И немцев заставил запомнить фамилию Slobodian

На 68-му році життя відійшов у засвіти Петро Слободян – помітний український форвард 70-х років, футболіст-самородок, який пробився на найвищий рівень і залишив свій слід навіть у київському «Динамо», а також у таких вітчизняних клубах, як «Дніпро» чи «Оболонь».

Найбільш відомий завдяки пам’ятному голу в матчі з «Баварією» – законодавцем мод тодішнього європейського футболу, Слободян змусив запам’ятати своє прізвище навіть закордонних фахівців і любителів футболу. Доріс до збірної, зібрав повний медальний комплект радянського чемпіонату, став чемпіоном Європи серед молоді та виграв Суперкубок Європи.

Гідне життя прожив у футболі, хоча достроково завершив виступи і в тренерській роботі не до кінця реалізував свої замисли. Сьогодні, віддаючи останню шану Петрові Петровичу, пригадуємо його шлях у футболі.

Петро Слободян народився 2 липня 1953 року в селі Шепарівці (це Коломийський район Івано-Франківської області). Почав займатися футболом у рідному краї – від 1964 року займався в місцевій юнацькій команді під орудою Михайла Турянського, грав за коломийські «Карпати» – авторитетній команді, яка в 60-х регулярно завойовувала місця на п’єдесталі чемпіонату Івано-Франківської області та пробувала сили на всеукраїнському рівні.

Зовсім юним Слободяна помітили в бучацькому «Колосі» – на той час це був один із провідних колективів фізкультури сільського футболу УРСР. А в 1970 році 17-річний нападник вступив до Тернопільського педуніверситету, де, граючи за студентську команду, потрапив на око тренеру Леоніду Родосу. І в підсумку опинився в команді майстрів, очолюваній Леонідом Абрамовичем – тернопільський «Авангард» запросив Петра в свій склад. За два з половиною сезони в «Авангарді» Слободян набрався досвіду, змужнів і заявив про себе на республіканському рівні. Вийшов на хороший рівень, був запрошений у збірну УРСР, де серед його товаришів були одесит Буряк і чернівчанин Бойко – теж майбутні динамівці Києва.

На той час набирав ходи молодий тренер Валерій Лобановський, і навесні 1972 року запросив у «Дніпро» Петра Слободяна. «Я взяв манатки і поїхав до Лобановського. Почав тренуватися з новою командою. Було дуже важко. Розумієте, я народився в селі. Звик до важкої роботи. Все виконую від «А» до «Я». Раніше не міг прокинутися, так міцно спав. А тут після перших тренувань Лобановського у мене почали трястися руки і ноги ... «Ого! - думаю. - Треба тікати, поки не пізно». Потім, коли я вже грав в «Динамо», хлопці там теж скаржилися на великі навантаження. Але вони не знали, які навантаження були в «Дніпрі»!». Росла потужна дніпропетровська команда – і юний форвард зростав разом із нею. Спершу він забив шість м’ячів за дубль, наступного сезону – вже десять. Відомо, що в матчі дублерів «Дніпро» – «Локомотив» Петро відзначився дублем, а дніпряни виграли – 4:1. А після голу дублерам «Арарату» 3 червня 1972 року Слободян дебютував у першій команді «Дніпра» та Вищій лізі, замінивши в перерві В.Федоренка. Той матч завершився внічию 0:0. 11 липня того ж року Петро вийшов на заміну на 74 хвилині, а на 79-й забив п’ятий м’яч у ворота «Нефтчі» - відкривши лік своїм вищоліговим голам.

Вісім голів у 38 матчах чемпіонату та кубка СРСР Петро Слободян забив у 1972-74 роках за «Дніпро». Як для молодого гравця, це був хороший результат. Валерій Лобановський, очоливши «Динамо» в тандемі з Олегом Базилевичем, не забув про свою знахідку – постійно розпитував друга-наступника Каневського, як там Петя в «Дніпрі», а коли Слободян у молодіжній збірній СРСР успішно з’їздив на азійське турне, Лобановський прийняв рішення, що його пора забирати. Сезон 1975 року Слободян розпочав уже в київській команді.

