8 травня 2020 13:07

Вадим МИЛЬКО: "Спросил у Исмаили: "Странно, почему ты не играешь в сборной?". Он отвлекся, а я забил второй гол "Шахтеру"

Друзі, продовжуємо серію інтерв’ю з гравцями нашої команди і на черзі у нас опорний півзахисник Вадим Мілько, який дуже полюбляє жарти та приколи. У кінці інтерв’ю – горбиль із його футбольної кар’єри, поїхали!


Вадим, вітаю! Вже з 12 травня у країні дозволяється тренування команд на закритих базах! Наскільки ти натхненний цими новинами?

Звісно, ми всі з нетерпінням чекали на ці новини, і вже доволі скучили один за одним. І чим скоріше ми повернемося у тренувальний процес, тим у найкращих кондиціях ми будемо перед поновленням чемпіонату.


Як себе сам почуваєш?

Чесно кажучи, сам себе не натренуєш. Так, нам тренерський штаб надав комплекс вправ, і як усі хлопці казали у попередніх інтерв’ю, ми всі намагалися по можливості їх виконувати. Але будь-які індивідуальні заняття не замінять колективні тренування. І моя думка, що зараз плюс-мінус всі в однакових кондиціях, маю на увазі – всі команди. Хоча у «Шахтаря» та «Динамо» є умови, у них багато тренувальних полів, і є можливість тренуватися групами по чотири футболісти на різних сторонах поля. Але все одно, вважаю, що приблизно всі будуть в однакових кондиціях після паузи.


А як сам карантиниш?

Єдиний великий плюс для мене у цій ситуації – я дуже багато часу провів із своєю родиною. У нас така робота у спортсменів, коли ми постійно у роз’їздах. І як то кажуть, не бачиш як ростуть твої діти. А у мене маленький син, і я отримую велике задоволення, коли бачу як він росте на мох очах. І це незрівнянні почуття. А з приводу карантину, я намагався знаходити якійсь плюс. Щоб сказати, що я пригнічений ситуацією, я не можу так сказати. Потрібно було потерпіти трохи, і я думаю ми витримали це. А зараз ми рвемося у бій, і з нетерпінням чекаємо 12 травня.

Щодо фізики, то як і всі я робив пробіжки там де було можливо – у лісі, на асфальті. Займався на турніку, на брусах, на тренажерах. Можна сказати, пригадав дитинство та юність. Ми мешкаємо на Лівому березі, на Дніпровській набережній, а недалеко від нас Парк партизанської слави, тож моя дружина дихає свіжим повітрям з дитиною, а я у цей час займаюся фізкультурою.


Як буде із взаєморозумінням в команді, адже всі займалися, але поодинці?

З урахуванням того, що ми взимку відпочиваємо півтори місяці, а цього разу була пауза такий же час, назвати це відпочинком не можна. Не думаю, що взаєморозуміння від нас далеко пішло. Тим більше у нас така команда, в якій ми разом вже працюємо не один рік. І навіть ті хлопці, які прийшли до нас взимку, вони вже притерлися, тож я не думаю що команда втратить взаєморозуміння на полі.


А скільки потрібно часу, щоб підготуватися до завершення сезону?

Я думаю, що два-три тижні нам вистачить, щоб підготуватися до поновлення чемпіонату. В будь якому випадку, я за те, щоб дограти сезон. А в якому форматі, нехай вирішує керівництво футбольне – зіграти всі матчі у Києві, чи не у Києві, особливо мені без різниці, для мене головне – завершити чемпіонат, і всі цього бажають. Я так розумію, що скоріше за все будемо грати без глядачів. Це мінус. Але вболівальники будуть по ТВ дивитися заради свого здоров’я.


А якщо буде варіант грати через три дні на четвертий?

Думаю, нам по силах у такому темпі грати. Тим більше, у нас не має великих переїздів-перельотів. Чотири команди з першої шістки базуються у Києві, чи біля Києва, а три команди (окрім «Шахтаря») грають у столиці. Я особисто до такого графіку готовий, я думаю і всі хлопці у нашій команді також. Для нас головне – дограти чемпіонат, щоб усе вирішилося у цьому сезоні у чесній боротьбі.


Щодо «Колосу», до речі. Чи вважаєш ти неочікуваним вихід команди до ТОП-6?

А чому це неочікуваність? Я так не вважаю. Багато казали, що наші конкуренти десь не добрали очки в кількох іграх. Але і ми не добрали багато очок в наших матчах. Нас вважали десь не дуже досвідченими новачками УПЛ, які потрапили у першу шістку. І для них це було неочікувано. Але тільки не для нашої команди. Ми знали, чого ми прагнемо. Ми йшли від матчу до матчу. І не зважаючи на те, що керівництво нам ставило завдання-мінімум – восьме місце, ми перевиконали завдання і набрали ту кількість очок, яка дозволила пройти у першу шістку. А те що, для когось це було несподіванкою, то тепер вони будуть до нас ставитися по іншому, і суперники на нас тепер будуть налаштовуватися по іншому.


Для тебе важлива думка журналістів та експертів футбольних програм – «Великий Футбол», «Футбольний Формат», «Про Футбол»?

Ну, я дивлюся наші програми, слухаю різні думки. І ми всіх поважаємо, і поважаємо думки журналістів, проте ми робимо свою справу. І ця наша робота принесла нашій команді результат. І ми будемо прагнути вдосконалюватися.


