На отбор в академию "Шахтера" сын пришел в футболке "Динамо": отец Пихаленка учился с Ребровым и уважает Лобановского

Якось Олександра Піхальонка запитали про вплив батька на розвиток його кар’єри. "Якби не він, то я б тут з вами не сидів", – відповів Сашко в коментарі прес-службі донецького Шахтаря. Хлопець взяв батькові гени і мав чудовий приклад вдома. З одного боку – його тато виступав за футзальну збірну України, з іншого – не зумів втілити мрію та стати відомим футболістом.

Зате закрити батькові гештальти вдалося синові. Олександр Піхальонок-молодший реалізувався у футболі, а тепер здійснив ще одну татову мрію – став футболістом київського Динамо. Історія донеччанина, який усе життя вболіває за Динамо – на Футбол 24.

– Я завжди був зануреним у синове життя – дивлюся усі матчі, все читаю. Ситуація склалася дійсно непроста. Шахтар зробив пропозицію і Динамо Сашка запрошувало. Треба було вирішувати.

– Він зателефонував мені і розповів про два варіанти. Не вагаючись я схилився до переходу в Динамо.

– Розумію, про що ви. Можливо, це виглядає незвично, але я завжди вболівав за Динамо. У Києві, до речі, теж чимало людей, котрі підтримують Шахтар. Таке трапляється (Усміхається). Щодо вибору сина – він грав у двох класних клубах: Шахтарі та Дніпрі-1. Настала черга спробувати себе ще в одному іменитому клубі.

– Мій кумир – Валерій Васильович Лобановський. Найбільше мені запам’яталася його команда, котра дійшла до півфіналу Ліги чемпіонів 1999-го. Відтоді я став відданим фанатом Динамо. Белькевич, Калітвінцев, Ребров, Шовковський, Шевченко – фантастичні футболісти.

– Не пригадую такого. Він же потрапив до академії Шахтаря у шість років. У зв’язку з цим мені пригадується одна історія. Одного разу я грав у футзал в Києві, тож вирішив скористатися нагодою і придбав малому форму Динамо. Все, як має бути – Шевченко, "десятка" на спині. Сашкові тоді було років п’ять… Коли настав час відбору в академію Шахтаря у Донецьку, то син одягнув динамівську форму і прийшов на цей відбір.

– Трохи посміялися і сказали: "Не переживайте, ми видамо вам свою шахтарівську форму" (Усміхається). Недавно з сином згадували цю історію.

– Аякже, ми їх не пропускали. Проте я завжди чекав приїзду Динамо в Донецьк, щоб наживо повболівати за своїх.

– Не всі зрозуміли перехід сина у Динамо – це правда. Але сподіваюся, що до образ не дійшло. Можу лише зауважити, що Шахтар дав синові дуже багато, ми це цінуємо. Звичайно, мене знайомі переконували, що варто у Шахтар повертатися. Однак Сашко – дорослий хлопець, він сам ухвалює рішення. А я його підтримав у цьому.

– У житті кожної людини виникають епізоди, які треба пережити. Я підтримував Олександра, адже розумів, що труднощі треба побороти. Не знаю, як це назвати правильно – надати імпульсу чи що… Багато не вдавалося, ми наполегливо працювали у дитинстві, індивідуально займалися. Та що головне? Ми це пережили.

– Коли Сашкові було п’ять років, ми працювали над технікою роботи з м’ячем. Відверто кажучи, йому не вдавалося добре набивати м’яч. Одного разу ми сиділи до пів на першу ночі, поки син не вибив необхідної кількості разів. Схожих ситуацій вистачало – просто слід було зціпити зуби і додатково працювати.

– Так і є, не заперечуватиму. Проте я турбувався лише про тренування. У всьому іншому Сашко мав голову на плечах. Гуляти допізна чи пропускати тренування – це навіть не було актуальним для нас. Я ніколи не казав йому прийти додому, умовно кажучи, до 22:00. Він сам все прекрасно розумів.

– Такі жести дуже приємні. Ще й тому, що я свою футзальну кар’єру завершував з цим номером на спині. Взагалі я – людина сентиментальна. Приємно, що син перевершив мене. Я пишаюся ним.

– То була ідея дружини. Вона запропонувала, а я не заперечував. Схожість між нами проявилася ще й у любові до футболу. Сашкова улюблена іграшка змалечку – м’яч. Як тільки він навчився ходити, я розумів, що син стане футболістом. Потім були розбиті вази у нашій 3-кімнатній квартирі, але це теж у минулому.