Розуміючи рівень конкуренції (а надто – в атаці), Петро чіплявся за кожен шанс. Він забивав практично в кожному турі турніру дублерів – «Карпатам», тричі «Чорноморцю», московському «Динамо», загалом вісім м’ячів. А 6 липня 1975 року отримав свій шанс у першій команді. На 29 хвилині, коли «Зеніт» вигравав на Центральному стадіоні Києва, він замінив Колотова, у якого не пішла гра. І яким же було здивування публіки, коли на 49 та 64 хвилинах дебютант забив у ворота ленінградців напрочуд важливі м’ячі! 3:2 – з таким рахунком, за безпосередньої допомоги новачка, виграло тоді «Динамо».

Упродовж наступних п’яти років – шести чемпіонатів, включаючи два коротких 1976-го, Слободян виступав за провідну команду України. У 103 матчах на внутрішній і міжнародній арені за «Динамо» він відзначився 16 голами. Класика від Петра – це поєднання швидкості та непоступливості на кожному клаптику поля. «Швидкий, маневрений, напористий, відрізнявся вмінням вести силові єдиноборства в штрафному майданчику суперників, добре взаємодіяв з партнерами», – так описували його гру сучасники.

У доробку Слободяна – повний медальний комплект союзного чемпіонату: золота медаль 1977 року, срібна – осіннього чемпіонату 1976-го, бронзова – 1979-го. 9 вересня 1975 року на Олімпійському стадіоні в Мюнхені Петро вийшов у парі з Блохіним, а «Динамо» мінімально виграло перший двобій за континентальну Суперчашу в «Баварії». Таким чином, Слободян у складі блискучої команди часу максимальної слави тандему Лобановський-Базилевич здобув Суперкубок Європи, в підсумку удостоївшись звання майстра спорту міжнародного класу.

Рік потому, в складі молодіжної збірної СРСР, 22-річний форвард забив у ворота угорців у першому фіналі Чемпіонату Європи серед молодіжних збірних 1976 року, здобувши в підсумку золоту медаль і тут. 28 листопада 1976-го Слободян дебютував у складі першої збірної Радянського Союзу, зігравши проти Аргентини (0:0 на виїзді), після чого взяв участь у ще одному товариському поєдинку – на полі Бразилії. Це були його два матчі за збірну СРСР, які залишилися єдиним в добробку футболіста. А в Кубку чемпіонів 1976/77, де, як відомо, «Динамо» дійшло до півфіналу, відразу три м’ячі забив Петро – югославському «Партизану» (в тому матчі ще й заробив пенальті), грецькому ПАОКу та західнонімецькій «Баварії». Той матч – напевно, вершина кар’єри Слободяна-футболіста, майстра верхової боротьби. Ось як сам Петро пригадував гол у ворота грандіозного Зеппа Майєра – одного з найкращих воротарів світу в 70-х. «Коли Буряк готувався до подачі, я відчув, що хтось притримує мене за руку. Вирвався, зрозумів, що треба маневрувати. Андерссон рванув за мною назад, але це був хибний крок. Я кинувся на м’яч. Бачу – Майєр трішки раніше висунувся вперед і підіймає руки. Важливо було зіграти на випередження й не пробивати, і підрізати м’яч. Трішки тонше, ледве доторкнувшись. Вийшло…» Той гол на 86-й хвилині чвертьфіналу проти чинного володаря трофею став переможним у протистоянні загалом.

