Владимир ЯКСМАНИЦКИЙ: "За три недели в Мариуполе только полдня было тихо. Минометы уже шумом не считались"

(Публикуется на языке оригинала)

На прохання UA-Футбол відомий український футболіст Володимир Яксманицький розповів про своє життя в блокадному Маріуполі.

23 лютого нічим не відрізнялося від інших днів. 24-го, коли оголосили війну, у нас було тихо. Мої батьки 25-го числа ще на ринок сходили. З незвичайного хіба що ажіотаж біля заправок і магазинів: народ став масово заправлятися і скупатися. Єдине, що хліба в продажу не було. Тому 25-го все було більш-менш. І інтернет був, тому можна було зведення читати: з них ми дізналися, що Маріуполь в кільці.

Найбільша жесть почалася 1 березня. До цього подекуди можна було почути вибухи по околицях. А ось 1 березня розпочалось пекло.

Я жив на лівому березі. Мені одна знайома пропонувала в місто переїхати. Прогнозувала, що в моєму мікрорайоні буде жесть. Але я порадився з своїми батьками, їм 75-76 років, вони відмовилися кудись їхати. Так я і сам не думав, що так буде. Упевнений, що такі ж думки були у 90% маріупольців. Постріляють, поб'ються, але можливо пронесе. Тиждень-два, і закінчиться. У підвалах пересидимо і повернемося до нормального життя.

За два тижні почався справжній заміс: постійна стрілянина, ні світла, ні води, ні газу, ні інтернету - нічого. Куди їхати? В який бік евакуюватися? Інформації ніякої. У нас на центральних дорогах на лівому березі стояли КАМАЗи. Пацани сміливі їздили, наприклад, за водою і говорили, що все перекрито. Тому кудись їхати було небезпечно. По-друге, інформацію ніхто не повідомляв, та її й отримати було неможливо.

Я подивився, де в будинку найбезпечніше перебувати. Тому розташувалися в тамбурі. Періодично заходили в квартиру, перевіряли, коли прильоти були. Скло відразу вилетіло. Не скрізь, але поступово залишилися повністю без нього.

З водою проблеми були великі. Ми встигли у ванну набрати, тому що невідомо, що далі на нас чекало. Люди набирали з калюж, і я в тому числі для технічних потреб. Але багато хто, у кого її взагалі не було, черпали, кип'ятили і пили. З бойлерів спускали, з труб - з усього, де тільки можна було.

Коли зникло світло, продукти в розморожених холодильниках почали пропадати, але знову вдарили морози. Якісь запаси їжі були. Мати купила курку, ми її посмажили в перший тиждень. Далі були каші, макарони, супчики з курячих шей на багатті робили.

У наших літніх сусідів взагалі нічого не було. Вони жили на те, хто що дасть: хто крупи, хто макаронів.

Багаття робили прямо біля під'їзду. Цеглини поставили, грати з холодильника витягли, дрова брали в приватному секторі поруч. Якийсь будинок, де топили дровами, розбили, ми там брали дерево. Або обрізали гілки з дерев, що стояли поруч. Тягли все дерево, яке тільки можна було.

Коли з хлібом почалися проблеми, пекли коржі. Починаєш пекти, пішли прильоти, тому забігаєш в будинок і виглядаєш з під'їзду, чи не влучило. Благо щастило, що біля під'їзду прильотів не було.

У моєму будинку залишилося десь 60 відсотків мешканців. Наш будинок в основному "пенсійний": бабусі, дідусі. Правда, в першому під'їзді жили й сім'ї.

За три тижні, які я там просидів, тільки півдня було тихо. Весь інший час ми чули вибухи. Міномети вже навіть за шум не вважалися. Вночі одного разу прилетів снаряд в сусідній будинок. О 22 годині з чимось. Півбудинку розвалило. Я думав, що в наш будинок влучило, ми як раз в тамбурі перебували. Бахнуло так, що дев'ятиповерховий будинок затремтів. Вранці побачили, що в сусідню п'ятиповерхову гостинку влучили, і центр будинку "провалився" від даху до першого поверху.

Я з дому в основному не виходив нікуди, але коли виходиш, трупи часто зустрічаєш. У перші дні, коли люди виходили, наприклад, в магазин, бувало від прильотів накривало осколками. Їх ніхто не прибирав. Хто їх міг прибрати? Нікого немає. Родичі хіба. Одного тільки бачив замотаного в килим чи простирадло. Виходиш на вулицю, бачиш тільки сусідів і все. Обстріли йшли, міни або бомби прилітали, але боїв не було видно. За три тижні бачив тільки одного разу ЗСУ на БМП по проспекту їхали.

За пару тижнів бої йшли вже через вулицю від нас. Ми чули кулеметні черги, будинки горіли. Я так розумію, бої наближалися до нашого району. Потім було пару прильотів вже в наш будинок. У перші два дні приліт в наш будинок був один: певне, "черкаш" пройшов. Відвалився шматок бетонної стіни, але не житлової, а тильної частини. А через дорогу в гостинку прилетіло: дах обвалився.

Свого часу нам щастило. Далі прильоти були мінометні. Прилетіло в перший і другий під'їзди. З дев'ятого по шостий поверхи згоріли квартири. Пацани намагалися якось гасити, хоч було нічим, щоб далі не поширювалося.

У той день, 18 березня, я вирішив евакуюватися. Увечері ми з батьками почали збирати деякі речі, документи, найнеобхідніше. Пощастило, що моя машина стояла під під'їздом на заїзд до сміттєпроводу і за три тижні не отримала ні подряпини. Поруч все горіло. Диво, що машина залишилася ціла.

Чутки ходили, що на Східний можна спробувати виїхати, але це було пальцем в небо. Другий варіант - вниз спуститися по березі на Виноградну, до "Ляпіно". Виїжджали о 7 ранку. Ми начепили біле простирадло на машину, щоб показати, що вона цивільна. На Східний спочатку поїхали, там було все розбите, жодної живої душі. Проводи висять, уламки, все горить. Було страшно від тиші, яка стояла. На Східному було закрито. Тому ми спустилися вниз, а там вже стояв блокпост "днрівців". Нам пощастило, що в цей день відкрили евакуаційний коридор. Ми стали в колону. Варіантів у нас переїжджати з лівого берега на правий не було. На той момент було все одно, куди їхати. Аби не загинули. І ми по низу виїхали з міста до знайомих в Донецькій області.

Ми зараз з хлопцями зі школи "Маріуполя" в групі в месенджері листуємося. Тільки по трьом хлопцям нічого невідомо. Нашим "приїжджим" гравцям ми відразу повідомили: якщо можете, залишайтеся в Києві, де ми перед цим грали. Трьох залишили. Всі місцеві, зрозуміло, поїхали з нами. У команди 2005 року народження було чоловік 15 приїжджих. В Маріуполі з них близько шести залишилися і не встигли виїхати. І коли почався заміс, їм дивом вдалося вирватись.

Хочу побувати в Маріуполі. Кажуть, туди вже пускають, але не в усі райони. На блокпосту береш перепустку, що ти виїхав у бік міста. Пацани їздили, квартиру дивилися. Повернулися нормально. Тому і я так планую глянути. Тому що бігли і брали найнеобхідніше. Може, там вже будинку немає.

Хочеться, щоб все швидше закінчилося. Все від домовленостей залежить. Я так зрозумів, що ніхто ні з ким домовлятися не має наміру. Може, затягнутися надовго. Навіщо війну взагалі треба було починати?