Арменд Даллку: "Полтава для меня - как второй дом"

Після завершення кар'єри футболіста ветеран «Ворскли» Арменд Даллку дав велике інтерв'ю Ігорю Бурбасу про причини від'їзду з України, плани на майбутнє і багато іншого.

- Що для Вас «Ворскла»?

-Звичайно, для мене «Ворскла» - більше, ніж клуб: він, як і Полтава, для мене другий будинок. Всі найкращі роки мого життя я провів тут. Вся моя молодість пов'язана з Полтавою і з Україною, і, зрозуміло, з «Ворсклою». Я одружився, поки грав тут, мої діти народилися тут. Для мене «Ворскла» - велика частина мого життя, і роки тут я завжди буду згадувати як найкращі. Йти нелегко, але я прийняв таке рішення, і мене вже ніхто не переконає.

- Чому Ви вирішили піти?

- Я жив тут постійно з родиною, з дітьми, з дружиною, і коли в Україні почалася війна, я відправив їх додому, бо боявся. Зрозуміло, якщо раптом що, сам-то я можу впоратися, а що стосується дружини, дітей - то важко.

Після цього я кілька років жив сам, і зрозуміло, що це важко. Я звик, що мене завжди після тренування чекала дружина: прийшов додому, поїв, все гаряче, все смачно. Там мене чекали мої діти, у них радість в очах... Вони мені завжди надавали сил, мені завжди було приємно, що, коли я виходив з дому, мене син завжди проводжав і бажав удачі - не тільки на іграх, а й на тренуваннях. Поцілував тата - і тато пішов на роботу. І коли всього цього не стало, мені якось стало важко.

Я намагався не показувати цього людям, навіть дружині: по телефону говорив, що все добре. Але мені дійсно було важко. Звикаєш до хорошого - і тут немає його... Навіть квартира, в якій я жив тут, була занадто велика. Хотілося поміняти її, тому що постійно згадувалося, де бігали мої діти - навіть малий на велосипеді їздив... Зрештою, вирішив, що буду жити там, але іноді при спогадах стає сумно.

- Пізніше не думали повернути сім'ю в Україні?..

- Син у мене вже готується йти до школи у вересні, готується до цього. Я завжди вважав, що мої діти повинні вчитися там, де тато - навіть в тій школі, де тато починав. Я хотів, щоб мій син там же навчався.

Я говорив з дружиною з приводу того, що тут, в Україні, вже все спокійно, нормально - зрозуміло, що спочатку було трохи паніки... Але дружина сказала: «Ми розуміємо тебе, Арменд, але у нас росте син, йому треба починати підготовку до школи». Спочатку в садок відправили, зараз він готується до навчання, скоро в школу. Не хотілося смикати малого сюди, потім їхати назад... Дружина знала, що я ніколи не буду жити в іншій країні, тому сказала, що краще зробити все вчасно, ніж потім, пізно... Восьмирічну дитину відправиш звідси туди - йому буде важко починати все спочатку, і доведеться втратити багато чого.

Дружина сказала: «Я беруся за справу, і буду там виховувати дітей». Вона з ними постійно: одного відведе в садок, другого - на підготовчі заняття до школи. Зрозуміло, що важко, але вона молодець, підтримує мене. Навіть зараз, на даний момент, вона дзвонить мені по ночах і каже: «Навіщо ти йдеш? У тебе здоров'я вистачає, я знаю, ти стільки віддав цій команді... Просто взяти і піти? Може, не варто? Вдома все добре, я встигаю все - годувати дітей, за їхніми вимогами все встигаю...».

Але я вважаю, настав час поставити крапку, тому що футбол - це не те, чим потрібно постійно жити, я так вважаю. Футбол - це моя робота, я працював завжди чесно і на максимумі своїх можливостей - і на тренуваннях, і в іграх. Я свою місію виконав і поїду до себе додому, бо треба займатися сім'єю і дітьми. Слава Богу, що у мене батьки живі, хочу з ними побути, тому що дуже рано виїхав з дому і не встиг вирости з ними.

В Албанії я грати не хочу. Півроку тому мені починали дзвонити деякі команди. В Албанії футбол на хорошому рівні, там деякі команди нормально виступають. Але я не хотів туди. Тому що моє коріння з Косово, моя сім'я живе там. Так що я буду жити там. Може, якщо якійсь команді знадобиться моя допомога в організаційному плані не як футболіста, буду допомагати, тому що вважаю, що у мене досвід є в цьому плані. Подивимося. На даний момент просто хочеться відключитися від всього на пару місяців, відпочити і потім подумати, що далі.

- Вам футбол набрид?

