"Фоменко разбирал ошибки под микроскопом". Вице-капитан "Металлиста" 90-х – о 1:6 от "Динамо" и ВАЗ, который разбил на металолом

(публикуется на языке оригинала)

Інтерв'ю "Футбол 24" з хавбеком Металіста епохи Михайла Фоменка. Любомир Кузьмяк відшукав Яна Школьникова аж у Німеччині.

У 1996-му Михайло Фоменко очолив Металіст і це стало початком відліку нової сторінки в історії харківського клубу. Всього за кілька років наставнику вдалося створити потужну команду, яку полюбили за межами Харкова. Колектив яскравих індивідуальностей Михайло Іванович формував поступово.

Одним із важливих виконавців у розпорядженні тренерського штабу Металіста був 27-річний Ян Школьников. У своєму дебютному сезоні в Харкові новачок став найкращим бомбардиром команди, згодом ключовим виконавцем "стандартів" та віце-капітаном. Незадовго після прощання з Металістом Школьников закінчив кар'єру та вирушив у Німеччину.

"Якби не Жилін, то мене як футболіста не було б"

– Я тут з 2002 року, – каже Ян Нафтулович. – У Харкові закінчив з футболом і їхав сюди свідомо із сім’єю, розуміючи, що тепер це наш дім. Мешкаю у Дюрені, місті між Кельном та Аахеном, неподалік кордону Бельгії та Нідерландів.

– В Україні ви не бачили себе?

– Ініціатива надходила від дружини. Їй здавалося, що нам буде легше у Німеччині. Я погодився з цим. У мене такий характер – якщо я вирішив, то дороги назад вже немає. Мені тут було і важко, і дуже важко. Проте я йшов до кінця і напролом – не розглядав варіант із поверненням додому.

– Звикали до нового середовища довго?

– Було несолодко. І зараз не скажу, що все так просто. Коли приїхав, то записався на мовні курси. Там познайомився з футболістами-аматорами. Вони запросили мене до себе, у вільний час я отримав нагоду виходити на поле. Це допомогло мені з адаптацією.

– У вас на той момент вже були діти.

– Старшому виповнилося 10 років, молодшому – півтора роки. Вони теж займалися футболом, проте реалізовують зараз себе в інших сферах.

– Чим зараз займаєтеся в Дюрені?

– Із футболом остаточно попрощався. Грав та тренував у сусідньому Менхенгладбаху, однак дорога забирала чимало часу. Працюю на місцевому підприємстві вже 19 років. Суть діяльності – виготовлення та обслуговування теплообмінників.

– Коли усе життя займаєшся футболом, раптово зануритися з головою у господарські справи – серйозний виклик?

– Ой, та мені і зараз важко. У певний момент справді довелося перелаштуватися, це завжди непросто. Життя змусить усіх. Хто хоче, той зможе.

– Ви народилися у Черкасах, як футболіст зростали у Харкові, однак повернулися у рідне місто і дебютували у дорослому футболі під керівництвом Віктора Жиліна. Тренер старої формації на початку кар’єри – те, що треба?

– Мій батько Нафтул Ілліч – єврей, уродженець Черкас, мама родом зі Шполи. Дитинство минуло на вулиці, а у 7-му класі я вступив у Харківський спортінтернат. Щодо Жиліна, то, якби не він, то, можливо, мене як футболіста й не було б. Після інтернату я потрапив у черкаську команду Ротор, що змагалася на рівні КФК. "Де ти граєш? Які колективи фізкультури? Давай до мене у Дніпро", – запропонував Жилін.

– У Дніпрі з вами починали молоді Гольдін, Євглевський та Осташов, кожен з яких невдовзі проявить себе у командах Вищої ліги. Підібралося хороше покоління?

– Молодь була перспективною, це правда. Та без старших пацанів ми б нічого не досягли. Воротар Толя Дейнеко та капітан Сашко Кирилюк тягнули нас, багато навчали. Ми зігралися і показували хороший футбол. Про цей час у мене залишилися прекрасні спогади.

"Івано-Франківськ страшенно здивував – такого раніше не бачив"

– У 1993-му досвідченого Жиліна змінив молодий Семен Осиновський. Подейкують, за потенціалом він міг би працювати на рівні УПЛ.

