"Лягав спати, молився і чекав, що прилетить": захисник "Шахтаря" провів три пекельні тижні у Маріуполі в розбитому будинку
Iнтерв'ю Любомира Кузьмяка із Володимиром Яксманицьким. Зірка
українського футболу 90-2000-х дивом врятувався зі спаленого Маріуполя.
–
Я у Донецькій області, за 30 кілометрів від Маріуполя. Маю тут родичів.
Інших варіантів не мав. Виїхати з лівого берега міста зміг тільки сюди.
Батькові родичі мешкають у Львівській області, запрошують до себе. Але
як звідси вибратися?
– Як ви евакуювалися з Маріуполя?
–
Пощастило. Поруч із будинком увесь цей час стояла моя "Волга". Дякувати
Богу, за три тижні її фактично не зачепило – сам здивувався, жодної
подряпини. Це при тому, що більшість навколишніх автомобілів згоріли. А я
лише зі свого скинув притрушене скло. Ми їхали навмання, жодної
інформації про вільні дороги не мали. Наш будинок горів, залишатися там
більше не могли.
Батьки. Татові 76 років, мамі –
72. Постійно були у квартирі, жили в тамбурі. Там спали і ховалися від
обстрілів. Батько у мене твердолобий – то на балконі сидів і палив, то з
вікна спостерігав за обстановкою на вулиці. Мама після інфаркту, на
ліках. Добре, що мала запаси. Складно усе це… Постаріли капітально за ці
три тижні.
– Ви мешкали у дев'ятиповерхівці?
–
Так, на третьому поверсі. Протягом перших двох днів зачепило кут
восьмого поверху – відвалився шматок плити. Потім вікна повилітали –
ударною хвилею розбило. За два дні до нашого від'їзду снаряд залетів у
дев'яті поверхи першого та другого під'їздів. Я мешкав у третьому. В
обстріляних під'їздах з шостого по дев'ятий поверх усі квартири згоріли.
– Погоду у ті дні не назвеш комфортною. Як переносили холодні ночі?
– У квартирі було 0 градусів. Постелили на підлогу щось, накрилися, як могли, і спали.
– Найстрашніше випробування – це відсутність питної води?
–
Так, з нею були величезні проблеми. Спочатку встигли у ванну набрати.
Потім довелося збирати воду у калюжах. Кип'ятили її у чайнику і пили.
Добре, що сніг падав, а ми мали можливість його топити.
–
Ви колись скаржилися на зайву вагу: "Хтось повечеряв ситно – зранку
став на вагу і все гаразд. А я навіть експерименти ставив. Перед сном
з’їдав яблуко. На ранок – плюс 200 грамів".
– О так,
зараз я трохи скинув (Усміхається). У перший тиждень взагалі нічого не
їв – стрес пережив неабиякий. Потім готували у дворі на вогнищі.
Складність у тому, що обстріли не припинялися. За три тижні в окупації,
мабуть, лише півдня були спокійними, коли не стріляли. Навіть спіймав
себе на думці, що це незвично тихо. А так зазвичай поставив чайник на
багаття, заховався у під'їзд і чекаєш.
Я лягав спати і чекав, що прилетить. Молився і з такими думками
засинав. Переживав тільки, щоб будинок не завалився. А вибиті вікна,
відсутність води і все похідне – це не смертельно.
На
момент початку обстрілів ми мали певні запаси у холодильнику: курятина,
щось заморожене. З'їли ті продукти за перші дні. Потім готували супи на
вогнищі та пекли хліб. Ну як хліб? Замісили борошно з водою та содою і
ці коржики їли. А ще варили картоплю, макарони та рис. У батьків також
була консервація, соління.
– Найжахливіша картина з Маріуполя за ці дні – загиблі тіла людей обабіч доріг.
–
Я теж бачив загиблих на дорогах і безпосередньо у будинках. Не всіх
помітиш, бо чимало людей залишаються під завалами. Добре, що холодно
було. Собак у місті дуже багато – до бродячих додалися ті, яких
господарі повідпускали. Вони голодні, бігають…