Экс-динамовец Вячеслав ХРУСЛОВ: "В Тюмени меня пытали часа полтора, хотели, чтобы я признался в сдаче матча"

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу колишній оборонець "Динамо", "Металіста", а нині – спортивний директор харківського клубу розповів, як Суркіс змінював Безверхого у "Динамо", Матвєєв з "Шахтаря" позбавив нагоди зіграти проти "Барселони", про таємні зв’язки Сабо, рівненських, харківських і тюменських бандитів, провал збірної Фоменка на Євро-2016 і те, як "Дніпро" добрався до фіналу Ліги Європи.

Іван Вербицький

- В’ячеславе Михайловичу, навесні 1993-го "Динамо" виграло і чемпіонат, і Кубок України. Виглядало, що "Карпати" у фінальному матчі кияни переграли за явною перевагою.

- Так. Львів’яни були від нас помітно слабшими. Лише наприкінці зустрічі, коли були попереду 2:0, трохи розслабилися і пропустили один м’яч. Та й то "Карпати" пожалів, призначивши у наші ворота доволі суперечливий пенальті, арбітр Володимир П’яних. Тоді у Діми Топчієва особливі порахунки з львів’янами були. До Києва він переїхав саме з "Карпат" і вочевидь мав на Мирона Маркевича якусь образу. Коли Діма забив м’яч, показав Миронові Богдановичу непристойний жест. То не дуже красиво, але всі ми люди емоційні. До слова, ми з Топчієвим підтримуємо контакт. Він живе в Нікополі, тренує діток в одному з сусідніх сіл.

Емоції навколо кубкової перемоги були особливими. Бо ж грали у Києві, на трибунах зібралося майже 50 тисяч людей. До того на нас стільки людей впродовж того часу, коли за "Динамо" виступав я, не приходило жодного разу. Вітю Леоненка після матчу носили на руках. Я тоді теж роздав автографів більше, ніж за решту життя.

- Тоді президентом "Динамо" ще був Віктор Безверхий.

- Особисто Безверхого майже не знав. Перетиналися кілька разів, ситуативно. Відчувалося, що він добрий і сильно любить футбол.

- Правда, що був час, коли за керівництва Безверхого "команді не могли купити мінеральної води"? Здається, так говорили під час зміни власника клубу журналісти, які прагнули сподобатися Григорієві Суркісу.

- Особливих проблем у період свого перебування в "Динамо" не пригадую. Зрештою, я був людиною новою і, можливо, чогось не знав. Усі умови для тренувань, підготовки, відпочинку, переїздів були створені. Зміна влади в "Динамо" відбулася, саме коли команда повернулася зі зборів у Норвегії. Прибули в аеропорт, де нас зустріла спершу одна, потім інша делегація. Сіли в автобус і поїхали на базу в Конча-Заспу. Там нас зібрали на збори. "Зараз перед вами виступлять одні люди, потім – інші, - каже Фоменко. – Послухайте і прийміть рішення".

Мушу сказати, що чутки про якісь труднощі почали з’являтися незадовго до нашого відльоту в Норвегію. Мовляв, грошей у клубі немає, майно розпродується. Здається, тоді від Фоменка вперше почув прізвище Суркіс. До Норвегії все було спокійно, зарплату і преміальні виплачували вчасно. Платили нам тоді в доларах. Притримувалися в клубі й традиції – вилітати після отримання щомісячного заробітку кудись за кордон. Не на матчі, з туристичною метою. Здається, у квітні зранку полетіли до Греції, погуляли, на вечір повернулися, провели матч чемпіонату і отримали зарплату.

