Виктор ПОЖЕЧЕВСКИЙ: "Волновался, что перессорил тренера "Динамо" с футболистами"
Їхнє досягнення унікальне. Вийшовши до вищої ліги влітку 1996-го, вже через рік, у прем’єрному для себе сезоні в елітному дивізіоні полтавська «Ворскла» здобула бронзу. Ні до, ні після того жодному іншому українському клубові схожого досягнення повторити не вдалося. Власне, тій «Ворсклі» з Іваном Яремчуком, Сергієм Чуйченком, Іваном Шарієм та Андрієм Хоминим у складі ми й присвятили левову частку розмови з головним творцем бронзового дива – наставником команди Віктором Пожечевським.
Нині у свої 63 Віктор Олександрович відійшов від тренерської роботи й обіймає посаду начальника управління з питань сім’ї, молоді та спорту Полтавської облдержадміністрації. Про часи злету ворсклян він згадує з притаманною для себе стриманістю. Але не сухістю. Інтерв’ю пана Пожечевського UA-Футболу сповнене яскравих історій, які дозволяють пізнати цю людину і тих, хто з ним працював поряд, по-новому.
- Вікторе Олександровичу, мабуть, не дарма кажуть, що пробитися в когорту тренерів, які тренують клуби елітного дивізіону, так само важко, як складно потім відмовитися від цієї діяльності. Ви з «Ворсклою» пропрацювали у вищій лізі лише два роки, після чого ні полтавців, ні жоден з решти клубів з провідної когорти не тренували…
- Вища ліга стала для мене вершиною айсбергу. До того безперервно працював з «Ворсклою» з 1984 року, тобто з часу, коли наша команда втратила місце в другій лізі чемпіонату СССР. Стало вельми неприємно, що команда з такого великого обласного центру залишилася без команди майстрів. Відродження ми розпочали, два роки виступаючи в першості України на базі Кооперативного інституту. Виступали за нас в основному хлопці, які навчалися в цьому вузі. Потенціал у команди був, про що свідчило потрапляння до фінальної частини української першості. Туди пробивалося вісім найсильніших команд з кожної підгрупи. У два перших роки нам зайняти місце, яке б виводило «Ворсклу» до другої ліги, не вдавалося.
Тоді працював помічником, а на третій рік мене призначили на посаду наставника. Я теж вивів «Ворсклу» до фінальної вісімки, але до другої ліги з командою пробилися лише на другий рік діяльності на посту головного тренера, коли ми виграли «пульку» в Мукачевому і нарешті повернули собі майстрівський статус. Після того керівництво запропонувало залишитися на посаді наставника і попрацювати з «Ворсклою» вже в друголіговому турнірі. Повагався, бо досвіду не мав. Але вирішив, що різниця між другою лігою й першістю України не надто велика і погодився.
Вийшло непогано: в дебютному після повернення сезоні ми стали дев’ятими, а в 1988 році вже боролися з чернівецькою «Буковиною» за вихід до першої ліги. Щоб стати першими, нам не вистачило двох очків. На наступний сезон завдання підвищення в класі вже стояло чітко. Для себе вирішив, що виведу «Ворсклу» в першу лігу, а після того свою посаду залишу, бо різниця між колективами фізкультури і другим за силою дивізіоном радянського футболу вражаюча. Але в цей час створилася буферна зона, в яку входили не лише українські команди, а й представники Росії, Молдови, Закавказзя. Достатнього кадрового ресурсу, щоб боротися з ними на рівних, ми вже не мали. Та й пригод вистачало.
- Мабуть, маєте на увазі футбол під час війни в Нагірному Карабаху?
- Безперечно. Привезли нас якось туди перед матчем в готель, а там у дверях замість замків отакенні дірки. Замки банально познімали. Усі двері нароствір, а по вулиці ходять люди з автоматами. Коли грали, то навколо теж стояли озброєні люди. Моторошне видовище. Хто б подумав, що через 25 років щось схоже буде й у нас? Здавалося б, буремні 90-ті давно позаду.
- Їх «Ворскла» розпочала з першої української ліги…
- Я попервах сказав: «Усе, це не моє, нехай працюють досвідченіші». Але керівництво наполягало, мовляв, спробуй, може вийде. Пригадую, підписав мені якось колишній гравець київського «Динамо», а на той момент куратор української зони другої ліги СССР Володимир Богданович книгу, побажавши мені вивести команду у першу лігу, а далі, мовляв, нехай працюють інші. Людина досвідчена, але після наполегливих прохань все ж погодився і очолив «Ворсклу» знову. А в 1996-му, коли ми виграли першу лігу, керівництво міста й області, розмовляючи зі мною, запитало: «Ти команду туди вивів, то навіщо будеш її кидати? Працюй і у вищій».
