Украинской сборной 20 лет!

Людська пам’ять має цікаву й вельми необхідну для індивідуальної психологічної рівноваги особливість — забувати.

Ось і тепер навіть ті українці, які бачили становлення незалежної держави на власні очі, помалу забувають основні перипетії того процесу.

Відновити втрачене (читай: освіжити пам’ять) дають нам змогу, наприклад, газети за відповідний період часу. Саме вони — вже трохи пожовклі й «обжиті» небезпечними для легенів кліщами — показують вражаючі (навіть шокуючі) факти, а головний серед них такий: дуже довго наша Незалежність (і футбольна зокрема) сприймалася багатьма доволі несерйозно.

Насправді мені хочеться, аби фраза, яку я виділив курсивом і напівжирним шрифтом, не мала під собою реальних підстав. Утім… Це — правда. Як на політичному рівні, так і на спортивному. Бо в перші роки становлення України як усередині, так і за кордоном значного розповсюдження досягла думка, що наша Незалежність є явищем тимчасовим, таким-собі переходом: від СРСР до іншого Союзу — Незалежних Держав. Саме так: до пори, до часу СНД планувався не як формальне наддержавне утворення, в яке він, зрештою, перетворився, а свого роду конфедерація на зразок Швейцарії, кожна частина якої має широку автономію, втім, будучи саме частиною чогось більшого…

На щастя, цього не сталося. Проте такий умонастрій був — і від цього нікуди не дінешся. Панував цей умонастрій і у футболі.
Якраз ним пояснюється той, даруйте мені, кавардак, який супроводжував перші кроки українського незалежного шкіряного м’яча: і організацію перших чемпіонатів, і цілковиту непротидію «відтоку мізків» (читай: масовій «утечі» вітчизняних футболістів зарубіж), і формування національної команди. Зупинимося на останньому моменті.

Якщо, знову ж таки, проаналізувати тодішню пресу, а також — і це головне! — опитати «дійових осіб», причетних до дебютних матчів «синьо-жовтої» збірної (функціонерів, тренерів, гравців), то чітко розумієш: практично всі сприймали факт існування першої футбольної збірної України як щось не зовсім зрозуміле. Саме звідси — несерйозна (це я так, аби не висловитися грубо) підготовка до історичного матчу за 29 квітня 1992-го; звідси — ігнорування українських майстрів із-за кордону, звідси — дивний вибір дати для зустрічі, бо цього ж дня збірна СНД (із кількома нашими) протистояла Англії; звідси — фактична відсутність головного тренера в перші місяці існування «синьо-жовтих», що є нонсенсом…

Дуже добре, що багато з перерахованих вище «аспектів» залишилися в минулому. А нині, на 20-му році існування, національна команда України, попри відсутність серйозних досягнень, таки утвердилася в когорті футбольних збірних світу.

Хоча останнім часом політичні події розвиваються таким чином, що нашу святуя святих — багатостраждальну Незалежність — знову поставлено під сумнів.

А було все так…

«Свідчить» Олег САЛЕНКО:

— Загалом із тим матчем у мене пов’язані приємні спогади, хоча стосуються вони майже виключно навколо футбольних моментів: ми зібралися в Ужгороді, роззнайомилися, добре провели час… У всьому іншому спостерігався такий непрофесіоналізм, що просто диву даєшся! На мою думку, перші два роки існування нашої збірної — то якась суцільна несерйозність: вважаю, що ФФУ організувала дебютну гру більшою мірою «для галочки», для того, щоби формально засвідчити існування вітчизняної національної команди. Роблю такий висновок із того, наскільки серйозно все робилося: взяли трьох тренерів (аби «нікого не образити»), кожен із них привіз своїх гравців… Зверніть увагу на такий факт: половина учасників ужгородського матчу в подальшому грала за збірні інших країн, хоча правилами ФІФА це заборонено.

«Свідчить» Ігор КУТЕПОВ:

— Що ж тут скажеш… Перша гра, перший склад, перші футболісти та тренери… Треба розуміти, що поєдинок, який відбувся 29 квітня 1992 року, був, радше, політичним явищем, аніж футбольним: існувала потреба зробити своєрідну «засічку», символічно започаткувати народження нового явища на футбольній карті планети. По суті, це не була національна збірна, а команда, скаредна з гравців вітчизняних клубів. І виграти в угорців ми не могли, бо не тренувалися й зібралися лише за два дні напередодні зустрічі. Тобто грали «з листа».

«Свідчить» Олег ЛУЖНИЙ:

— Жодних спогадів негативного плану про той поєдинок у мене немає: все — у т.ч. організація — було на суперовому рівні, бо наша Федерація футболу займалася підготовкою до нього два-три місяці. Тож для мене події, пов’язані з датою 29.04.1992, святкові, адже це — народження футбольної збірної молодої держави. Усе для нас тоді було вперше. І команду ми мали хорошу з трьома кваліфікованими тренерами… Так, того ж дня у Москві виступала збірна СНД, відтак, кілька українських футболістів надали перевагу її формі, проігнорувавши виклик під знамена «синьо-жовтих». Але то цих людей треба запитати — чому вони так зробили? Й де був їхній патріотизм.