Так ось, після повернення з Норвегії перед нами спершу виступили люди Безверхого, трохи пізніше – Григорій Суркіс. Він пообіцяв нам гарні умови, здається, підняв зарплату вдвічі, збільшив розмір преміальних. Індивідуальні умови мали обговорити при підписанні контрактів. Коли Григорій Михайлович поїхав, нас зібрав Фоменко. "Хлопці, вам все пояснили? – каже. – В одних грошей немає, в інших є. Вибирайте. Мусимо визначатися вже і зараз". Ми одноголосно підтримали Суркіса. Врахували, що він запропонував живі гроші, а не обіцянки. В наступних кілька днів нас викликали Фоменко й Сабо, зі всіма підписували контракти. Усе було солідно. Думаю, про те, що так тоді сталося, ніхто в "Динамо" не жаліється й понині.

Можу сказати, що провів у "Динамо" найяскравіший етап своєї кар’єри. Шкода лишень, що відеоспогадів з тих часів майже не залишилося.

- Віктор Леоненко теж на це жалівся. Але він бодай записом домашнього поєдинку з "Барселоною" в 1993-му може похизуватися. Ту зустріч ви пропустили.

- Через те, що не зіграв у жодному з поєдинків проти каталонців, осад у душі залишився на все життя. Але уявіть: я у тих матчах не грав, але ностальгія від спогадів залишилася. Згадую голи Паші Шкапенка і Віті Леоненка, атмосферу на стадіоні і від емоцій мурашки біжать по шкірі. А зіграти не зміг, бо за два тижні до першого поєдинку з "Барселоною" Олег Матвєєв з "Шахтаря" жорстко стрибнув мені у ноги в середині поля. Гомілкостопний суглоб вивернувся і відновитися не зміг. Лікарі робили все, що могли. Десь за тиждень до гри з каталонцями навіть спробував потренуватися, але трапився рецидив травми. Лікарі замотали ногу, але тоді зрозумів, що це вже все. Сів після тренування і заплакав.

"Барселона" могла стати для мене матчем життя. Але спостерігав за грою на трибуні. Зізнаюся. коли суддя дав фінальний свисток, ми виграли 3:1 і над заповненим Республіканським стадіоном почала лунати пісня "Динамо", "Динамо"!", на очах з’явилися сльози. А в Барселону не їздив. Тоді травмованих гравців до складу делегації не включали. На жаль.

- До складу ви повернулися доволі швидко.

- Але грав недовго. Десь у середині листопада поїхали на матч чемпіонату до Тернополя. Того дня було страшенно холодно, поле замерзле, вкрите кригою, а поверх встелене снігом. Спробували на розминці якесь взуття, потрохи приноровилися. А на сам матч я, здається, єдиний взув бутси на шести шипах. Інші – на 13-ти. "Ну що, не слизько?" - запитую в перерві. "Ні, нормально" - відповідають. А в шести бігалося важкувато. Принаймні, відчував дискомфорт, тому перезувся в копочки на 13-ти шипах. Наче все складалося добре, але під кінець гри біжу до власних воріт, намагаюся перервати передачу з правого флангу. Заношу ліву, а опорна права іде під себе. Навалююся на ногу всією вагою і навіть чую, що там усе рветься й ламається.

Спершу нічого не зрозумів, впав. Лежу, а піднятися не можу. Лікар Володимир Малюта заморозив, але не допомагало нічого. Вивели мене за ворота, якось до роздягальні дострибав, а там хвилин через п’ять нога сильно набрякла. Відразу після матчу зателефонували лікареві Ярославу Ліньку. Він усе зрозумів і сказав, що ситуація складна. Коли прилетіли до Києва, нога вже не просто не поміщалася в кросівок, а набрякла настільки, що здавалося трісне.

Знімок показав перелом щиколотки. Переніс дві операції. Під час першої в ногу вставили пластину, сім шурупів. Через півтора місяці під час повторного хірургічного втручання все це виймали. Лікарі тоді напрописували антибіотиків, одного з яких мій організм не прийняв. Наслідки були страшними: за вухами, на руках, в пахових зонах тіло вкрилося пухирями, які страшно свербіли. Ледь тоді не помер. Коли Фоменко приїхав мене відвідати, від побаченого жахнувся. Та що Михайло Іванович – у лікарні переполох зчинився. А то ж 90-ті роки, ліків бракує. Ледве знайшли мені у військовому госпіталі щось помічне. Потім, після додаткових аналізів, мені пояснили: "Надалі пеніциліну чи його аналогів не вживай за жодних обставин. Інакше помреш".