Повернемося трохи назад. Твій батько Іван Мілько був відомим футболістом, який виступав за «Кривбас», «Таврію» та «Кристал». Можна сказати, що в тебе футбольні гени…

Так, я навіть ходити почав у дитинстві, коли пішов за м’ячем! А батько міг грати і на більш високому рівні, і він мріяв, щоб я був у футбольній кар’єрі успішнішим за нього. І він дуже багато зі мною працював, саме індивідуально. І окрім тренувань у секції, які були три дні на тиждень, ми з ним працювали кожного дня! І коли він вже закінчував кар’єру, він мріяв, щоб я поїхав у спортінтернат. І розкрию тайну – до того дня, коли я поїхав у Київ вступати у столичний спортінтернат, батько вже тишком-нишком забрав мої документи зі школи у Первомайську – настільки він був впевнений, що я поступлю.


А батьки не побоялися тебе одного у інше місто відпускати?

Взагалі не боялися. Більш того, скажу що маму ніхто і не питав (сміється)! Батько бачив, як я цього бажаю, і сам бажав, щоб я реалізував те, що йому не вдалося.


А яка твоя думка про славнозвісний тест Купера?

Я скажу, що можливо я єдина людина у нашому футболі, яка ніколи не бігала тест Купера. Я в принципі знаю, що це за тест. Наскільки він важливий, мені важко сказати. Ось Микола Павлов казав, що є багато вправ, які потрібно пройти через «не можу». Як він казав «дістати із себе». Але футбол розвивається. Є багато інших вправ, де ти працюєш через «не можу». Особисто я цей тест ніколи не бігав.


Не жалієш, що поїхав потім у ФК «Харків»?

Спочатку не жалів, адже у мене була хороша ігрова практика у Вищій лізі для 21-річного хлопця! Я ж не знав, що так вийде з цим клубом. Як то кажуть – знав би прикуп, жив би в Сочі (сміється). А так, у мене була якісна практика, а після цього дуже хороший період у луганській «Зорі». Дуже класні спогади.


А що до твого білоруського етапу кар’єри?

Це також був хороший досвід. Коли українці туди приїжджали, місцеві думали, що ми на одній нозі всіх обігрувати будемо, тому що наш чемпіонат був на порядок сильнішим. Але з перших турів було очевидно, що це не так. Чемпіонат в Білорусі був доволі рівним, а перша команда могла програти останній. Виходили кожного туру і не знали, чого чекати від суперників.


Після Білорусі ти пішов у «Верес», але опинився у «Колосі». Що це за історія?

Тоді мені подзвонив агент, і сказав, що є варіант перейти у «Верес», який однією ногою у Вищій лізі. І я туди приїхав, потренувався і зіграв лише одну гру, до речі проти «Колосу». Ми поступилися 2:3, але я розумів, що не зможу працювати з головним тренером Володимиром Мазяром, просто у нас різні погляди на футбол, можна так сказати. І ми з ним до сьогодні спілкуємося нормально, і зідзвонюємося час від часу. Ось він після матчу з «Шахтарем» дзвонив, коли я двічі гірникам забив. І ми поговорили. Але на той момент у нас було різне бачення, тож я сказав чесно: «Я буду шукати іншу команду». А варіант з «Колосом» – це напевно доля привела мене у клуб. Наш нинішній тренер у «Колосі» Сергій В’ячеславович Кузнецов мешкав неподалік від мене. І я коли приїхав у Київ, я у той же день пішов на пробіжку. І зустрів його. Сергій каже: «Ти що тут робиш? У вас же гра у неділю». Я відповів, що забрав документи і наші шляхи з «Вересом» розійшлися. І Сергій В’ячеславович запропонував потренуватися разом з «Колосом», щоб підтримувати форму. Руслан Володимирович Костишин був не проти, а з командою тоді багато відомих футболістів тренувалися, які підтримували свою форму. Той же Макаренко, Селезньов, Олійник, Гладкий і інші. Я також тренувався, дивився на тренувальний процес, побачив базу, відчув відносини у них в колективі. І я тоді прийшов додому і сказав дружині: «Я хочу грати у «Колосі». З кожним тренуванням я доводив свій футбольний рівень, і за тиждень сказав, що просто так я не хочу тренуватися, я хочу грати за цю команду. І тренери побачили мої старання, і влітку 2017 року я підписав з клубом контракт.


Подивися зараз твою статистику – ти не дуже багато у кар’єрі забивав…

Так, для мене гольові моменти – це свято (сміється). Чесно кажучи, мені головне – приносити користь команді. У мене не має надприродних талантів, я корисний в іншому – самовідданістю. Будь то тренування, чи гра. Я не можу вийти і зіграти у пів ноги. Я так вихований. Що до голів, я не особливо парюся. У мене інша робота.


А як же ж два голи «Шахтарю»?

Ну, перший гол – ми добре накрили суперників, високо їх пресингували. І Андрій Пятов невдалу передачу зробив, а я перехопив та забив. А другий гол – це футбольна хитрість була. Я «заговорив» Ісмаїлі! Спитав, чому його не викликають у збірну, адже він дуже класний футболіст. Він призадумався, а я у цей момент залишився один і забив вдруге. Це було насправді! Це був такий трюк від мене. Просто спитав – «дивно, чого ти не граєш у збірній»? І він відволікся, а я реалізував свій шанс (сміється)!


Диктор по стадіону такий перформанс тобі зробив! «Вадиииим Мількоооо»!

Так, я чув! Після гри мої батьки телефонували, вони дивилися по телевізору гру. І моя мама казала, що чула таке емоційне оголошення по стадіону, що аж просльозилася! Дуже приємно було, тим більше, що так важко мені голи даються. Я до речі, три м’ячі у Вищій лізі забив, і усі три – Андрію Пятову!


Кажуть, що ти в команді балагур та жартівник…

Насправді, головний балагур у нас в команді – це наш адміністратор «Санич». Він головний, а ми всі у нього на бек-вокалі. Якщо один жарт зайшов, то інші йдуть легко. Головне, спіймати позитивний ритм.