Бывший журналист каналов "Футбол" воевал на фронте, а теперь служит в ТЦК

В Україні триває війна й мобілізація.

Кореспондентка "МБ" побувала на оповіщенні разом із військовослужбовцями обласного територіального центру комплектування й соціальної підтримки та побачила, як вручають буковинцям повістки та як люди реагують на чоловіків у формі.

"Працюємо біля парку"

Четвер. Ранок. Разом із мобільною групою у складі трьох військовослужбовців вирушаємо на оповіщення. Олег, Микола та Богдан повернулися із фронту з пораненнями й травмами. Військово-лікарська комісія визнала їх обмежено придатними, тож хлопців перевели з бойових частин у роту охорони Чернівецького обласного ТЦК та СП.

– Сьогодні будемо працювати у районі парку Шевченка, – каже солдат Олег ЯЩУК, стрілець, помічник гранатометника.
Йдемо вулицею Головною. Нам зустрічаються переважно жінки та діти.

– Як люди реагують, коли ви їх зупиняєте та перевіряєте документи? – запитую у військових.

– Є різні випадки. Інколи спокійно показують документи. Часто відмовляються їх надавати, йдуть геть, тікають, а ми не маємо юридичного права їх наздоганяти. Буває, що поводяться агресивно, грубіянять, погрожують, лаються. От, до прикладу. Ми зупинили чоловіка для перевірки документів. Тут підбігають жіночки та починають кричати: "Чого ви до людини вчепилися?! Такі "шафи" здорові, чого самі не йдете воювати?! Чому псуєте хлопчикам життя?"… Хоча кожний із нас був на фронті. Я брав участь у бойових діях неподалік Лисичанська, в околицях Соледара й Бахмута. Там пережив контузії, втрати свідомості. Понад чотири місяці лікувався. Згодом повернувся на фронт, а вже згодом як обмежено придатний переведений в ТЦК. До війни працював журналістом на телеканалах "Футбол 1", "ТРК Україна", "Еспресо". Коли розпочалося вторгнення, пішов до військкомату, звідки потрапив до 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", – розповідає Олег Ящук.

Назустріч нам йде чоловік років сорока. Військові підходять до нього та показують посвідчення.

– Добрий день! Чернівецький обласний ТЦК та СП, старший солдат Микола Олійник. Чи є у вас військово-облікові документи? – запитує військовослужбовець роти охорони.

– Так, хлопці. Мене комісували, отримав поранення. Тепер не можу служити, – каже чоловік.

Чоловік показує посвідчення учасника бойових дій та військовий квиток.

Побачив військових і почав істерику

Йдемо далі. Аж раптом розпочинається шоу: назустріч йде чоловік, на вигляд йому років під 30. Побачивши військовослужбовців, починає метушитися й намагається перелізти через паркан на територію парку. Через низький ріст йому це не вдається. Тоді підводить руки вгору і починає кричати:

"Я вас боюся, не підходьте до мене". Це привертає увагу перехожих, однак військові навіть не встигли до нього підійти. Чоловік почав тікати з криками: "Я вас боюсь"…

– На яких напрямках ви воювали? – запитую у військового.

– Здебільшого на Донеччині. Був випадок, коли я двічі за день прощався із життям. Ми тоді з побратимами працювали на Соледарському напрямку. Там було дуже гаряче: ми протистояли "вагнерам". Протягом двох днів нас дуже інтенсивно крили мінометами, градами. Мене змінили на посту, і я спустився у бліндаж. Ліг спати, однак прокинувся від звуків перестрілки. Це було доволі звично, тож не привернуло особливої уваги. Та пуск ручного протитанкового гранатомета викликав питання. Щоб дістатися позиції, треба було перебігти дорогу. Під час цього в мій шолом потрапляє куля і пробиває його навиліт. Від цього я впав, не зрозумівши нічого, підвівся і побіг далі. Зробивши два кроки, отримую кулю в плече, падаю. Зрозумівши, що наша позиція вже втрачена, скотився у протитанковий рів. Там отримав кулю в потилицю, врятував шолом. Тоді я подумав, що помер. Я не мав можливості відійти, тож чув голоси окупантів, які наближались. Прощався з життям вдруге, бо думав – доб’ють, – розповідає Микола.

До початку війни Микола не мав бойового досвіду. Працював пекарем, але з перших днів війни пішов до війська й потрапив у 10 гірсько-штурмову бригаду…

Тим часом ідемо з хлопцями далі. Біля кавового кіоску в черзі стоять троє чоловіків. Військові перевіряють у них документи. Вони всі не придатні до служби й мають відповідні підтвердження.

– Зараз багато хто має різні довідки, бронь, студентські посвідчення… А нашим побратимам необхідна ротація, більшість майже два роки на нулі.
Виникає питання: за що ми воювали, якщо тут, на Буковині, люди забули, що в країні війна. Ходять у спортзали, курять кальяни, грають у футбол, а як до справи, то всі хворі або студенти. Та й поваги до військових зазвичай нема. З моїм колегою трапився неприємний випадок. Коли він вручав повістку, то один із чоловіків йому сказав: "Ти без ноги, хочеш, щоб я такий самий був?!"… Хіба це відповідь чоловіка?! Його не мучить совість? – каже Олег Ящук.

З нами в мобільній групі є ще стрілець-санітар Богдан СМАЛЬ, який підірвався на міні. Йому ампутували ногу, зараз чоловіку встановили протез.

Лікарська комісія визнала його обмежено придатним. Військовий також служить у роті охорони Чернівецького обласного ТЦК та СП.

– До початку війни я працював за кордоном. Приїхав у лютому в Україну і пішов у військкомат, а звідти – у 80-у десантно-штурмову бригаду кулеметником. Воював на Харківщині, брав участь у наступі, в Осколі втратив ногу, – розповідає військовий.

– Як реагуєте на те, що чоловіки відмовляються брати повістки? – запитую.

– Та, уже ніяк не реагую. Розчарувався у всьому, бо щось комусь довести, навіть без ноги, неможливо. Люди не чують і не хочуть чути. Місцеві дивляться на нас не як на героїв, а як на ворогів. Це ще більше розчаровує, – каже чоловік.

Працювали ми впродовж трьох годин. Військові перевіряли документи у чоловіків призовного віку, але жодної повістки не вдалося вручити, бо одні мали довідку ВЛК, а інші в 40 років – студенти, які навчаються на стаціонарі. Інші ж, навіть не реагуючи й не зупиняючись, йшли геть.