Артем МИЛЕВСКИЙ: "Сабо называл меня и Алиева алкашами, Белькевича тоже ненавидел, а легионерам все прощал"

Екс-нападник Динамо Артем Мілевський дав інтерв’ю для авторської рубрики «УФ» «Вас турбує Піскун», у якому розповів багато цікавого.

«Ми просто вмирали на тренуваннях Яковенка. О шостій ранку випили овес і побігли тест Купера. Снігу по коліна, а ми біжимо»

– Артеме, давайте почнемо з самого початку. Як футбол з'явився у вашому житті?

– Мене ніхто не питав, хочу я грати в нього чи ні. Тато з п'яти років відвів мене на стадіон і весь час був зі мною, навчав мене ударів, фінтів. Це було кумедно.

– Від яких футболістів у дитинстві ви фанатіли?

– У дитинстві я ні від кого не фанатів, тому що ще не усвідомлював, що буду футболістом.

– Як ви потрапили в Динамо?

– Коли я виступав за Білорусь на юнацькому турнірі, мене помітив Павло Яковенко. Ми тоді в півфіналі програли Україні з рахунком 0:7, але я став найкращим бомбардиром турніру. Уже коли ми були вдома, батькові зателефонував Яковенко і сказав, що в моїх послугах зацікавлене Динамо. У цей же час мене кликав Спартак, але не погодився, сказав батькові: «Динамо – це Динамо. Я хочу туди».

Через кілька днів я з татом і першим тренером приїхав до Києва, де нас зустрічав на залізничному вокзалі Павло Яковенко. Він повіз нас на базу, і я помітив, що у нього в машині лежить бургер із McDonald's. А я з дороги такий голодний був, дивлюся і слинки течуть.

– Так це він вам узяв?

– Ні, сам з'їв (сміється, – прим. А.П.). Він на вокзал приїхав і не встиг поснідати просто. Потім ми приїхали на базу, поговорили з керівництвом, і тато з першим тренером поїхали додому, а я залишився тут. Рятувало те, що я був не один. Нас було близько 25-ти хлопців з усієї України, навіть із Білорусі та Абхазії були.

– За вас тоді була справжня війна між ФФУ і Білоруською федерацією футболу. Як вдалося вирішити питання з натуралізацією?

– Коли нас тільки привезли до Києва, там були ще хлопці з Білорусі, ми одразу погодилися отримати українські паспорти. Потім приїжджаю у відпустку і батько мені каже: «Ні за яку Україну ти не будеш грати! Будеш виступати за Білорусь!». Я повернувся до Києва, кажу: «Відбій, батько забороняє». Усі в шоці.

Через сім місяців я і Яковенко полетіли до мого тата на чартері. Мої батьки накрили стіл і почали розмовляти з Яковенком, а я пішов на вулицю, щоб цього не чути. Не знаю, про що вони там говорили, але зрештою все вирішили і батько поставив підпис на документах.

– З Білоруської федерації на вас тиснули?

– Ми зустрічалися з президентом Білоруської федерації Невигласом, він нас запрошував, але до жодної згоди ми не дійшли. Ми вже прийняли рішення, що я буду вступати за Україну.

– У Павла Яковенка непрості тренування. Як витримували його навантаження?

– Я і зараз можу витримувати навантаження різного плану (сміється, – прим. А.П.). Усі терпіли, ми з Алієвим не виняток. Приїжджаєш після нового року, а тут – 100 днів зборів по чотири тренування на день! Ми просто вмирали. О шостій ранку випили овес і побігли тест Купера. Снігу по коліна, а ми біжимо. Потім сніданок, миємося, переодягаємося і йдемо до школи. Потім знову тренування. До речі, користуючись нагодою, хочу подякувати кухарям, прибиральницям та всьому персоналу бази Динамо. Вони дуже допомагали нам – молодим хлопцям.

– Яку веселу історію можете згадати з Динамо-2?