- Втім, у "Динамо" ви не грали, мабуть, не стільки через травму, скільки через зміни на тренерському містку.

- Ситуація в клубі склалася така, що деякі люди лише очікували, коли Фоменко оступиться. "Динамо" програло в 1/8 фіналу Кубка "Вересу" і Михайло Іванович пішов у відставку.

- Чув, начебто Фоменко поплатився за те, що здав рівненцям місце в чвертьфіналі.

- Хтозна. Михайло Іванович пізніше очолив "Верес". Але, вважаю, що доля Фоменка була визначеною. Можливо, саме тому він наважився на таке рішення. Річ у тім, що в Сабо на той час були хороші стосунки з Григорієм Суркісом. Через друга дитинства, який живе у Німеччині. Йожеф Йожефович мріяв, щоб стати в "Динамо" головним, а Григорій Михайлович начебто дав йому відповідну обіцянку. Так, з Фоменком був чинний контракт, але в разі невдачі його можна було розторгнути.

Невдач довго не було. За "Барселону" команді дорікнути не міг ніхто, а з десяти стартових матчів в у чемпіонаті-1993/1994 ми виграли дев’ять при одній нічиїй, у тому самому матчі проти "Шахтаря", в якому я травмувався. Дивлюся: Сабо нервує. Ми ще дивувалися, а Йожеф Йожефович бігав по готелях, дивився, хто чим займається. "Що у вас тут? Все гаразд? - забігає до нас у номер. – Давайте зайду подивлюся". Заходить, винюхує. До Лужного, Шмата чи Леона Сабо заходити боявся. Бо ті могли послати чи навіть по морді дати. Зате на тих, хто жив у гуртожитках чи готелях, можна було відірватися. На мені, Шкапенку, Сашкові Призетку.

…Фоменко мене потім за собою в Рівне кликав. "Приїдь, з тобою хоче президент поговорити" - каже Михайло Іванович. Тодішній власник "Вереса" Валерій Коротков – теж родом з Харкова. Послухав його, поспостерігав за розпальцівкою, за всіми тими "машина для мене – шматок металу, дам, яку хочеш", "зарплату дам більшу, ніж у Києві". "Це справді так?" - запитую потім Фоменка. "Я ж не знаю, - відповідає Михайло Іванович. – Він мені теж обіцяє". Врешті вирішив, що ситуація непевна. Повернувся до Києва. Григорій Суркіс дав телефон тюменського "Динамо-Газовика". Там розмова була чіткішою. Швидко узгодили питання по зарплаті, яка була такою ж як у Києві, а може й трохи більшою, по преміальних. "Обирайте, - каже Суркіс. – За Тюмень я ручаюся. За Рівне нічого сказати не можу".

- Наскільки мені відомо від інших українців, які тоді грали з вами в Тюмені, всього заробленого отримати не вдалося.

- Трохи нас "прокинули". Не заплатили, та ще й завершилося все тим, що натравили на мене бандитів. Саме на мене, бо інші динамівці – Кутепов, Призетко, Пономаренко – залишалися. А я йшов. Ось керівництво клубу й знайшло спосіб не заплатити 30-ку заборгованості. Причепилися до того, що я, мовляв, продав матч у Набережних Човнах. Мовляв, тренер суперників Валерій Четверик зізнався. "Що ж ти на мене гониш? – запитую Четверика. – Що я тобі здавав?" "Ти що? Нічого я не говорив" - запевняв той. Не знаю, можливо, президент клубу Владімір Долбоносов сам видумав цю історію. Години півтори мене катували. Звісно, нічого їм це не дало, бо оббріхувати себе я не став. Долбоносов, синок якого теж грав у команді – тварюка рідкісна. Спершу думав розповісти про те, що сталося, Григорієві Суркісу, але після повернення до Києва жалітися не став.

