– У Карпатах ви перетиналися із багатьма цікавими особистостями. Могли уявити, що Лукас Перес отримає запрошення від Динамо, а потім від лондонського Арсеналу?
– Лукас був хорошим футболістом, одним із найбільш яскравих у Карпатах. У нього була класна техніка, він здорово грав один в один та мав хорошу ліву ногу. На той момент, звичайно, ніхто не міг уявити, що він потрапить до топклубу АПЛ. Гадаю, він і сам про це не думав. Я не можу сказати, що Лукас – це найбільш обдарований футболіст, із яким я грав. Однак поступово він зміг вийти на дуже високий рівень.

– Ви попрацювали також під керівництвом Йовичевича, який тоді тільки починав свою тренерську діяльність. Як ви згадуєте зараз той період?
– Це були одні із найбільш щасливих часів. Він зміг створити дуже хорошу атмосферу. У Карпат тоді вже було багато проблем: трансферний бан, фінансові труднощі, урізання зарплат…У таких умовах Йовичевич побудував боєздатний колектив.

– Чому тоді Йовичевич не залишився у Карпатах довше?
– Як завжди, у Карпатах були якісь змови. Деякі люди заважали працювати йому у Карпатах, бо не хотіли бачити у команді. Пам’ятаю, як підходили до футболістів за спиною тренера та налаштовували проти нього. Це було дуже необґрунтовано. Думаю, що Йовичевич усе це розумів, тому і пішов із команди.

– Чи можете ви сказати, хто саме «травив» тренера?
– Я не хочу про це говорити. Це були люди наближені до керівництва.

– Зараз Йовичевич вже дійшов до рівня Шахтаря. Це закономірність, чи збіг обставин?
– Думаю, що Йовичевич і без війни міг би очолити якийсь з українських грандів, аби демонстрував хороші результати у своїй минулій команді. Він зі своїми помічниками заслужив шанс попрацювати у команді рівня Шахтаря та зіграти у Лізі чемпіонів.

– Шахтар – це стеля для Йовичевича, як для тренера?
– Наскільки я його знаю, стелею для Йовичевича буде Реал. Бажаю йому цього досягти.

– За часів Йовичевича багато молоді стало з’являтися у першій команді Карпат. Хто був найталановитішим?
– Одразу було видно, що Мар’ян Швед, Васька Кравець, Олексій Гуцуляк будуть грати на пристойному рівні. Наскільки високим буде цей рівень, тоді ще ніхто не знав.

В клубі розуміли, що ситуація вимагає довіряти молодим виконавцям. Той же Швед після зборів із командою у Туреччині почав грати у складі й забив пару дуже важливих голів за Карпати. Дуже скоро він підписав контракт із Севільєю. Він був готовий до цього шансу. Трішки пізніше свій шанс отримали Гуцуляк та Кравець, і вони скористалися ним. Тепер їх знає вся футбольна Україна.

– Чи було у вас колись особисте спілкування із президентом Карпат Петром Димінським?
– Одного разу у нас була особиста телефонна розмова, коли я переходив із Карпат до Лудогорця.

– Як це відбувалося?
– В один момент я зрозумів, що хочу змін у своєму житті. Тоді моїми агентами були Вадим Шаблій та Сергій Серебренников. Я сказав їм, що хочу, якщо є шанс, переїхати до іншого чемпіонату.

Влітку мені подзвонив Шаблій та запропонував варіант із Лудогорцем. Я трохи подумав і сказав, що згоден. Тоді почалися перемовини між клубами, що тривали декілька тижнів. Мені сказали, що процес йде важко, тому запропонували спробувати особисто подзвонити Димінському, аби попросити відпустити мене.

Я спочатку набрав його помічниці та сказав, що хочу поговорити із ним. Він відразу передзвонив. Це була досить коротка розмова. Димінський запевнив, що без проблем відпустить мене, якщо Лудогорець заплатить потрібну суму. Я йому подякував, але все ж таки попросив врахувати моє особисте дуже сильне бажання здійснити перехід. В результаті клубам все ж таки вдалося домовитися, і все вирішилося позитивно.

– У ваш перший період в Лудогорці ви двічі виграли чемпіонат Болгарії. Наскільки ця команда відрізнялася від тих, за які ви грали в Україні?
– Із першого тренування тут я зрозумів, що ДНК цього клубу – лише перемога. В Оболоні та Карпатах я ніколи не боровся за високі місця. Тут я у 25 років вперше зрозумів, що значить кожен матч грати виключно на перемогу. У чемпіонаті нічия взагалі сприймалася як катастрофа. В Лудогорці сформувався мій менталітет переможця.