– Саня Яценко і Серьога Рожок, царство йому небесне, дуже сильно дружили. Вікна їхньої кімнати на базі виходили на ліс, і там постійно гавкали і вили собаки, не давали їм спати. Яценко і Рожок не витримали, поїхали на ринок і купили «воздушки». Вночі знову гавкіт, вони вийшли і давай стріляти по собаках. Ми всі реготали.

Одразу заспокою – ніхто з тварин не постраждав (сміється, – прим. А.П.).

«Їдемо на двох машинах – я на Мазераті, а Аліїч слідом на джипі Субару, нас зупиняють поліцейські. Відразу думка: «Хоч би Санич не вийшов…»

– Як ви подружилися з Алієвим і стали кентами?

– Ми з ним завжди були на одній хвилі, так і зійшлися. Навіть зараз, під час нашої останньої сварки, я знав, що ми помиримося. Це неминуче. Ми разом пройшли життя, Лігу чемпіонів, Спартак. Ми по молодості курили в одному туалеті на адреналіні, щоб ніхто не побачив. Ми – кенти, і цим усе сказано.

– Ви з Алієвим часто потрапляли в курйозні ситуації. Розкажіть про найпам'ятніший загул із кентом під час виступів у Динамо?

– Відпочивали якось ми в лазні перед фіналом Кубка з Шахтарем – пиво, креветки, раки. Тут Аліїч каже: «Поїхали в нічний клуб». – «Ну погнали». Їдемо ми на двох машинах – я на Мазераті, а Аліїч слідом на джипі Субару, і нас зупиняють поліцейські. Я відразу думаю про себе: «Хоч би Санич не вийшов». Починаю розмовляти з поліцією, і тут виходить Алієв... Коротше, заплатили ми по 100 доларів з машини і поїхали тусити далі. Для нас тоді це були не гроші.

Приїжджаємо вранці на базу, дзвінок у номер із ресепшена: «Артеме, вас Ігор Михайлович Суркіс просить до телефону». Я кажу: «Я не буду брати слухавку».

Буквально за хвилину прибігає Аліїч: «Тобі дзвонили?». – «Ага». – «І мені. Я теж не взяв». Через деякий час Ігор Михайлович до нас усе ж додзвонився і пригрозив: «Якщо не візьмете Кубок – отримаєте по повній!». У підсумку ми програли Шахтарю 0:2, Сьомін рвав і метав, був дуже злий. Нас із Алієвим оштрафували тоді на 50 тисяч доларів.

– А який взагалі найбільший штраф у Динамо ви платили?

– 100 тисяч доларів.

– За що?

– За порушення режиму – гуляв у клубі після опівночі. Такі в Динамо були розцінки. Якщо після 12-ти ночі ти десь відпочиваєш, то платиш штраф 100 тисяч.

– А хто це контролював?

– Були спеціальні машини, які за нами стежили. Але це така справа – стежили то й стежили. Але дивлячись на те, як сьогодні грає непитуще Динамо – хочеться плюватися! Правильно кент сказав: «Ми пили, але грали, а зараз не п'ють і не грають». 36-те місце з 36-ти команд у Лізі Європи – це позорисько!

«Від Верпаковскіса, Пєєва і Лєко, бувало, таким перегарищем на базі несло, але Сабо їм усе прощав»

– Пам'ятаєте свій дебют за першу команду Динамо?

– Це сталося за Михайличенка, але подробиць уже не згадаю (Мілевський дебютував за першу команду Динамо 10 серпня 2002 року у кубковому матчі проти Енергетика з Бурштину, 1:0, а в Вищій лізі — 12 квітня 2003 року у матчі проти Поліграфтехніки, 2:0, – прим. А.П.). Мене переселили на першу базу в кімнату до Макса Шацьких. Це людина з великим серцем, дуже порядна і добра.

– Є якась історія про Шацьких?