- Протягом 15 років грати фактично без вихідних, без перерв - це дуже навіть нелегко. Чемпіонат, Кубок, Ліга Європи, гри за збірну ... Найгірше - це коли прийшов виклик в збірну, у пацанів 2-3 дні вихідних, а я сів на літак і полетів туди. Щоб потрапити в Албанію, іноді потрібні були дві пересадки - в залежності від того, де я був і де команда грала. Наприклад, із Запоріжжя чи Дніпропетровська - до Києва, звідти - в Туреччину чи Австрію, а потім вже додому ... Це дуже важко.

- Чому не пішли раніше?

- Звичайно, у мене з Василем Вікторовичем (Сачком, тренером «Ворскли» - прим. Footballua.tv) дуже хороші відносини, з ним дуже легко поспілкуватися і знайти спільну мову. У даній ситуації свою роль також зіграв наш президент, якого нещодавно призначили. Роман Євгенович (Черняк - прим. Footballua.tv) поговорив зі мною і попросив: «Арменд, будь ласка, допоможи». Тому що він тільки став президентом, і, зрозуміло, що він не знав, як, що в команді... Були проблеми і фінансового плану. Я сказав, що піду додому і все зважу.

Зрештою, я подумав, що неприємно і негарно кинути команду на той момент. І я повернувся і сказав, що доведу свою справу до кінця, виконаю ті вимоги, які перед нами ставили керівники. Зрозуміло, що нашим завданням було потрапити в Лігу Європи. Я вважаю, що команда гідно грала і виглядала і домоглася потрібних результатів.

- Зараз Вам пропонують залишитися в «Ворсклі» селекціонером або тренером?

- Півроку тому така розмова була. Президент пропонував мені пограти, а потім далі подумати, як і ким я хочу працювати. Я відразу сказав, що тренером бути не хочу, тому що хочу піти і трохи відпочити від постійних тренувань, заїздів ... Мені вже це набридло, якщо чесно. Я хочу піти і трохи відпочити. Мені пропонували ще працювати селекціонером, але, зрозуміло, що треба і контракт підписати, тому що без нього ніяк не можна: мені треба і дозвіл на проживання продовжити...

- Будете слекціонером по балканському регіону?

- Дай Боже. Я розумію, що економічна ситуація в клубах зараз дуже складна, і немає можливості купити якихось хороших футболістів, тим більше, коли в Україні є свої гравці і можна взяти будь-кого. Особливо це стосується команди, яка виступає в Лізі Європи: я думаю, всі футболісти, які зараз без роботи, із задоволенням приїжджають сюди.

Я знаю, що це важко, але, тим не менше, я можу впоратися з цією роботою, тому що у мене багато знайомих і багато зв'язків на Балканах і взагалі в Європі. Є гравці, з якими я грав у збірній. Знаю спортивного директора «Лаціо», наприклад - Игли Таре. Є Беснік Хасі, тренер «Андерлехта», мій хороший знайомий... Я з усіма ними грав і досі підтримую зв'язок. Якщо я побачу молодого футболіста, який може стати хорошим і класним гравцем, то привезу його сюди. Звичайно, якщо тренер і керівник цього захоче. Нехай мені за це не заплатять або платять мінімально - головне, щоб я привіз футболіста і щоб клуб заробляв на ньому.

- За чим будете сумувати в Україні?

- Зрозуміло, мені буде не вистачати команди, футболу. Василь Вікторович, який сам нещодавно закінчував кар'єру, говорив: «Мені так спочатку важко було». І так з багатьма людьми, які закінчували кар'єру. Футболу не вистачає, як наркотику. Треба змиритися з цим і починати інше життя, я вважаю. Як я сказав, у кожної справи є початок і є кінець. Все залежить від характеру людини. Якщо починаєш глибоко переживати, що робити далі, це дуже погано. Але я думаю, у мене є чіткі завдання і надалі я не буду думати про те, чому закінчив так рано, задавати собі такі дурні питання. Я така людина, що якщо сказав - то вже все. Зворотного шляху не буде. Я так і вдома, з дружиною - все говорю чітко і дуже строго.

- Хто в команді Вас вчив російській?

- Переді мною в команді був Дебатік Цуррі. Він теж албанець, я з ним дружу. Жив з ним завжди разом – і в збірній, в тому числі. Спочатку він допомагав. Англійську мову я знав нормально. Коли я переїхав в Україну, у нас тренером був покійний Віктор Носов... Я починав говорити англійською, і було важко - особливо такому тренеру зі стажем - спілкуватися зі мною, пояснити щось, наприклад, з тактики... І я відразу поставив собі задачу, що треба обов'язково вчити російську мову, щоб розуміти, що тренер від тебе вимагає і команда.

Вчив більшою мірою Дебатік. Я взяв зошит і сам писав спочатку деякі слова: «вліво», «вправо», «вперед», «назад»... Футбольні слова. Але потім мені все далося легко, тому що мені мови взагалі даються легко. Можу сказати, що знаю 6 мов. Так що через три місяці вже знав і російську нормально і міг спілкуватися.