- «Допрацювалися» до бронзи…
- Знаєте, у мене не було ілюзій стосовно того, що я, мовляв, сильний тренер. Та й команда у нас була не така вже й могутня. Гадаю, більшість суперників нас банально недооцінили.
- Стартували ви справді фантастично: перемога 3:0 над срібним призером попереднього чемпіонату «Чорноморцем», нічиї з «Дніпром» та «Шахтарем», перемога 4:3 над тодішніми гегемонами динамівцями з Києва…
- Та ми й на виїзді з киянами зіграли добре: поступилися 1:2, але нас трохи прихопили судді. До слова, саме тієї поразки ми повірили в те, що здатні увійти в число призерів. Хоча попервах завдання боротися за медалі не ставило переді мною ні керівництво, ні я перед командою. Але повернулися з Києва і, зібравшись, вирішили: «Чому б не спробувати?» Ми тоді взагалі другими тривалий час йшли.
- Ця бронза дозволила «Ворсклі» зіграти в Кубку УЄФА, що для Полтави ще за рік до того здавалося чимось неймовірним…
- Пригадую наш перший виїзд до Риги на поєдинок кваліфікаційного раунду проти «Дауґави». Вперше замовили для вильоту чартер. А коли перемогли у латвійській столиці 3:1 і повернулися назад, нас, не дивлячись на пізню ніч, на летовищі зустрічало чимало людей, керівництво міста. Тоді прийшло усвідомлення, що це ще один, раніше небачений для «Ворскли» щабель.
- Віха, з моєї точки зору, то сам факт зустрічі з бельгійським «Андерлехтом»…
- Королівський клуб. Звісно, для нас зустрітися з таким суперником було дуже почесно. Перший матч на виїзді ми програли 0:2, але виглядали дуже пристойно, мали нагоди забити. Бельгійські вболівальники поставилися до нас дуже доброзичливо.
- Кажете, що ніколи не вважали себе сильним тренером. Попри те вашій тодішній рішучості могли позаздрити чимало досвідчених наставників. Ваша «Ворскла» була єдиною в українському елітному дивізіоні командою, котра грала в три оборонці, сповідуючи атакувальний стиль гри…
- Може, то був ризик, але забивали ми справді багато. Втім, без зривів, пов’язаних з цією тактичною моделлю, теж не обходилося. Скажімо, «Шахтареві» в Донецьку програли 0:4. І то наприкінці чемпіонату, коли очки в боротьбі за бронзу були потрібні, як повітря. Але загалом, обираючи таку тактику, ми виходили з рівня футболістів, які тоді були у «Ворсклі». У нас тоді було чотири київських динамівці – воротар Андрій Ковтун, оборонець Олександр Головко, хавбеки Олександр Венглинський і Віталій Самойлов, які не підійшли Йожефові Сабо. Плюс Андрій Хомин, котрий за два роки до переходу в нашу команду виступав за киян у Лізі чемпіонів як основний гравець, досвідчені Іван Яремчук, Іван Шарій, забивний нападник Сергій Чуйченко.
Ось ви згадували про нашу перемогу над «Динамо». Перед цією зустріччю екс-динамівців навіть не мусив додатково мотивувати. Вони самі жадали довести тренерові Сабо, що той відмовився від їхніх послуг дарма. Пригадую, перед цим поєдинком мав індивідуальні розмови з кожним з футболістів. Молоді надзвичайно хвилювалися, бо для них цей матч був подією. Намагався таких підтримати морально, щоб вони не перегоріли. Але коли в номері з’являлися колишні динамівці, то в їхніх очах читалася нетерплячість, бажання вийти на поле і продемонструвати, що вони вміють. Певен, що цей запал відіграв вирішальну роль, бо кияни виходили на гру з нами з розумінням, що протистоїть їм команда, котра щойно вийшла до вищої ліги.
- Вас не ображали післяматчеві висловлювання Йожефа Сабо, котрий звинувачував своїх футболістів, зокрема воротаря Ігоря Кутепова у здачі поєдинку?
- Ображали, звісно. Я ж пам’ятаю те скандальне інтерв’ю Йожефа Йожефовича газеті «Бульвар», у якому тренер динамівців лютував на своїх футболістів, а заодно й кидав тінь на наш клуб. Щоправда, через два тижні в тому ж виданні було вже й інтерв’ю Кутепова, у якому Ігор некрасиво висловився вже на адресу Сабо. А ми собі сиділи й думали: то яким впливом чи ресурсами ми мали володіти, щоб домовитися з футболістами «Динамо» про здачу гри? У мене після усіх тих публічних перепалок навіть неприємний осад залишився. Мовляв, через нас у «Динамо» стався скандал. Я ж з юних років за цю команду вболіваю.
- Ваші футболісти отримували за перемоги над суперниками рівня «Динамо», «Чорноморця» чи «Шахтаря» підвищені преміальні?