Погляд із Ужгорода

«Прикро і навіть гірко, але не безнадійно

Напередодні великого спортивного шоу, а зустріч збірних України і Угорщини багатьма сприймалася саме так, поцікавився у Анатолія Біденка, віце-президента республіканської федерації футболу, принципами комплектування нашої команди. Все було, виявляється, досить просто і навіть демократично: наставники клубів вищої ліги назвали своїх кандидатів, а тренерська рада відібрала кращих з них. Від послуг гравців класу «люкс», тих, хто виступає зараз у зарубіжних колективах, відмовились з різних причин. Одні цього ж дня тішили своєю майстерністю московську публіку, виступаючи за СНД у матчі з англійцями, інших вирішили не турбувати, щоб не було образ. Прорахунок це чи легковажність, розберуться потім. Суперник же на подібний поступок не наважився і запросив під свої прапори «зірок» і «зірочок» найбільшої величини. Саме вилазки до воріт господарів поля Йожефа Кіпріха, який грає за голландський «Феєнорд», Жолта Лімпергера з іспанського «Бургеса», Томаша Моноша та Еміла Лев-рінца з бельгійських «Екерена» і «Холембіка» стали «головною біллю» дебютанта на міжнародній арені.

Хоча, коли бути об’єктивними, в першій сорокап’ятихвилинці «порядок» на полі все — таки був: наші, хоч молоді і незіграні, задиркувато атакували, гості вміло контролювали ключові точки на підступах до своїх воріт. Здавалось, що велике протистояння і є метою обидвох команд. Але на 9 хвилині проявив ініціативу Олег Саленко і метрів з двадцяти влучив у штангу. Потім «погоду» робив Сергій Погодін з донецького «Шахтаря», який, до речі, цього дня святкував своє 24-річчя. Гра, що називається, пішла, і практично весь перший тайм наші провели, штурмуючи захисні редути суперника. Запам’яталася 16 хвилина, коли з лінії штрафного майданчика потужно під саму перекладину пробив Юрій Никифоров. Іштван Брокхаузер, голкіпер гостей, чудом витягнув м’яч з розряду таких, що не беруться. Далі знову пограли на нервах Погодін з Саленком, яких через хвилину-другу підтримав і Сергій Третяк з «Чорноморця». Його слалом з середини поля до воріт угорців зупинив тільки голкіпер, знову демонструючи неабияку майстерність.

Чесно кажучи,пасивність лінії атаки гостей викликала подив. Схоже, що вони побоювалися, закомплексовані давньої пам’яті розгромною поразкою на першості світу в Мексиці від збірної СРСР, за яку тоді виступали здебільшого українські футболісти (6:0). Але цього разу авторитетів у стані суперника не було і під кінець першого тайму, розібравшись, що до чого, угорці вирішили провести для дебютанта повчальний урок. Перший тривожний дзвінок прозвучав на сороковій хвилині. Ударом метрів з двадцяти серйозно потурбував Кутепова Іштван Вінце, який грає за «Кішпешт-Гонвед». Проте до перерви події, хоч і розгорталися з калейдоскопічною швидкістю, обернутися великими неприємностями не погрожували.

А після «антракту» наших хлопців наче підмінили. Відчувалось, що вони фізично не встигають реагувати на нозі тактичні ходи досвідченого суперника. Раз за разом провалюється оборона, де не знаходять спільної мови Никифоров, Лужний, Беженар. Зрештою, на 60-й хвилині ця зв’язка дала тріщину і Іштван Шалої, підловивши наших на контратаці, потужним ударом відкриває рахунок. Не скажу, що гол виник з нічого, бо до цього гості принаймні двічі провели репетицію флангового рейду у тил суперника. За першим разом не вийшло, але ж на помилках вчаться...

Гра загострилася, та земляки діяли якось сумбурно і, я б сказав, навіть дрімали в атаці. Правда, моменти були. Міг, наприклад, відзначитися Ілля Цимбалар. Однак не забиваєш ти, то забивають тобі. Елегантно зіграв Кіпріх і вдруге наказав нашу збірну за халатність — 0:2. А йшла уже 68 хвилина.
Але цієї футбольної середи це була не остання зоряна мить грізного форварда. «Дубль» на свій рахунок він записав після того, як реалізував пенальті за грубу гру проти Леврінца. Та саме ця крапля в чаші терпіння, схоже, вивела з себе єдиного нашого земляка в збірній України. Прикро тільки, що красень-гол Івана Гецка лище підсолодив гіркоту поразки під саму завісу матчу.

Що ж, перший «млинець» нашій збірній не вдався. Та не робитимемо з цього трагедії, бо поступилися сильній команді, з багатими футбольними традиціями.
І таке. За традицією, головні тренери команд Прокопенко та Енеї назвали кращих гравців матчу. 3-поміж цілого ряду призів (від представника Президента України в Закарпатській області, Ужгородського міськвиконкому, головного спонсора гри «Лісбанку», крайової організації Руху) були й засновані Хустським керамічним заводом спільно з редакцією «Новин Закарпаття». Високохудожні керамічні вази, виготовлені відомими майстринями Магдалиною Ворон та Ганною Когут, роботи яких виставлялися на Лейпцігському ярмарку, в Канаді, Італії, було вручено Кіпріху (Угорщина) та Шелепницькому (Україна).

Віталій ЯЩИЩАК.»

(Газета «Новини Закарпаття» за п’ятницю 01.05.1992, №63/311).

Сторінку підготував Володимир БАНЯС.