Дмитрий Джулай. Провинциальный театр?

Скандування «Puta España y puta Madrid!», спалений перед матчем іспанський прапор, банер Galiza is not Spain на трибунах стадіону «Ріасор» — таким був антураж матчу між збірними Галісії та Еквадору. У Мадриді про матчі збірних провінцій говорять зверхньо. Чим би, мовляв, дитя не тішилося. Але коли потрапляєш на стадіон саме на такий матч, спочатку здається, що опинився в осередку мужнього та незламного опору.

Галісійська команда проводила свій другий матч у «новій» ері. Суперник прибув не в оптимальному складі, але й самі галісійці не дорахувалися кількох гравців, які, безперечно, посилили б команду (Оубінья та Хонатан Аспас із «Сельти» пропустили гру через травми, а от Мічела Сальгадо, Кабаньяса та Начо Ново не відпустили їхні клуби).

І все ж Фернандо Васкес, котрий очолював Галісію разом із легендарним Арсеніо Іглесіасом, запевняв: його підопічні доведуть, що «в Галісії є хороша команда, за яку не буде соромно». Соромно не було. Як, власне, не соромилися своїх збірних уболівальники по всій країні, адже, окрім галісійців, грали команди Андалусії, Валенсії, Арагона, Мурсії, Країни Басків. І здебільшого, як-от у Ла-Коруньї, матч ставав радше подією політичною.

Одразу помітно коли саме в’їжджаєш до Галісії. Замість звичного Felices Fiestas («Щасливих свят» іспанською), з’являються написи галісійською Boas Festas. Споріднена із португальською мова «гальєго» не така вже й поширена в побуті, але це не заважає мешканцям Галісії підкреслювати свою окремішність від решти Іспанії, зокрема і за допомогою футболу. Кампанія «Одна нація — одна збірна», яку започаткували каталонці, знайшла підтримку на протилежному боці півострова. Подібне гасло, написане галісійською, було і на «Ріасорі».

Іспанія — країна дивовижна. Зшита з великих та малих клаптиків, вона так і не стала (та й чи повинна була?) єдиним цілим, що об’єднане спільними ідеями та бажаннями. Те, що ззовні здається монолітом, насправді є мішаниною культур та звичок, які можуть бути діаметрально протилежними. На додачу до всього іспанці ще й надзвичайно вразливі емоційно. Щоб розмахувати саме іспанським прапором, багатьом з них (дехто, зрозуміло, ніколи цього не робитиме) потрібна, якщо говорити про спорт, вагома причина. А що може бути вагоміше за перемоги? Тріумф баскетбольної збірної на чемпіонаті світу, перемоги Фернандо Алонсо та Рафи Надаля роблять іспанців іспанцями. А от футбол...

«За винятком футболу, спортивний рік був прийнятним та втішним. Що може бути кращою пропагандою футболу, аніж результати національної збірної? Цього разу футбольна Іспанія з ентузіазмом очікувала на чемпіонат світу. Федерація ні в чому не відмовляла тренеру команди і підготовка до Мундіалю була проведена на найвищому рівні. Але знову ми побачили велику різницю між футболом клубним та футболом збірної». Ці рядки були написані у 1966 році. Таке враження, що за 40 років «різниця» між футболом клубним та футболом збірної стала ще більшою.

Футбол не об’єднує іспанців. Навпаки, вони окремішньо шукають емоційного прихистку після чергового розчарування. Переважно знаходять його у підтримці клубів. Але раз на рік розпач виливається у протест на матчах збірних провінцій. Невдачі «великої» збірної змушують думати, що збірна «маленька» може бути не такою перспективною, але й розчаровуватиме вона менше, а кожен скромний успіх можна гідно відсвяткувати і не мучити себе ілюзіями про перемоги на чемпіонатах Європи чи світу. Так само політики розповідають, що гроші, які йдуть до Мадрида, зроблять кожного галісійця (баска, каталонця) значно заможнішим, якщо не віддавати їх до «центру». Упійматися на цей гачок набагато важче, коли рівень життя не такий уже низький. (Хоча написане галісійською слово «спротив» можна побачити на вулицях Ла-Коруньї). А от на розчаруваннях футбольних зіграти можна значно ефективніше.

У Жоана Лапорти та його помічників, наприклад, репутація «ультранаціоналістів». Тільки от за той час, що Лапорта очолює «Барсу», у першій команді не затримався надовго жоден каталонець. Але є пункт у контракті кожного гравця, який зобов’язує його розуміти каталонську, команда здобуває титули, і цього достатньо, аби втерти носа ненависному Мадриду.

У Галісії іноді говорять про клуб, у якому можна було б зібрати усіх вихованців місцевого футболу. І майже одразу розуміють нереальність такого плану. А от збірна провінції — зовсім інша річ. Раз на рік можна на її матчі дати волю емоціям. Головне, щоб галісійці не забували про красу та неповторність своєї землі та культури упродовж усього року. Інакше прояви агресії на адресу «невидимого» ворога дійсно будуть не більше, аніж частиною вистави провінційного театру. Театру, що лише раз на рік дозволяє собі скрутити дулю в кишені.

Після матчів одягнені у симпатичні футболки збірної Галісії юні вболівальники обговорювали побачений футбол і домовлялися про плани на наступний день. Іспанською. Galiza is not Spain, але дивовижним чином продовжує нею бути.

© Д. Джулай