Жодного сезону в складі «Динамо» Слободяну не було просто: володар «Золотого м’яча» Блохін, герой Кубка кубків Онищенко, а ще – Шевченко, Шарій, Шепель, Хапсаліс, Ковальов… Не перелічити всіх конкурентів у атаці за цю п’ятирічку. Але Слободян своєю працею, відданістю футболу та професіоналізмом все одно заслужував права виходити на поле. На жаль, проти форварда зіграла травма – ще в молодіжній збірній гравець збірної ЧССР Юркемик завдав Петру удару в ногу, і лише пізніше, побувавши у «світил» медицини, Слободян дізнався, що грав і ходив з переломом. Відновлення не допомогло уникнути рецидивів, на одну з ніг форвард ще довго не міг ступити й наслідки відчував упродовж всього часу виступів. Саме хронічні проблеми зі здоров’ям завадили Слободяну замінити Онищенка в парі форвардів із Блохіним, хоча за грою, коли ноги носили, Петро завжди виділявся, шукав свої шанси на полі, не уникав єдиноборств.

Коли московський «Локомотив», потребуючи посилення, запросив Петра до себе, здавалося – попереду нова сторінка кар’єри. Це була добре знайома йому команда, «Локомотиву» Слободян забивав ще з дублерів, а очолював команду українець Мар’єнко. Але сезон 1980 року став заключним у його виступах. Мучившись із хронічними травмами, він провів за «залізничників» лише 17 матчів у чемпіонаті та кубку СРСР, 1 гол (в ворота «Дніпра») – це була фінальна крапка в виступах Слободяна. Всього в Вищій лізі союзного чемпіонату він провів 127 матчів (18 голів), в єврокубках – 12 матчів (3 голи). «Я зрозумів, що такого футболу, як в київському «Динамо», в інших клубах для мене вже не існує. Після рівня підготовки у Лобановського я немов потрапив в якесь середньовіччя».

Завершивши виступи в 27 років, Петро Слободян не попрощався зі спортом, зокрема – з футболом. Він почав працювати на кафедрі фізичного виховання Київського державного університету імені Тараса Шевченка. «Пішов працювати викладачем на кафедрі фізвиховання університету ім. Шевченко. Спочатку з погодинною оплатою, а потім вже як завкафедрою. Паралельно виступав за команду ветеранів «Динамо», потім очолив її. Об'їздив з нею практично всю Україну, побував, напевно, в кожному райцентрі». Точно відомо – був чудовим фахівцем і в царині освіти, багато випускників КДУ – нинішніх професорів – зберегли в серцях любов до футболу завдяки навчанню в Петра Петровича, і хто не цікавився глибинно футболом – часом дивувався, що цей скромний викладач насправді відомий форвард, колишній збірник, володар Суперкубка Європи. Слободян ніколи не хизувався своїми спортивними успіхами, не показував людям зверхності чи неповаги…

Цілком можливо, педагогічний хист відкривав перед Петром Петровичем і хороші тренерські перспективи, але він не розпорошувався на аби що. В 2002-2004 і 2006-2008 роках погоджувався на роботу тільки в київській «Оболоні», з незмінним почесним президентом якої, своїм однофамільцем Олександром Слободяном, зберігав дружні стосунки. І нині вболівальники пам’ятають «Оболонь» часів «Слободянів у квадраті» – самобутню команду, укомплектовану винятково вітчизняними футболістами, які могли дати бій навіть визнаним авторитетам. Часто Петра Слободяна можна було побачити на трибунах – переживав усією душею за свої найголовніші команди – «Динамо», «Оболонь» та збірну України…

Життєвий шлях Петра Петровича Слободяна закінчився 15 грудня 2020 року. Але пам’ять про нього треба зберігати. Недарма на Коломийщині, на малій батьківщині одного з найвідоміших футбольних земляків ще при житті вшанували іменним турніром. Один із найвидатніших футболістів у історії Івано-Франківщини заслужив шану і в Дніпрі, і в Тернополі, і в Києві. Будуть завжди пам’ятати Петра Слободяна як щиру людину та хорошого футболіста.