– Макс курив сигарети R1, а в туалеті в нього було десь 500 сканвордів. Пам'ятаю, він сидить у туалеті, я поряд у душі, ми куримо, жартуємо і розгадуємо сканворди (сміється, – прим. А.П.). Ось так ми готувалися до матчів, і це працювало – ми перемагали. Зараз так уже не роблять, але й результату немає.

– Як вам працювалося з Йожефом Сабо, який категорично не терпів алкоголь і футболістів, які могли випити?

– Сабо завжди був із легіонерами, це його улюбленці. А нас, молодих, він не любив за те, що ми могли випити.

Але річ у тім, що іноземці «на крису» теж пили, але Сабо цього не помічав. Від Маріса Верпаковскіса, Жори Пєєва і Єрко Лєко, бувало, таким перегарищем на базі несло, але їм усе прощалося. А нас із Алієвим Сабо називав «алкашами» і «п'яницями».

Він ненавидів навіть Белькевича і Шацьких, а любив тільки іноземців! Прикро.

– Ви висловлювали Сабо свої претензії, що на вас він зривається, а іноземців не чіпає?

– Я тоді був молодим і в мене не було такого авторитету, щоб щось йому висловлювати.

«Дзвонять мені з ресепшена: «Артеме, вам треба виселитися. Це наказ Блохіна». Я набираю Суркіса…»

– Ще один тренер, з яким у вас були непрості стосунки – це Блохін. Одразу ж згадується історія з халатом на пресконференції. Розкажіть ще щось, про що нам невідомо?

– Ви що, біографічну книгу про мене вирішили написати? (сміється, – прим. А.П.). До Олега Володимировича я добре ставлюся і хочу привітати його з наступаючим новим роком. Я бажаю йому і його родині тільки добра і щастя.

– Побажання ми йому передамо, а тепер давайте історію.

– Гаразд, умовили (сміється, – прим. А.П.). Коли в нас з Олегом Володимировичем був уже конфлікт, він мені сказав: «Виселяйся з бази і переїжджай на другу». Потім мені з ресепшена дзвонять: «Артеме, вам треба виселитися. Це наказ Блохіна». Я набираю Суркіса: «Мене Блохін із бази виселяє. Що робити?». Ігор Михайлович спокійно відповідає: «Нічого не роби. Він що, тебе туди заселяв? Ніхто тебе не виселить, але ви якось знайдіть спільну мову».

На жаль, нам тоді не вдалося помиритися. Я молодший і треба було мені зробити перший крок. Уже у 2021 році зі сцени я публічно вибачився перед Олегом Володимировичем. Він, без перебільшення, легенда.

– Давайте згадаємо, як ви 2008 року «поховали» Спартак (4:1, 4:1). Що відчували в той момент?

– Я відчував справжню насолоду. Перед матчами зі Спартаком Ігор Михайлович говорив мені й Алієву: «Поясніть легіонерам, що цей матч значить для Динамо». Ми поговорили з іноземцями, а що було далі, ви бачили.

Після матчу в «Лужниках» Шовковський каже: «Сьогодні всі їдемо в нічний клуб святкувати». Ми прилетіли з Москви о першій годині ночі й одразу поїхали в клуб. Приїжджаємо в бар, а там усі відвідувачі у футболках київського Динамо. У мене аж сльози щастя на очах виступили, було дуже приємно. Шовковський закурив сигару, і ми почали святкувати. Такі моменти хочеться частіше згадувати.

– Ви застали багатьох іноземців у Динамо. Хто був найслабшим легіонером, якого ви бачили?

– Однозначно, Андре. Він грав у Сантосі з Неймаром, багато там забивав. Ми думали: ось це підсилення нас чекає! А він виявився просто ніяким: що на тренуваннях, що в матчах. Клоун, одним словом. У Неймара вийшло стати зіркою, а в Андре –ні.

– А хто був найсильнішим легіонером?

– Діого Рінкон! Він міг мене й Алієва на плечах протягнути і гол забити. Ось це моща була.

– У ваш час динамівці частенько грали в карти на гроші. Хто був найкрутішим гравцем?