Пам’ятаю, в одному із моїх перших матчів ми грали проти Локомотива із Пловдива на виїзді й зіграли внічию 2:2. Я тоді у компенсований час забив свій перший гол за Лудогорець та зрівняв рахунок. Мені здавалося, що ми зіграли добре. Проте я побачив, що команда і клуб були просто розбитими після тієї нічиї. Тоді я зрозумів, куди прийшов.

– Як у вас виник варіант із Гентом?
– Мені захотілося спробувати свої сили на вищому рівні. Під час свого другого сезону у Лудогорці я грав в абсолютно усіх матчах. Ми виграли чемпіонат, пройшли хороший шлях у Лізі Європи, тому з’явилося бажання рухатися далі. Я поговорив із Серебренниковим та попросив його, якщо можливо, знайти для мене якийсь новий клуб. Так і виник варіант із Гентом.

Ще за пів року до мого трансферу клуби почали перемовини, проте тоді Лудогорець не влаштувала запропонована сума. Клуб взагалі пропонував мені продовжити контракт, але ми із моїм агентом відмовилися. Тоді перемовини відновилися влітку. За тиждень все вирішилося.

– У Генті ви пограли із двома іншими українцями: Романом Яремчуком та Романом Безусом. Як склалися ваші відносини?
– Із Яремчуком ми дуже близько зійшлися у Генті. Хороші відносини у мене були й з Безусом. Ми навіть зараз підтримуємо зв’язок.

– Що ви думаєте про бомбардирську кризу Яремчука у цьому сезоні?
– Я думаю, що ігровий рівень Яремчука не може піддаватися сумнівам. Він – нападник дуже високого рівня. Трансфери до Бенфіки та Брюгге лише підтверджують це.

Просто не завжди у футболі все буває гладко. Зараз він проходить важкий період. Яремчук не повинен нікому нічого доводити. Йому необхідно продовжувати працювати, і він ще покаже себе.

– У ЗМІ пишуть, що в Яремчука є конфлікт зі спортивним директором Брюгге Вінсентом Маннартом. Можливо, вам щось відомо про це?
– Ні, я також прочитав про це у пресі. Точно знаю, що Яремчук хворів, а також мав пару травм, через які не грав. Про конфлікт поки це все чутки, які я не бачу сенсу обговорювати.

– Щось подібне із Яремчуком було у Генті. Тоді говорили про його начебто конфлікт із головним тренером Ласло Белені, якого зрештою відправили у відставку. Що ви можете розказати про ту ситуацію, як її свідок?
– У Роми були нормальні відносини із тренером, але Белені не сподобалися його вислови після одного із матчів, що команда зіграла на неналежному рівні. Хоча ми виграли той поєдинок. Думаю, що це було звернення до усієї команди, а не персонально до тренера. Чомусь Белені сприйняв це на свій рахунок. Після цього почалася якась «мішура».

Проте зрозуміло, що через одного гравця тренера звільнити не могли. Це була сукупність факторів. Менеджмент прийняв таке рішення. Чому? Це треба питати у них.

– У Бельгії ви пограли проти багатьох футбольних зірок. Зокрема, протистояли нинішній зірці Серії А Віктору Осімгену. Пам’ятаєте матчі проти цього гравця?
– Так, як пам’ятаю його за виступами у Шарлеруа. Було видно, що це хороший футболіст: швидкий, добре веде боротьбу, настирний. Тоді, правда, він настільки багато не забивав, як у цьому сезоні.

В принципі, вже останні пару років він є серйозною бойовою одиницею у Європі. У цьому сезоні він досяг історичного чемпіонства із Наполі.

– У свій третій сезон у Бельгії ви перестали бути основним гравцем. Чому так склалося?
– Клуб почав часто змінювати тренерів. Буквально на самому старті сезону звільнили Йєсса Торупа, із яким ми до цього працювали півтора року. Потім деякий період працював молодий спеціаліст Вім Де Декер. Проте скоро на зміну йому прийшов Хейн Ванхазебрук, який очолює команду і нині. Тоді у нас за рік змінилося чотири наставники.

Я відчув, що до мене вже не має такої сильної довіри як раніше. До того ж я ще й важко перехворів на коронавірус. Все склалося докупи. Тому в один момент прийняв рішення, що хочу змінити команду. Я не із тих людей, хто буде сидіти на заміні та отримувати гроші. Для мене важливо приносити користь команді на полі.

– Як сталося ваше повернення до Лудогорця?
– Я поспілкувався з агентом та попросив мені підібрати якісь варіанти. Коли виникла можливість повернутися до Лудогорця, то я був тільки радий. Я продовжував слідкувати за командою і знав, що її як раз у той період покинули пара центральних захисників.

Ми зв’язалися по відеозв’язку із людьми, що відповідають за трансфери у Лудогорці та все обговорили.