Хоча з суто футбольної точки зору спогади про Тюмень залишилися найкращі. Розпочалося все для мене з нульової нічиєї зі "Спартаком". Пововтузили нас москвичі страшенно. Кутепову у тому матчі повідбивали все, що можна. Та й сам він грав так самовіддано, що головою в стійку влітав. Ловив Ігор усе, що можна. Мушу сказати, що на той час у Росії було більше грошей і відповідно чемпіонат там був сильніший за наш. Цікаво було. І з матеріальної точки зору до певного моменту теж проблем не виникало. Єдине, що бентежило – тривалі роз’їзди. І то ще не перша, а вища ліга була.

- Судячи зі статистики, за два сезони у складі "Динамо-Газовика" ви відіграли приблизно по половині матчів.

- У 1995-му отримав важку травму в першому ж матчі. То був березень, рання весна. Грали проти "Торпедо" в Москві. Забив мені хтось із суперників стегно так, що на ранок, коли мали їхати в аеропорт і повертатися в Тюмень, не міг піднятися з ліжка. Права нога була вдвічі ширшою за ліву. Ледве в штани вліз! Але до наступного матчу проти "Ростсельмаша" вдома лікарі якось мене відновили. Грав і надалі, але відчував дискомфорт. Невдовзі ж трапився той інцидент з бандитами і на тому моя тюменська історія завершилася.

- Кар’єру ви продовжили у "Металісті", котрий саме вибув з вищої ліги у першу.

- 34 роки, як не як… У Харкові на той час була повна руїна. Не залишилося просто нічого. Стадіон розвалювався. Тодішній власник клубу Дмитро Дроздник начебто якісь гроші вкладав, але того було замало. Для тренувань мали лише невеличкий за розміром зал. "Хруслику, дай грошей" - регулярно звертався Дроздник. Душа в мене добра. Трохи повагався і давав. "Що ти вийо…? Я тобі все віддам, - Дроздник був блатним і розмовляв відповідно. – Ти дав мені сто, а поверну тисячу". Минуло місяці два і я вже розумів, що про свої гроші можу забути. Дроздник годував команду обіцянками, а невдовзі мав проблеми з правоохоронними органами, переховувався, суд арештовував його власність.

Команду Віктор Удовенко створював практично з нуля. Було кілька досвідчених гравців. Решта – молодь, майже всі харківські. Сашко Карабута спочатку йшов, потім повертався. То добре, що "Металіст" у скрутний час підібрав Валерій Бугай. Точніше, вони спершу фінансували клуб удвох з Дроздником. Але потім Дроздник вчинив з Бугаєм приблизно так, як Авдиш з Іщенком. Валерій Михайлович відійшов на узбіччя і дочекався моменту, коли команда була доведена майже до ручки. Відродження "Металіста" розпочалося з запрошення на посаду тренера Михайла Фоменка. Навіть не знаю, чия то була ініціатива – Бугая чи Сергія Стороженка, котрий у цей момент теж був поряд.

Так чи інакше, Фоменко прийшов всерйоз і надовго. Усе тому, що Бугай мав розуміння і не пхав носа в тренерську роботу. В Дроздника така вада була. Він любив розповісти Удовенкові, кого треба виставляти, як треба грати. Звичайно, президент клубу може висловити побажання, сказати, що бачить на цьому місці іншого футболіста. Але не в категоричній формі. Такі речі не подобалися ні Фоменку, ні пізніше Маркевичу. Ці люди залишалися незалежними. І, мабуть, тому стали успішними тренерами.

- Ви при Фоменку з гравця перетворилися на тренера.

- Поки були сили, ще грав. Постійно змінювалися з Ванею Панчишиним – то він грав на позиції центрального оборонця, то я. Але команда росла, претендувала на повернення до вищої ліги. У Фоменка ліберо мав страхувати простріли з флангів. Я сперечався, казав, мовляв, що буде, якщо зміщуся в сторону, а нападник забіжить на 40 метрів інший бік. "То твої проблеми, - відповідав Фоменко. – Маєш встигати". "Я ж не встигну навіть фізично" - не стримував емоцій, але тренер залишався непохитним. "Мусиш. Не встигаєш – твої проблеми".