– Можу відзначити такі четвірки в Джокер: Ребров-Ващук-Мілевський-Гусєв і Алієв-Ващук-Шовковський-Шацьких. За картярськими баталіями цікаво було стежити, навіть якщо ти не береш участі в грі. Це дорогого коштує. Якщо досвідчені запросили молодого пограти в карти, то це ознака поваги. У нинішньому Динамо немає субординації та поваги, відповідно маємо 36-те місце в Лізі Європи.

– Яку найбільшу суму ви програвали в Джокер?

– Поки я вчився, то багато програвав. Джокер – це така гра, що спочатку треба занести, щоб чогось навчитися. 700, 800, тисячу доларів точно залишав на столі.

«Якось я заборгував одному бандиту 50 тисяч доларів. Гроші потрібні були негайно, а зарплата аж через тиждень. Я написав Шевченку SMS»

– На юнацькому рівні ви перетиналися з Роналду, навіть фото спільне є. Розкажіть, як вам гралося на полі проти майбутньої легенди футболу?

– Це було на юнацькому Євро U-17. Я був у збірній України, але не грав, тому що тоді була тяганина з Білоруською федерацією футболу [з приводу моєї натуралізації] і заборона на мої виступи.

Португалія мала стати нашим наступним суперником, і ми дивилися їхній матч проти Франції по телевізору. Кріш там такі чудеса витворяв на лівому фланзі, аж в очах блимало! А у нас правого захисника грав Григорій Ярмаш. Ми всі перезирнулися і сказали Гриші: «Good luck тобі завтра» (сміється, – прим. А.П.).

– Вийшло у Ярмаша вимкнути Роналду?

– Та який там! Хоч Кріш і не забив, але його і на замаху прибирав, і прокидав, і підкочувався (Україна програла – 1:2, – прим. А.П.).

Після матчу поплескали Ярмаша по спині й кажемо: «Гриша, іди вже відпочивай» (сміється, – прим. А.П.). Що стосується мого фото з Роналду, то ми його зробили в готелі, всі команди із групи там жили. Тоді я ще не розумів, яким великим стане Кріш. Він для мене за своєю величчю наближається до Тотті.

– Давайте трохи зачепимо тему ЧС-2006. Збірна України на Мундіалі стартувала з поразки від Іспанії (0:4), але потім впевнено здолала Саудівську Аравію (4:0) і Туніс (1:0), здобувши путівку в плей-оф. Як ви тоді пережили удар від іспанців і налаштувалися на перемоги?

– Ситуація дійсно була напруженою, але на нашу користь грало те, що попереду були матчі з менш статусними суперниками. У поразці від Іспанії найбільше критики припало на наших лідерів — Шевченка, СаШо і Вороніна. Я ж, як наймолодший у команді, особливої уваги до себе не привертав.

Після того фіаско наші ветерани зібралися за вечерею, взяли по келиху вина і провели щиру чоловічу розмову. Андрій Миколайович Шевченко тоді сказав: «Так, Іспанія сильніша. Але цей матч уже в минулому. Наша мета — вихід із групи, і ми маємо це зробити».

Ці слова стали поштовхом для команди. Наступного ж матчу ми розгромили Саудівську Аравію, потім здобули важливу перемогу над Тунісом і впевнено вийшли до плей-оф. І вболівальники одразу забули про стартову поразку.

– Правда, що коли ви били «паненку» в 1/8 фіналу проти Швейцарії, то Блохін заплющив очі?

– Він узагалі пішов у роздягальню і дивився серію пенальті по телевізору. Перед цим Олег Володимирович назвав п'ятьох гравців, хто буде бити одинадцятиметрові. Підійшов до мене: «Ти будеш бити?». – «Буду». – «Яким?». – «Мені все одно. Як скажете».

– Що вам говорили в команді після «паненки»?