– Нас закривали на базі, все було жорстко і серйозно. А тут приходить Осиновський, який тільки-но закінчив. Він виходив з нами на поле, брав участь у тренуваннях – це було щось абсолютно нове. Тому Дніпро при Осиновському додав ще більше. Семен Михайлович фактично оновив і до того хорошу команду Жиліна.

– Осиновський, як і ви свого часу, виїхав у Німеччину. Зустрічалися з ним?

– Так, здається, одного разу. Він мешкає у Нюрнбергу, це трохи менше 500 кілометрів від мене. Як такого, активного спілкування у нас немає. У кожного свої справи, своє життя.

– У 1995-му ви стаєте гравцем Прикарпаття і дебютуєте у Вищій лізі. Хто вас запрошував у Івано-Франківськ?

– Начальником команди у Черкасах був Степан Микуляк, який родом з Івано-Франківська. Хороший чоловік, душа компанії. Саме він організував мій трансфер. До того ж мене знали брати Юрченки, які грали, а потім тренували Прикарпаття.

– Прем’єрний матч видався максимально серйозним – в Івано-Франківськ приїхало Динамо.

– Ми грали на старенькому "Електроні". Якщо у Черкасах я мав уявлення про футбольний ажіотаж, то Івано-Франківськ мене страшенно здивував – такого раніше не доводилося бачити. Люди заповнили усе, що можна: проходи, дерева… Вболівали так, що стояти я просто не міг, ноги самі несли вперед. А коли проти тебе Шевченко, Леоненко та Ребров – це взагалі. Прикро, що ми на останніх хвилинах програли 1:2.

– Невдовзі ви переїжджаєте в Охтирку, де проводите два сезони. Корисний досвід передусім через роботу з Андрієм Бібою?

– У Нафтовику виступав мій товариш Микола Липинський, який також за Карпати грав. Крім того, там були досвідчені Борис Шуршин та брати Єрмаки. У Першій лізі вони били всіх, просто завдань серйозних не ставили і у "вишку" не рвалися. Щодо Біби, то це жива легенда та авторитет. З Андрієм Андрійовичем було цікаво навіть у побуті, коли він просто розповідав чергову історію про своє минуле.

– У той час ви чи не вперше перетнулися з Юхимом Школьниковим, який тоді очолював Буковину. Вам, мабуть, набридли із запитаннями про родинні зв'язки?

– Не те слово, дуже часто запитували. Скажу одразу – ми не родичі, я просто грав проти його команд. Ми були знайомі і Юхим Григорович навіть запрошував мене у Чернівці. Однак під керівництвом Школьникова я ніколи не грав.

"Ми що, у дитячому садку? Для чого це все?"

– У 1997-му ви переїжджаєте у Металіст, який ще грав у Першій лізі. Ваш старт видався чудовим – 9 голів і статус найкращого бомбардира команди.

– Фактично то було моє повернення до Харкова. Металіст будувався Михайлом Фоменком з однією ціллю – команда має грати у Вищій лізі. Мене, зокрема, брали під це завдання. Буквально за сезон ми все виконали і вже через рік грали серед найсильніших.

– Чим вражав Фоменко?

– Насамперед вдячний йому за віру. Я заграв у Михайла Івановича, можу про це відверто казати. Я вірив йому, а він – мені. До Фоменка я потрапив у зрілому віці під чіткі завдання, коли треба грати на результат. Усі його підопічні зрозуміли просту істину. Результат у футболі – найважливіше. А потім вже йде краса та все інше.

– Вам не здавалося, що теорій у Михайла Івановича інколи забагато?

– Фоменко у цьому компоненті був найкращим в Україні, сумнівів немає. Тому усі наші матчі записувалися, а потім колегіально переглядалися. Помилки розбиралися під мікроскопом. Ми розбирали кожного суперника. За цією копіткою роботою стоїть результат.

– Тоді така прискіпливість сприймалася з розумінням?

– Не завжди. З'являлися думки – ми що, у дитячому садку? Хто лівою б'є, хто правою, хтось біжить так, хтось по-іншому. Для чого це все і настільки детально? Тепер я розумію. Нав'язувати конкуренцію лідерам чемпіонату ми могли тільки таким чином. Організованістю та порядком.