Сперечатися з Фоменком, відверто кажучи, неможливо. Мабуть, цю рису він перейняв у Лобановського. І емоцій на людях не проявляв точно так само, як Валерій Васильович. Переглядав не так давно фрагменти поєдинку з "Барселоною". І коли забивав Шкапенко, і коли пенальті реалізував Куман, і коли двічі забив Леоненко, реакція тренера була однаковою. Точніше, її не було. Втім, безкомпромісним Фоменко залишався, коли то стосувалося справи. На життєві теми Михайло Іванович спілкувався залюбки. То він зовні такий суворий. Це підтверджував зокрема Артем Федецький, котрий не так давно грав у Фоменка в збірній. "Нормальний дядько, може розмовляти на будь-яку тему, пожартувати" - казав. То в Леоненка не було про що балакати. Мабуть, усе залежить від інтелекту людини.

Наприкінці 1997-го Михайло Іванович говорить мені: "Досить мучити футбол. Працюй уже тренером". Взагалі, той період діяльності Фоменка на чолі "Металіста" був постійним рухом угору. Вважаю, що будь на місці Михайла Івановича будь-який інший тренер, ми б з цим підбором виконавців таких результатів не продемонстрували б. Футболісти у нас були хороші, але до рівня національної збірної ніхто не дотягував й близько. Зокрема взяв Фоменко кількох сумських хлопців – Дмитра Рудняка, Олексія Таргонського. Гарно виглядали Вітя Іваненко, Вадим Гольдін. Михайло Іванович витискав з цих хлопців те, на що вони були здатні. "Втрачаєте м’яч – відразу відбирайте. Боріться, бийтеся, грайте одне за одного, за сім’ї, за дітей, за батьків" - казав. Налаштовувати Фоменко вміє прекрасно. Як наслідок, в елітний дивізіон "Металіст" повернувся через два роки, а ще через три сезони фактично здобули право виступати в єврокубках.

- Тільки "Металіст" там не зіграв. Сергій Стороженко в книзі "Пройти свой путь…" дав зрозуміти, що тодішній президент ФФУ Григорій Суркіс проштовхнув фактично вольове рішення на користь запорізького "Металурга".

- У "Металіста" із запоріжцями була рівна кількість очок і згідно з регламентом вище в таблиці мали б розташуватися саме ми. А що коїлося в кулуарах судити не мені. Точніше, щось я чув, щось розповідав той же Сергій Михайлович. Однак вочевидь поки про те, що трапилося насправді, говорити зарано.

- Спілкувалися з Фоменком після того, як він пішов зі збірної?

- Все збираюся зателефонувати. Чесно кажучи, трохи прикро, що так усе закінчилося. Бо ж загалом при Фоменку збірна грала доволі непогано. Тільки завершальний етап не склався. Тепер поїхав Михайло Іванович у Суми, всі про нього забули. Я ж знаю, як важко він переживає невдачі. Лише на людях залишається спокійним.

- На ваш погляд, на Євро збірна провалилася через помилки Фоменка?

- Щоб дати відповідь на це запитання, треба знаходитися в середині колективу. Зі спілкування з людьми, які були в збірній, можу зробити висновок, що Словенію в раунді плей-оф перемагала одна команда, а на наступні збори зібралася зовсім інша. З ментальної точки зору. Чому? Можемо лише здогадуватися. Тренер може говорити що завгодно, давати будь-яку установку. Але щось змінилося в головах футболістів. Здивувало мене, скажімо, те, що на заключний етап підготовки до Євро футболістам було дозволено відправитися разом з дружинами.

- У "Металісті" чи "Дніпрі" Мирон Маркевич практикував щось схоже постійно.