– У нашому холодильнику завжди стояло з десяток пляшок пива – це було таким собі привілеєм для ветеранів після гри. Після матчу зі швейцарцями Воронін відкрив пляшку пива для себе, навіть мені дозволив одну взяти. Ми з ним сховалися, закурили, і він жартома сказав: «Малий, якби ти не забив, я б тобі голову відірвав». Я йому у відповідь: «Спокійно, ми вже у чвертьфіналі» (сміється, – прим. А.П.).

Воронін — чудова людина. У нас із ним були дуже теплі стосунки. Він взяв мене під своє крило в збірній, навіть місце поруч із собою в автобусі виділив.

– Ви у збірній і Динамо грали разом із Ребровим і Шевченком. Як поводилися легенди футболу в команді?

– Гідно. Про Шеву є цікава історія. Якось я заборгував одному бандиту 50 тисяч доларів. Гроші потрібні були негайно, а зарплата аж через тиждень. Я написав Шевченку SMS: «Можна набрати?». – «Звичайно. Що сталося?». Я зателефонував, кажу: «Потрібно терміново 50 тисяч баксів. Можеш позичити?». Після тренування я зайшов до нього в номер на базі Динамо, і Миколайович мовчки дав мені 50 штук готівкою. Відразу після зарплати я повернув йому борг.

«Фіорентина вже домовилася про мій перехід за 10 млн доларів. Люди приїхали мене купувати, а наступного дня їм кажуть, що ціна зросла до 12-ти «лямів»

– Розкажіть, які пропозиції щодо вас надходили на піку слави в Динамо?

– Пропозиції точно надходили від Фіорентини, Порту і Ліворно. Я дуже хотів перейти у Фіорентину і досі шкодую, що туди не потрапив.

– Чому трансфер не вдався?

– Тому що не відпустили. У нас на той час був дуже сильний чемпіонат і між Динамо і Шахтарем йшла заруба за перше місце, а я тоді був значущим гравцем для київської команди. Це зараз можна відпускати кого завгодно і втрати не помітиш.

Фіорентина вже домовилася про мій перехід за десять мільйонів доларів. Люди приїхали мене купувати, а наступного дня їм кажуть, що ціна зросла до 12 «лямів». Це так не працює.

– Коли ви йшли із Динамо, чому обрали Газіантепспор?

– Інших варіантів у мене не було. Контракт із Динамо в мене закінчувався 6 вересня і ніде більше заявитися я не міг.

– Чим вам Туреччина запам'яталася?

– Тим, що мені не платили шість місяців. У підсумку вдалося забрати тільки половину зарплати. Ще запам'яталася тим, що я розбив там Феррарі.

– Фото, де ви сидите на в розпачі на узбіччі біля розбитої машини, досі перед очима. Як усе сталося?

– Я зателефонував своєму водієві до Києва і кажу: «Пережени мені Феррарі в Туреччину». – «Ти серйозно?». – «Ну так». Чувак привіз машину в Одесу і звідти на поромі доправив її до Туреччини. Вранці я прокинувся, а Феррарі вже стоїть біля готелю.

Я одразу ж вирішив покататися. Під час руху потягнувся вправо, щоб увімкнути iPod, і не впорався з поворотом. Викручую кермо, тисну на гальма і відлітаю у відбійник. Переді мною стояв штир, і я не міг вибратися з машини, довелося лізти через другі двері. Жесть!

– Туреччина – мусульманська країна. Як там ставилися до алкоголю?

– Програли ми якось матч у Стамбулі, а звідти їхати в Газіантеп більше двох годин. У дорогу я взяв собі пиво. Литовський воротар Карчемарскас побачив це і каже мені пошепки: «Не здумай пити, місцеві тебе відразу здадуть керівництву».

Загалом турки – це специфічні люди. У нашій команді вони не пили навіть пива, про щось міцніше взагалі мовчу, тільки айран попивали, клоуни. Щоб ви розуміли, в Газіантепі тільки два бари на все місто, де є алкоголь.

