Олексій СИЧ: "Лікарі казали, що моя кров виїдає мої кістки. Що треба мати в голові, б###ь, щоб таке казати?"

Захисник «Руха» Олексій Сич розповів про проблеми зі здоров’ям, які були у нього в підлітковому віці.

– Я грав в 11-му класі. Взимку в нас була пауза, і я з мамою поїхав, здається, в Трускавець попити водички. Там був мінізал, я почав тренуватися. Робив ривки і відчув, що пах болить. Кажу мамі: «Давай поїдемо на МРТ» – «Так, без проблем».

Поїхали, зробили мені рентген – чи однієї сторони тазу, чи всього тазу. Пам'ятаю, як зараз, того лікаря. Він бере знімок, стає на прямі ноги, каже: «За мною». У мене трохи похололо, я такий: «Ого».

На МРТ пішли без черги практично, зробили МРТ, кажуть: «Вам треба завтра поїхати в обласну клініку Рівного, там вам усе скажуть». Ми з мамою зранку приїхали. Я залишився знизу на 1-му поверсі сидіти, мама пішла наверх до лікаря.

Проходить хвилин 30-40, я сиджу на стільці, бачу: мама виходить, уся в сльозах. Думаю: «Твою мать. Ого». Мене так накрило тоді: ну як це – мама плаче? Для мене це тоді було шоком. Вона до мене підходить, каже, що їдемо завтра в інститут ракового відділення в Києві чи щось типу того.

Чесно, тоді цілий день сльози, без настрою. Але якось заспокоїлися тим, що ввечері нас набрали, сказали, що треба їхати не в ракове відділення, а вже в інститут травматології. Тоді трохи стало легше.

Ми з мамою і татом поїхали машиною з самого ранку туди. Мені там зробили, здається, ще раз МРТ, КТ, все підряд – і вони просто не викупають, що то. Вони думають, що то як би кіста. У мене по тазових кістках були, типу, як маленькі дірочки.

І вони казали, що якби я грав у футбол, не дай Бог, мене би десь сильно вдарили чи я б десь упав – я міг би просто інвалідом стати через те, що в мене кістки дрихлі були, в них порожнини.

Вони кажуть: «Ми не знаємо, що то». Вони пробу звідти не можуть узяти, бо мені 17 років. І починається: рак, не рак. Як це для батьків – чути, що в дитини може бути рак чи ще щось?

Потім нас додому відпустили, потримали десь днів 3. І так вони й не сказали, що то. Типу, я їхав додому з тим, що в мене рак.

– Сказали щось робити?

– Нічого. Їхати додому. Вони повністю все зробили по моєму тілу, що могли зробити. Просто вони не могли взяти звідти пробу, і все, вони не знають, що то.

Ми поїхали, мабуть, на місяць додому. Приїжджаємо через місяць – воно не помінялося: не погіршилося і не покращилося. І вони взагалі в шоці: як це так? Якби це був рак – то воно би спрогресувало все одно.

Тобто, рак виключили, вже легше. Але потім – я не знаю, придурки, б###ь. Сказали, що моя кров виїдає мої кістки. Ну що це мати треба в голові, щоб, б###ь, таке сказати? Ну це маячня, ну ти що, травиш?

Пройшло десь, мабуть, пів року. Приїхали знов до них, і вони такі: «Опа, а тої вже нема, а ця менша» – тобто, йду на поправку. Мабуть, стався якийсь переломний момент.

Я про це все дізнався після Нового року, десь у січні. І десь у травні-червні мені вже стало краще. Аналізи в мене, мабуть, завжди були хороші, і через те вони теж не знали: чому аналізи хороші? Може, чогось не вистачало трохи, але загалом було все добре. І воно все потроху почало заростати, – сказав Сич