- То на зборах. Брали дружин у літак на матчі єврокубків, не кажучи вже про фінал Ліги Європи. Іноді платили за переліт, а в окремих випадках, як у поїздку до Мілана на поєдинок з "Інтером", дружини взагалі літали безкоштовно. Літак був напівпорожній. Зрештою, не думаю, що присутність дружин сильно вплинула й на збірників. Причина була в чомусь іншому. Маю інформацію, що ставлення більшості футболістів змінилося, причому кардинально.

- Може, саме тому Михайло Іванович й почав робити ставку на гравців "Шахтаря"?

- Не виключено. За моїми спостереженнями, надто вже часто окремі люди вставляли Фоменкові у колеса палки. Починаючи з "Металіста". Очевидне інше: того єдиного колективу, який ми бачили у відборі, у фінальній частині Євро Україна не мала. Конфлікти між Ярмоленком і Степаненком у матчі "Шахтар" - "Динамо" та між футболістами "Дніпра" та "Зорі" теж безслідно не минули. Люди наче й потисли одне одному руки, але осад на душі залишився. Прикро, бо команда мала прекрасну нагоду проявити себе на Євро… Деякі люди висловлюють думку, що Фоменкові треба було піти відразу після перемоги над Словенією. Але я б на його місці теж не пішов. Бо такий шанс дається раз у житті. Зрештою, Михайло Іванович у будь-якому разі програв би. Пішов би відразу -казали б, що боїться. Натомість залишився і програв – усі забули про успішних два роки роботи.

- Повернемося однак до "Металіста". Підійматися по-справжньому команда почала після того, як власником клубу став Олександр Ярославський, а тренером – Мирон Маркевич.

- У Мирона Богдановича інше, не схоже з Фоменком бачення гри. Михайло Іванович сповідував київський стиль, заснований на фізичній готовності, пресингу. Зрештою, Фоменко відштовхувався від футболістів, які були у нього під рукою. Боротьба, підбирання – то був найліпший варіант. Натомість у Маркевича футболісти мали власне грати у футбол – м’ячик внизу, багато середніх і коротких передач. Команда мала думати на полі. Причому так було відразу, ще коли "Металіст" був вкомплектований українськими виконавцями. Мирон Богданович приїхав до Харкова разом із помічником Сергієм Ковальцем. Залишилися в штабі й місцеві – я, Олександр Іванов і Андрій Кудимов.

Спершу Маркевич розібрався з тими гравцями, які залишилися, а потім поступово почав підсилювати склад. В основному запрошував тих, хто не підходив "Динамо", "Шахтарю" і "Дніпру". Ярославський на той час "горів" командою не так сильно, як через кілька років після того. Відповідно й у матеріальних ресурсах при комплектації тренерський штаб був скутий. Азарт у Олександра Владиленовича з’явився, коли "Металіст" почав демонструвати справді пристойний футбол.

- Згодні, що "Металіст" до появи латиноамериканців був зовсім іншою командою?

- В цілому так. З часом Маркевич визначився, що саме йому потрібно і почав з допомогою Євгена Красникова підбирати під свій стиль гравців. Хоча крім суто ігрових характеристик чимало уваги приділялося й людським рисам, сумісності характерів окремих особистостей. Бо коли людина не здатна вгамувати егоїстичних почуттів, користі від неї не буде. Приміром, з Тайсоном спершу було дуже важко. Перевиховувати довелося й Жажу Коельо.

- А перевиховали?

- Мабуть, ні. Жажа бачив на полі лише себе. Індивідуалізм потрібен, але не на шкоду команді загалом. Втім, якісь важелі Мирон Богданович все ж знаходив. Жажа – людина своєрідна. І на футбольному полі, і в житті.