– Перед Феррарі у вас згоріла в Києві Мазераті. Адлейба в одному інтерв’ю розповідав, що вона ще не охолола, а ви вже замовляли собі Феррарі. Було таке?

– Ні, це він придумав. Розповім краще, як згоріла Мазераті. Після виїзної гри збірної проти Естонії (2:0) ми повернулися до Києва. О четвертій ранку я поїхав святкувати, накрили «поляну», сидимо, відпочиваємо. Годині о 6-й забігає двірник: «У вас там машина горить!». Я кажу: «Яка машина? Дядьку, не заважай відпочивати». І зачинив перед ним двері.

Сидимо далі, п'ємо віскарик. Через десять хвилин двірник знову повернувся: «Я серйозно – там машина горить!». – «Іди звідси, я сказав!». Він утретє прийшов. Я виходжу – реально з-під капота йде дим, машина сама по собі рухається. Йо-ма-йо! ТСН приїхало, знімає. Я в шоці.

«Тудора звільнили, і він подзвонив: «Брате, поїхали, відпочинемо»

– У Хайдуку ви перетнулися з легендарним Ігорем Тудором, який тоді тренував команду. Що цікавого можете згадати про хорвата?

– У матчі Хайдук – Динамо (Загреб) я серйозно травмувався, порвав привідний м'яз. У мене був такий сильний набряк, що за мною доглядала дружина Сабліча – Моніка. У цей час звільнили Тудора, команда поїхала на збори, а я залишився відновлюватися.

Тут мені дзвінок від Тудора: «Брате, поїхали на острови, відпочинемо. У мене човен є». У Хорватії понад сто островів-курортів. Я довго не думав: «Поїхали!».

О 9 ранку я, Тудор і його помічник уже були на одному з островів. Я замовив усім еспресо. Тудор на мене обурено подивився: «Не зрозумів, а де віскар?». Кажу: «Так ранок ще». Але Тудора це не зупинило. За хвилину офіціантка вже принесла три по 50. Потім ще три по 50, і ще... І ми погнали на човні островами. Тудор – просто красень.

«Було таке відчуття, що Кобін, тренуючи Минай, усе ще думав, що перебуває в Шахтарі. Він нам такі небилиці на установках розповідав»

– Давайте поговоримо про ваш останній професійний клуб в Україні – ФК Минай. Крім ужгородської команди, у вас були якісь пропозиції?

– На жаль, тільки Минай. Більше в мене ніхто не вірив.

– Яким був президент Минаю Валерій Пересоляк?

– Нічого поганого про нього не скажу. Зарплату він платив завжди вчасно.

– Ви покинули команду через конфлікт із Кобіним. Він розповідав, що ви відмовилися виходити на заміну на 80-й хвилині, коли Минай програвав Олександрії – 0:3. Що взагалі у вас із Кобіним сталося?

– Василич – цікава людина. Було таке відчуття, що Кобін, тренуючи Минай, усе ще думав, що перебуває в Шахтарі. Він нам такі небилиці на установках розповідав – що ми повинні робити за матч 50 виходів із оборони в атаку. Як це можна було зробити з гравцями Минаю? Василич, напевно, забув, що у нас немає Тейшейр, Кост і Вілліанів.

– Після Минаю були варіанти продовжити кар'єру на професійному рівні?

– Ні. Але якщо чесно, після Минаю мені не хотілося вже нічого у футболі. Слава Богу, зараз у моєму житті з'явився Ігніс і хлопці, з якими я знайшов спільну мову. Медіаліга дозволяє мені зустрічатися зі старими друзями –Алієвим, Михаликом, Кополовцем, Федецьким, Селезньовим.

– На скільки ви реалізували свою професійну кар'єру?

– На скільки? Та взагалі «шляпа».

– Зараз ви у стосунках, живете з дівчиною. Розкажіть про вашу обраницю, як познайомилися?

– Я відповім одним реченням. Ми з нею розмовляємо однією мовою. Більше я нічого не хочу говорити про особисте життя.