Далі почалися перемовини між клубами. Через декілька тижнів все вирішилося, і я починав підготовку до нового сезону в Австрії вже із Лудогорцем.

– У якому із клубів ви мали найкращі матеріальні умови?
– У Генті та зараз, після повернення до Лудогорця. У перший мій період у Болгарії я не отримував таких коштів.

– У вас є досвід виступів із за різні збірні України. Пам’ятаєте, як вперше отримали виклик зіграти на міжнародному рівні?
– Так, можу сказати, що мій 1990-й рік народження став чемпіоном Європи у 2009 році, проте я не був частиною тієї команди. Я розпочав свій шлях у збірній із команди U-20.

Пам’ятаю, я грав у чемпіонаті дублю за Оболонь проти Дніпра. Тоді на матч приїхали селекціонери збірної, аби подивитися на гравців дніпрян. За них грали Артур Карноза та Віталій Каверін. Проте у тій зустрічі перемогла саме наша команда, а я ще й забив гол. На мене звернули увагу й вперше викликали до збірної. Головним тренером тієї команди тоді був Павло Яковенко.

Починаючи із цього часу я стабільно почав грати за збірну, включаючи період моїх виступів за команду U-21.

– Виклику до національної збірної України вам довелося чекати шість років. Як це відбувалося?
– Коли я тільки перейшов до Гента, то Яремчук, який грав там, вже декілька разів викликався до національної команди. Він мені й розповів вперше, що головний тренер Андрій Шевченко цікавився у нього щодо мене.

Восени 2018 року я потрапив до розширеного списку збірної. Проте десь за тиждень до початку зборів мені подзвонили та повідомили, що мене переводять до основного списку. Я сам у це не міг повірити, поки вже цей список не опублікували. Було дуже приємно.

– Досі у ЗМІ говорять про те що Шевченко був більше фронтменом у тренерському штабі, а усю роботу за лаштунками виконували його італійські асистенти. Що ви можете сказати на це?
– Тренував нас Шевченко. Він проводив усі заняття. Але у кожній команді так заведено, що головний тренер не повинен виконувати усю роботу. У топкомандах штаби взагалі роздуті.

Шевченко був великим авторитетом для гравців, у першу чергу. Якщо він навіть чогось не знав або не розумів, то не показував цього команді. Це залишалося за лаштунками.

– Як вважаєте, у вас був шанс поїхати на Євро-2020?
– Думаю, що якби чемпіонат Європи не перенесли на рік через коронавірус, то я був би у списку. У наступному сезоні я якраз вже перестав бути залізно основним гравцем Гента. Тому тренер зробив ставку на інших. Це нормальний процес. Тоді почали ставити у склад виконавців, які й нині грають в основі збірної: Микола Матвієнко, пізніше з’явився Ілля Забарний. Був і Сергій Кривцов у тій команді.

– Ви ще сподіваєтеся зіграти у жовто-синій футболці?
– Я не думаю зараз про це, проте, якщо виникне шанс повернутися у збірну, то я буду тільки радий. Просто вважаю, що із чемпіонату Болгарії важко потрапити до збірної України. У нас є багато хороших центральних захисників навіть у Динамо та Шахтарі. Проте я завжди готовий захищати честь своєї країни на міжнародному рівні.

– Що ви думаєте стосовно ситуації, яка виникла навколо поста головного тренера збірної? Можливо, ви когось бачите кандидатом на цю посаду?
– Якщо подивитися зі сторони, то це не дуже нормальний процес, коли одна людина займає три посади. Я взагалі такого ніколи не бачив. З іншої сторони, Руслан Ротань вже давно працює із «молодіжкою» і добре знає цю кухню зсередини. Думаю, якщо його призначили б головним тренером дорослої збірної, то це також могло б мати право на життя. Не хочу критикувати УАФ. Вибір за ними.

– Сьогодні вам 32 роки, і ви вже пройшли досить насичений та великий футбольний шлях. Чого б ви ще хотіли досягти до завершення своєї кар’єри?
– Зараз я насолоджуюся процесом футболу. Хочу продовжувати грати ще чотири-п’ять років на хорошому рівні. Відчуваю себе дуже добре у фізичному плані та продовжую старанно працювати над собою. Бажаю, аби в Україні скоріше закінчилася війна, і я міг спокійно приїздити до України до своїх батьків та брата.

– Можливо, до України не лише у гості приїдете? Оболонь повернулася до УПЛ… Не бажаєте закінчити в кар’єру вдома?
– Подивимося. Поки хочу грати у команді із високими завданнями. Якщо в один момент мої можливості та амбіції зійдуться із цілями якогось українського клубу, то це може статися. Наразі буду підтримувати Оболонь як вболівальник, а у майбутньому, можливо, ще принесу користь клубу як гравець. Час покаже.