З рештою іноземців було простіше. Хосе Ернесто Соса, Алехандро Ґомес відпочивати, звісно, теж вміли, але коли доходило до справи, то віддавалися вони сповна. Соса – то взагалі вожак на кшталт Лужного чи Ротаня. До нас аргентинець був у "Баварії" й "Наполі". І звик до того, що кожен поважний футболіст до і після тренування трохи часу має попрацювати в тренажерці. У Харкові Соса змушував працювати у залі всіх футболістів. Ті спочатку опиралися, але потім ішли за Хосе вервечкою. Спершу за Сосою тягнулися лише аргентинці, а згодом приєдналися й бразильці з українцями. Колектив у нас тоді був прекрасний. Маю на увазі саме футбольне поле. У житті стосунки могли бути різними, але на полі люди ставали єдиним цілим. Звісно, заробляли гравці "Металіста" тоді дуже добре, але й ставлення їхнє було відповідним. І люди їх любили. Заходжу на сайт фанатів "Металіста" і бачу в коментарях, що Хонатан Крістальдо грає там-то і забив комусь два м’ячі. Слідкують люди. Якби хлопці на це не заслуговували, то б не слідкували.

- "Металіст" двічі мав змогу дійти до вирішальних стадій у єврокубках. Приміром, у 2009-му була поразка в 1/8 фіналу Кубка УЄФА київському "Динамо". Мирон Маркевич певен, що гра могла скластися по-іншому, якби не потреба грати в багнюці за лічені дні до київського матчу поєдинок проти "Львова".

- Важко сказати. На мій погляд, ми й у Києві добре виглядали. Програли 0:1, хоча нагоди забити мали. Англієць Майкл Райлі, для якого то був останній у кар’єрі міжнародний матч, не призначив у ворота "Динамо" чистого пенальті. А вдома "Металіст" вів 3:1. І переміг би, якби не те нещастя з голом у власні ворота на останніх хвилинах зустрічі. Але та невдача зробила нас злішими. А головне – по-справжньому захопився командою Ярославський. Він хотів довести, що "Металіст" здатен обійти "Динамо", стати другим, виступати в Лізі чемпіонів. Для цієї мети купувалися нові сильні футболісти. Ми ж потім перемагали і "Динамо", і "Шахтар". Велике нещастя, що програли у чвертьфіналі Ліги Європи португальському "Спортінгу".

- Після завершення сезону-2010/2011 вас уже не було в тренерському штабі "Металіста". Зацитую пана Стороженка: "Серйозною помилкою (Ярославського) вважаю … інтриги проти Іванова і Хруслова". Що Сергій Михайлович мав на увазі?

- Не хотілося б ворушити минуле. В клубі я врешті залишився, працював у селекційній службі.

- Врешті, вийшло, що Маркевич повернув вас до свого тренерського штабу через три роки. Але працювати вам довелося під кольорами найзатятішого ворога "Металіста".

- То було літо 2014-го, час, коли розпочалася наша війна з Росією. На той час фанати всіх клубів оголосили перемир’я й відповідно "Дніпро" вже не був в очах найпалкіших прихильників харків’ян тим ворогом, що раніше. Чимало прихильників обох клубів пішли воювати. Спільна біда об’єднала. Нині про колишні стосунки, мабуть, взагалі ніхто не згадує. До того ж "Металіст" фактично помирав. Команда почала розвалюватися, іноземні футболісти розходилися, в клубі з’явилися затримки по зарплаті, чого раніше не траплялося ніколи. Власне, Маркевич спрогнозував подальший розвиток подій у "Металісті" ще за півроку до того, як залишити Харків.

Як і очікувалося, без роботи Мирон Богданович залишався недовго. Приємно, що працевлаштувавшись, Маркевич згадав про нас з Івановим. Прекрасний був період. Шкода лишень, що домашні матчі Ліги Європи проводили не в Дніпрі, а у Києві. Зате якою була атмосфера, коли поверталися додому! В аеропорту нас постійно зустрічало чимало вболівальників. І після "Олімпіакоса", і після "Брюґґе", і після Аякса", і після "Наполі". То було щось неймовірне.

- Для вас стало несподіванкою те, що Маркевич у "Дніпрі" почав підлаштовуватися під команду, а не ламати через коліно і гнути свою лінію?