- Сумно їхати з «Ворскли» або радісно?

-Радісно! Багато хто говорить мені, що я постійно посміхаюся. Так як не посміхатися? Команда пройшла, куди треба, все добре вдома, мені є чим займатися. Я займався улюбленою справою і закінчую на хорошій ноті. Смутку не буде.

Зрозуміло, що попереду остання гра, прощання з вболівальниками... Не можна сказати, що це буде просто. Але сказати про себе, щоб мені було так сумно - ні, ні в якому разі.

- Ваш перший матч у збірній Албанії був проти збірної України. Символічно... Пам'ятаєте його?

- Пам'ятаю. Я грав за молодіжку з греками, і потім мене викликали в першу команду. Там у нас тренер був німець Брігель. Викликали зі словами: «Ти будеш з нами працювати». Я потренувався, туди-сюди... Попереду була гра з Україною вдома. І мені сказали, що я буду грати в складі.

Для футболістів з Косово були важкі часи - війна... Стадіонів немає, нічого немає, все у нас забрали... Самі ставили ворота і після гри повинні були їх забрати. Щоб міліція не побачила. Не дай Боже хтось побачив би - могли прийти і забрати тата, допитувати його, що, як... Важко. Не дозволяли.

Потім війна закінчилася, я в Косово нормально грав, і в якийсь момент президент Федерації Албанії зустрічався з президентом Федерації Косово, і останній йому каже: «У нас є такий талановитий футболіст!..». Мені потім пояснили цю ситуацію... Я вирішив, що варто спробувати.

В Албанії завжди була збірна А і збірна В (гравці другої претендували на місце в першій). І постійно проводилися маленькі збори - в Туреччині або вдома... Я там був 10 днів і справді нормально показав себе. І потім отримав виклик в молодіжку, потім грав з Україною... Тоді запам'яталося, що суперники були всі світлі, високі, стрункі (посміхається). Запам'ятався Тимощук. Зрозуміло, що захотілося більше дізнатися про Україну. Тоді 99 відсотків гравців виступало у внутрішньому чемпіонаті. І тренер нам давав установку, що у суперника пацани міцні, непоступливі. Зрештою, так і вийшло, що ми програли 0: 2. І, якщо не помиляюся, два голи пропустили зі стандартів.

Далі доля мене зв'язала з Україною. Як я говорив, переді мною тут був Дебатік Цуррі, у нас з ним був один і той же агент. І мені сказали, що з'явився варіант в Україні. А я грав ще в Албанії, в «Ельбасані», якраз потрапив в Кубок Інтертото... Я приїхав в Україну, потренувався, по-моєму, тиждень і потім повинен був повернутися в Албанію на гру. Пізніше мені вже сказали: «Приїжджай, підпишемо контракт». Я відразу підписав угоду на рік.

- Тоді й не думали, що залишитеся тут на 11 років?

- Зрозуміло, що ні. Просто відразу на рік підписав контракт, тому що приїхав в Україну, побачив базу: поля, всі прекрасні умови для зростання футболістів... Я відразу це помітив. Тому що в Албанії у нас таких можливостей не було. Для мене це було першочерговим фактором. Були всі можливості, щоб вчитися і далі грати в футбол. Мене в дитинстві не вчили в футбол грати, не було кому, і це було дуже важко, ми грали для себе, так би мовити. Просто Бог мені дав, по-перше, здоров'я, а, по-друге, бажання довести справу, за яку взявся, до кінця. Я за цим принципом жив і буду жити завжди.

- «Ворскла» дала вам все, про що можна говорити в футбольному плані?

- Звичайно, тому я завжди залишався тут, хоч у мене і була можливість виїхати з цієї команди, але я ніколи не хотів. Завжди сідали і спілкувалися з покійним президентом Бабаєвим і приходили до єдиної думки, що треба залишатися і продовжувати далі грати. Я не приховую, що «Ворскла» мені давала все.

- Які клуби запрошували Вас до себе?

- Наприклад, за Павлова у мене був шанс поїхати в Туреччину, в «Галатасарай». Ми були на зборах у Туреччині, і люди прийшли прямо до готелю. Я дивився одне тренування, і мені подзвонили і сказали, що «Галатасараю» потрібен міцний правий захисник, і за всіма параметрами я підходжу. І вони прийшли прямо до готелю - мені дзвонили з рецепції і просили, щоб я спустився. Там був спортивний директор, німець. Ми поспілкувалися, вони запитали, з ким поговорити, щоб швидше завершити справу, тому що у них скоро починається чемпіонат, плюс вони виступають в єврокубках, а є проблеми з правим захисником. Зламався один, і, по-моєму, другий...