– У сина є кваліфіковані тренери, тому я не втручаюся. Зараз він дорослий хлопець. Звичайно, деякі моменти аналізуємо, він радиться зі мною. Але і без моїх повчань Сашко все розуміє і знає.

– Безперечно, це вроджена річ, закладена природою. Однак є й інший секрет. Коли Сашкові було три чи чотири роки, я привіз йому малесенькі ворота розміром 50 на 20 сантиметрів. Також купив маленький м’яч, яким він грав у дворі. Разом із хлопцями вони змагалися три на три або два на два. Невеликий простір, обмаль часу на роздуми – це теж далося взнаки. Як і те, що він зі мною грав у міні-футбол. Починаючи з трьох років, Сашко був наче талісман команди, всюди їздив зі мною.

– Виключно у великому футболі. Я теж розпочинав з футболу. Грав у дублі Шахтаря з Андрієм Воробеєм, потім пішов у Шахтар з Макіївки. Це вже пізніше я зайнявся футзалом. Запропонували себе спробувати і мені сподобалося. Не шкодую, адже пограв на хорошому рівні. Геннадій Лисенчук викликав мене у збірну України разом із Корідзе, Москвичовим, Безуглим, Корнєєвим, Косенком. До речі, я й пляжним футболом займався – виступав у Севастополі. Словом, я – універсал, спробував усе.

– Коли я переїхав грати на захід країни, сім’я поїхала зі мною. Сина я віддав у школу Прикарпаття, а ще записав у структуру футзального Урагану. Нам дуже подобалося в Івано-Франківську. Колектив мене чудово зустрів. Прикро тільки те, що в мене не склалося з тренером – довелося передчасно їхати звідти.

– У Донецьку я тренував дітей, а донька ходила до мене у футбольну секцію. Я не належу до тих людей, які вважають, що футбол – не жіночий вид спорту. Та все ж згодом ми вирішили піти з футболу і записали доньку на акробатику.

– Я дуже засмутився тоді, адже не чекав, що він на таке здатен. Ніколи не помічав таких емоцій у Сашка. Напевно, вони були наслідком хвилювання – напередодні він став батьком. Після тієї червоної картки ми багато разів спілкувалися. "Як я міг таке зробити?" – Сашко був дуже розчарований своїм вчинком.

– Дивився той матч по телевізору. Коли син впав, я одразу все зрозумів – у мене теж була така травма і я знав, наскільки це серйозно. Я розірвав хрести у 37 років, але після цього ще три роки грав у футзал на рівні Першої ліги. Таке трапляється, просто треба пережити. На щастя, все позаду.

– Насамперед – це Ігор Йовічевіч. Цей тренер дав Олександру дуже багато. Та все-таки я б розпочав з тренерів академії Шахтаря. Там синові заклали потужний фундамент. Варто відзначити Олександра Коваля, Валерія Кривенцова, Сергія Ковальова.

– Мешкаю у містечку Штендаль за сто кілометрів від Берліна і треную тут команду U-14. Нещодавно завоював перший німецький трофей – ми виграли щось на кшталт нашого чемпіонату області. У Штендалі 35 тисяч мешканців, але діти активно займаються футболом. Тепер не дивуюся, чому збірна Німеччини перебуває серед найкращих команд світу.

– У мене інтернаціональний колектив: троє українців, двоє афганців та одинадцять німців. А українець з моєї команди – найкращий бомбардир чемпіонату.

– Думав, що він цьогоріч поїде за кордон, проте не склалося. Зрештою, нехай проявить себе в Динамо. У Європі я вболіваю за Мілан ще з часів Барезі та Гулліта. Коли у Мілан переїхав Андрій Шевченко – це був космос. Я не пропускав жодного матчу. Хтозна, можливо, колись Олександр переїде у Серію А чи Бундеслігу. Нещодавно я з’їздив на могилу свого діда, який у Німеччині загинув під час Другої світової війни. Рід Піхальонків, до речі, походить із Кіровоградщини. Звідти мій дід і там народився мій тато. Бабуся, наприклад, родом із Донеччини. Цікаво, що я у дитинстві від неї чув виключно українську мову.

– Це було б чудово. Із тренером збірної Сергієм Ребровим я навчався у Донецькому училищі олімпійського резерву. Тільки Сергій Станіславович старший за мене на два роки. Колись він перейшов з Шахтаря у Динамо. А тепер схожою дорогою пішов мій син.