- Є ситуації, коли тренер змушений підлаштовуватися до обставин, до тих футболістів, які є під рукою. Так, Мирон Богданович якийсь час намагався прищеплювати "Дніпру" той ігровий почерк, який був притаманний "Металісту". Але зрозумівши, що ці наміри ні до чого не призведуть, Маркевич почав чинити прагматичніше. Тим паче, що футболісти в "Дніпрі" були справді непогані. При Хуанде Рамосі вони займали у чемпіонаті друге місце, непогано виступали у єврокубках. Так, пішов Джуліано, іноді незрозуміло що виробляв Іван Стрініч, хтось був невдоволений своїм становищем, комусь чогось недоплатили. Але загалом працювати було з ким. Тому Мирон Богданович вирішив, що на перший час буде доречніше притримуватися того ігрового стилю, який команда сповідувала при Рамосі.

- "Дніпро" мав шанс перемогти "Севілью" у фіналі Ліги Європи?

- Шанс є завжди. Особливо коли мова про один матч. У цьому контексті згадую 5 грудня 2009 року. Ярославський святкував 50-річчя, до цієї дати він приурочив відкриття реконструйованого стадіону "Металіст". Крім того, у цей день народилася дружина Маркевича. Здавалося б, в "Оболоні" шансів" немає. Але ми не реалізували понад десяток моментів, Жажа Коельо не забив одинадцятиметрового. У воротах киян тоді грав Денис Бойко. Ми згадували ту гру. "Денисе, ти ж не рятував, у тебе влучали" - кажу. "Так, чим я тільки не відбивав тоді" - сміявся Бойко. Справді, мов білка в колесі крутився. І відстояв "на нуль". Натомість Андрій Воронков реалізував чи не єдину за весь матч контратаку оболонців – 0:1. Після матчу в одному з нічних клубів Харкова мали святкувати ювілей президента. Настрою не було ні в кого. Хтось взагалі не пішов, хтось прийшов, але невдовзі поїхав додому.

Але "Дніпро"… Коли спостерігаю за тим, що робиться з клубом зараз, душа болить. Попрацював там два роки, але залишив частинку серця. Буде сумно, якщо дніпряни все ж припинять існування. Бо ж і традиції славні, і перспективних молодих хлопців, випускників місцевих спортшкіл, чимало. Не буде "Дніпра" - люди порозбігаються по різних містах. Не вірю в те, що для Ігоря Коломойського проблема розрахуватися з боргами. Для нього ці суми приблизно співмірні з тим, що ми витратили зараз на обід. І видно ж, що команда місту потрібна. Бо людей на матчі другої ліги ходить більше, ніж на більшість поєдинків Прем’єр-ліги.

- Харків у цьому контексті взагалі унікальний.

- Зворушливо, коли на матчі "Металіста-1925" навіть в аматорській лізі приходило близько десяти тисяч людей. Тому повторюю хлопцям, що ми повинні бути достойними таких вболівальників. Хоча, звісно, Харків достойний більшого, ніж команди другої ліги. Якби не Сергій Стороженко, не було б і того. Складається враження, що футбол у Харкові потрібен лише Сергієві Михайловичу. То він ініціював відродження команди, згуртував людей. Тепер спільними зусиллями повертаємо "Металістові" справді професійний статус.

Як не крути, а цей клуб для мене був і залишається рідним. У структурі "Металіста" я з 1977 року. Так, з перервами, але мене сюди тягнуло завжди. Тому приємно, що можу прислужитися команді у найскладніші періоди. Так було і в середині 90-х, так сталося й зараз. Футбол для Харкова – це щось особливе. На початку нашої розмови ви згадували, що у роки мого дитинства футбол у нашому місті занепадав. Так, команда грала в першій і навіть другій лізі, але на її матчах збиралося по 30 тисяч глядачів, квитків неможливо було дістати. Показово, що й зараз, коли "Металіст" опинився на грані зникнення, навколо нього згуртувалися різні люди. І кожен зі свого боку доклався, щоб ми повернули професійний статус. Хто 50, хто 100 гривень, а хто з допомогою моральної підтримки до цього процесу долучилися.