- Ні. Перед окремо взятими поєдинками ми не обіцяли нічого. У нас була своя система. Орендовані динамівці, приміром, Хомин чи Ковтун, отримували по 1200 доларів. То за умови, що решта футболістів отримували в районі 300-500 доларів. Коли я підписував з Суркісом угоду про оренду, Григорій Михайлович мені сказав: «Можеш платити їм 500 чи навіть 300 доларів. Але вони й викладатися будуть відповідно. Тому раджу дати їм не менше тисячі». Стосовно додаткового стимулювання, то ще перед сезоном, не відаючи, що ми будемо боротися за медалі, вписав за принципом «папір витримає усе» такий пункт, відповідно до якого в разі, якщо команда знаходитиметься на першому-третьому місці, то отримуватиме, здається, 500 доларів надбавки. Цифру, звісно, зависив, бо не вірив, що таке можливо. А гравці як поперли, то в нас у ході сезону вже й грошей не було, щоб виплачувати обіцяне, а вони все не втихомирювалися.
- Андрій Ковтун в одному зі своїх інтерв’ю сказав, що у сезоні-1996/1997 був одним із найоплачуваніших футболістів України…
- То у Полтаві? 1200 він отримував. Не знаю, скільки він у Києві отримував. Може, так само, чому й Суркіс мені такі рекомендації давав. Думаю, я зумів зберегти екс-динамівцям на момент їхньої оренди те, що вони отримували в столиці. То загальноприйнята практика. Іноді ті клуби, звідки гравець йде в оренду, самі виплачують ті гроші, які пообіцяли за контрактом. Стосовно Ковтуна, то я інше його висловлювання читав. Андрій сказав, що отримуючи бронзову медаль, дивувався, як взагалі це сталося, оскільки «Ворскла» часто тренувалася на асфальті. У нас запасних полів не було. Тренувалися або на стадіоні «Ворскла», намотуючи кроси на бігових доріжках, або на асфальтному полі. Думаю, той наш результат – то психологія. Футболісти вірили мені, я довіряв їм. Ось скажіть гравцям будь-якої нинішньої команди Прем’єр-ліги, що завтра вони тренуватимуться не на траві, а на асфальті. Певен, працювати не захоче ніхто.
- При вас у «Ворсклі» почали з’являтися леґіонери. Спершу були болгари Велін Кефалов, Ібрям Юсуф та Йордан Петков, потім – ніґерієць Даніель Нджоку…
- Ви ще згадайте, що у першій лізі за нас виступав американець Луїс Бербарі, якого я привіз з Бельгії. А Нджоку мені знайомі порадили 17-річним. Заплатили зовсім мало, бо хлопчина ж молодий. Підписуємо у мене в кабінеті з Даніелем контракт. Удвох, у перекладачі потреби не було, бо цифри і термін видно на папері. Показую фактично мовою жестів. Що угоду укладаємо на п’ять років. «Окей, Віктор» - каже і ставить підпис. Не минуло й року, як Даніель прохає про розмову. Заходить в кабінет і жалібливо говорить: «Віктор, Віктор, Нджоку капут! Файф капут!» І прохає, аби перепідписати контракт, скоротити термін дії контракту до трьох років. Річ у тім, що Даніель тут трохи пожив, подивився. Може, у них там у Ніґерії теж біднота. Але й у нас не хліб з маслом. Шкода мені стало хлопця. Незадовго перед відставкою переписав угоду.
- Але без вас Даніель у Полтаві фактично й не грав…
- Я з цим хлопчиною легко спільну мову знаходив. Його й уболівальники полюбили, дали традиційне для тих років для темношкірих прізвисько «Максимка». Але невдовзі після мене прийшов інший тренер. Не називатиму його прізвища, бо він зараз займає високу посаду. Не секрет, що темношкірі люди мають свої особливості, трохи інший запах, який утворюється через олію, якою вони мастяться. Я завжди садив Нджоку поруч з собою, їли ми за одним столом. То щоб інші бачили мій приклад і не цуралися Даніеля. Коли їхали в автобусі, то я, сидячи на традиційному для тренерів передньому сидінні, гукав хлопця: «Джокі, іди сюди, подивишся трохи у вікно». Це педагогіка. Але прийшов інший тренер і відразу продемонстрував повне несприйняття темношкірого гравця у своїй команді.
Що й казати, якщо мені навіть Григорій Суркіс говорив: «Вікторе, що ти ганьбиш наш український футбол? Невже в Україні своїх футболістів немає?» До нас же темношкірих гравців в українському чемпіонаті майже не було. Трохи раніше «Карпати» Альхалі Соуму запросили, а до того люди іншої раси якщо й з’являлися, то епізодично. Зізнаюся, тоді на слова Григорія Михайловича не відповів. Але сміявся, коли роки через два темношкірі футболісти почали з’являтися в «Динамо».
Іван Вербицький, UA-Футбол