– У Харкові ви були штатним виконавцем "стандартів". Вказівка Фоменка?

– Так, за статистикою ми відсотків 30 голів забивали після "стандартів". По-перше, Металіст мав високих захисників. По-друге, на кожному тренуванні ми до автоматизму відпрацьовували розіграші. Зліва навішував Андрій Кирлик, а справа – я. Не дивно, що у матчах це давало результат.

– В одному з перших поєдинків за Металіст ви приїхали в Охтирку і оформили дубль у ворота колишньої команди. На Нафтовик налаштовувалися по-особливому?

– Стартові тури харків'яни грали без мене – я відбував покарання через дискваліфікацію ще у минулому чемпіонаті, яку отримав, ще граючи за Нафтовик. У дербі з Явором із Краснопілля мене вилучили і відсторонили на два матчі, які припали на наступний чемпіонат.

– Другий матч після виходу у Вищу лігу завершився провалом – Динамо знищило Металіст у Харкові 6:1.

– Ми дуже сильно хотіли когось здивувати, однак самі потрапили у пастку. Всьому свій час, нам потрібен був досвід. А тут Динамо приїжджає, аншлаг на трибунах. Усі чекали, що ми дамо бій. Натомість ми перегоріли, багато помилялися… Зате у третьому турі поїхали у Львів і виграли у потужних Карпат. Фоменко зробив чудовий висновок: "Значить вам треба було так влетіти Динамо".

"Інколи хотілося суддям не тільки наговорити зайвого, а й щось зробити"

– За вихід у Вищу лігу вам дістався особливий подарунок – автомобіль ВАЗ-2105, який урочисто отримали у театрі. Додому самі поїхали за кермом?

– Мені вручили лише ключі та техпаспорт. Проблема полягала у тому, що номерні знаки давали за місцем реєстрації проживання. А воно у мене було черкаським. Довелося трохи зачекати.

– Олександру Карабуті вручили автомобіль безпосередньо на стадіоні. Оскільки він їздити не вмів, то одразу заїхав у Північну трибуну. У вас тест-драйв минув без ексцесів?

– Та ні, теж з пригодами. Згодом я потрапив у серйозну аварію разом із сім'єю. На щастя, все минулося, та автомобіль ремонту не підлягав. Довелося здати на металобрухт.

– Беззаперечним лідером за силою та точністю удару у Металісті вважався Василь Тофан. Могли нав’язати йому конкуренцію?

– Та ні, куди мені до нього (Усміхається). Вася здоровіший за мене і бив справді чудово. Я теж тренував силу удару. Після занять залишався із Сашком Горяїновим. Затравка була пристойною і це йшло на користь нам обидвом. Я відточував якість удару, а Горяїнов – воротарські навички.

– Ви закінчували у добре знайомій Охтирці. Кінець активних виступів у 31 рік – не зарано?

– Я вже готувався до виїзду у Німеччину і просто чекав, коли оформлять документи. Хоча у Нафтовику також отримав задоволення. Наприклад, від роботи з Василем Єрмаком. Людина під 500 матчів за Нафтовик відіграла. Куди його тільки не запрошували, однак Єрмак віддав усього себе місту та команді. Василь та його брат Анатолій – унікальні люди, щиро радий знайомству з ними.

– Тренерську діяльність ви не розглядали?

– Чомусь ніколи себе не бачив у цій ролі. Завжди здавалося, що там треба мати інший характер, ніж у мене. Якби я залишився в Україні, то все одно не тренував би. У Німеччині я випадково почав тренувати. Але це зовсім інше. Тут любителі, все менш серйозно.

– Що не так з вашим характером?

– Я занадто різкий та емоційний. Можу щось відповісти, де треба і де не треба. Тренер має бути психологом, налагодити контакт не лише з футболістами. До прикладу, мені було б важко говорити з керівництвом чи з суддями.

– Через надмірні емоції?

– Пам'ятаєш суддю Татуляна? Ми з ним частенько зустрічалися. Він через інших гравців мені передавав привіт: "Я Школьникову навіть жовтої картки не даватиму". Інколи на полі суддям хотілося не тільки наговорити зайвого, а й щось зробити. Це при тому, що я грубим футболістом не був. Тому вирішив, що не варто випробовувати долю і з футболом остаточно закінчити.