Спочатку було приємно, що мною цікавляться, але я поспілкувався з Миколою Петровичем і з Олегом Бабаєвим, і він мені сказав: «Арменд, якщо ти сильно так хочеш, можеш подумати. Але, може, не варто?». Я вирішив, що буду в «Ворсклі» до кінця, хоч я зрозумів, що це мій останній шанс потрапити у великий клуб. Я не шкодую про це ніколи. Я прийняв таке рішення - і все. Навіть не хочу згадувати. Я не шкодую ні про що, бо продовжував далі грати, працювати.

- Найбільш пам'ятний момент за 11 років в «Ворсклі»?

- Зрозуміло, що виграш Кубка України. Це найбільше досягнення «Ворскли» на сьогоднішній день: виграли у «Шахтаря», а це бренд українського чемпіонату. Це не кожному вдається. Ті футболісти, які тоді грали в «Шахтарі», тепер виступають в найкращому клубі Європи. Тоді це було дуже нелегко, і ніхто - навіть ми самі - не думав, що таке може статися. Я пам'ятаю слова Миколи Петровича, який на установці нам сказав: «Давайте спробуємо зробити щось надприродне, щоб вся Україна про нас говорила». Ми вийшли і грали достойно, і виграли цей Кубок, і для мене завжди цей трофей завжди буде найважливішим у моєму житті.

- Хто для Вас самий великий тренер з тих, під керівництвом якого Ви грали в «Ворсклі»?

- Звичайно, Носов. Це людина-легенда, людина-професор, він міг знайти підхід до будь-якого футболіста, завжди міг вибрати потрібні слова. Тоді у 2005-2007 році йому завжди вдавалося підібрати таких футболістів в команду і такі тренування, щоб клуб не вилетів з Прем'єр-ліги. Тому що ми знаємо, що кілька років поспіль у нас були складні моменти, рятувалися від вильоту в останньому турі... Але це була така людина, з яким завжди можна було поговорити на будь-яку тему, він відповідав на будь-яке питання. Зрозуміло, що у нього був великий життєвий і футбольний багаж. Від нього я багато чого навчився на початку мого шляху в Україні.

Але, зрозуміло, і про Миколу Петровича Павлова ми не можемо забувати, тому що всі говорять, що він золотий чоловік. З ним теж можна говорити на будь-яку тему. У будь-якій важкій ситуації він знаходив вихід і для себе, і для хлопців, і для клубу, для Полтави... Я знаю, що він багато чого зробив для «Ворскли», навіть крім футболу. Під його керівництвом побудовані були поля, створені умови для зростання футболістів. Я думаю, що і вся Полтавська область, і всі вболівальники повинні сказати йому спасибі за те, що він думав не тільки про себе, а й про команду. Ми знаємо, що є тренери, які думають тільки про результат. Але він так не робив - він думав про всіх. Він намагався допомагати всім - від найпростішої людини в клубі. І головне, він постійно вимагав, вимагав, вимагав - і від керівників, і від футболістів, і від усіх. Коли він тільки прийшов, я відразу зрозумів, що ми маємо справу з серйозною людиною. Зрозумів, що треба братися за справу, тому що, якщо дати задню, важко буде з ним. По-перше, він не сприймає цього, а, по-друге, він може накричати на тебе пристойно (посміхається). Тому я завжди тренувався і грав на максимум своїх можливостей. Слава Богу, що серйозних претензій до мене не було.

- Які стосунки у вас були з Олегом Бабаєвим?

- Для мене ця людина завжди була - як другий тато, бо я міг в будь-який час йому зателефонувати, в будь-який момент порадитися, будь-яке питання вирішити. Коли він був в команді тут з нами, всі питання легко вдавалося вирішувати. Важко без нього, зрозуміло, але життя триває, треба дивитися вперед. Слава Богу, зараз у клубу президент нормальний: він намагається і для команди все зробить.

- Чи відчували Ви себе коли-небудь в Україні чужим?

- Не відчував ніколи. Мої друзі мене запитували: «Українці - расисти?». З якихось фільмів у них складалося таке відчуття... Я навпаки їм говорив: «Ви що!». Мене тут відразу прийняли. Ми знаємо, що, наприклад, в Німеччині декому важко... Або в інших країнах. Але в Україні все взагалі спокійно.

- Як будете прощатися з «Ворсклою»? Емблему поцілуєте?

-Емблема «Ворскли» - це найважливіше. Тренери, особливо Василь Вікторович, завжди нам нагадують перед грою, що треба грати за прізвище, для уболівальників, але особливо - за емблему, яку ми тримаємо тут (показує на серце). Тому що вона багато важить для всіх, і особливо - для мене. Тому що в цій футболці я відіграв 11 років.