Владимир ЕЗЕРСКИЙ: "Не было никаких сомнений, что нужно делать во время этой войны"

(публикуется на языке оригинала)

Колишній захисник київського Динамо, донецького Шахтаря та національної команди країни, а нині головний тренер юнацької збірної України (U-19) дав ексклюзивне інтерв’ю сайту zbirna.com.

— Володимире Івановичу, можете згадати, які в вас були плани на 24 лютого?

— Звичайно, я мав відвести дітей в садочок та школу, а сам хотів поїхати в Будинок футболу, адже наша організація підготовки до елітного раунду кваліфікації чемпіонату Європи саме виходила на фінішну пряму. Як і всі вболівальники та фахівці, чекав на відновлення другої частини чемпіонату України. Але…

Розмови про війну точилися не перший тиждень, і я відчував, що щось має статися. Не таке, звісно, що ми зараз бачимо, але погані думки, на жаль, були. В ніч з 23-го на 24 лютого, приблизно о другій годині, я повернувся з Дніпра та відразу сказав дружині приготувати речі. Так би мовити, про всяк випадок. Все ж таки в нас двоє діточок — 10-річна донька та трирічний син. А тут ще й прочитав, що повітряний простір навколо України вже перекритий.

Після четвертої ранку ми, проживаючи поруч з одним зі стратегічних об’єктів, почули перші вибухи, потім я послухав промову цього клятого варвара. Ми сіли в машину і поїхали ближче до моїх батьків. Спочатку до Львова, а потім переїхали в Трускавець.

— Ви відвезли сім’ю, а самі повернулися до столиці. Чому?

— Після того як мої рідні облаштувались на новому місці, я відразу прийняв рішення — треба їхати захищати свій дім. Вважаю, якщо ти українець, якщо ти патріот своєї країни, то мусиш діяти саме так і ніяк інакше. Україна дала мені все, що я маю, тут народилися мої діти. В мене не було жодних сумнівів, що треба робити під час цієї війни.

— На третій день вторгнення заїхати до Києва було не так просто. Як вам вдалося це зробити?

— Так, навколо міста якраз починалася активна фаза нашого протистояння. Блок-пости, комендантська година — все це, звичайно, ускладнювало подорож, але ми з Олександром Шуфричем все ж таки прорвалися.

Поїхали через Фастів, звідти мали вискочити на Житомирську трасу, але, як потім виявилося на щастя, у нас розрядився акумулятор. Ми змушені були штовхати авто до одного з блок-постів, а там піймали попутну машину. Нас підібрав водій, який їхав зі сторони Макарова та Бишіва, з тієї самої Житомирської траси, куди ми планували рухатися. Каже: «Хлопці, не здумайте, там починається справжній жах». Словом, боженька нас відвів.

— Об’їхали?

— Нам допоміг президент Колоса Андрій Засуха. Ми переночували в бомбосховищі біля стадіону в Ковалівці, а наступного дня потрапили в Київ іншим шляхом. Точніше, в передмістя столиці. Мій будинок розташований в ЖК Чайка, що в районі Стоянки, неподалік тренувальної бази ФК Шахтар. Там і почалося моє, так би мовити, нове життя.

— Яке саме?

— Почну з того, що ще в 2014 році в нашій громаді була створена так звана ініціативна група, яка мала стежити за порядком на території. Тобто, деякі напрацювання щодо протидії мародерам у нас були. І коли з’явилось розуміння того, що ось-ось має щось статися, ми провели збори і почали потроху організовуватися.

— У вас була зброя?

— В когось — була. Офіційно зареєстрована, мисливська. Плюс рації. Ми швидко згуртувались та проговорили всі наші дії на той випадок, якщо ворог прийде. З кожним днем він був все ближче і ближче. Від нас до Бучі та Ірпеня — напряму приблизно 10 кілометрів. На п’ятий чи шостий день пішли прориви і по нашій стороні.

В один день ми зрозуміли, що активні бойові дії розпочалися в Стоянці — буквально в трьох кілометрах від нас. Саме там був підірваний міст через річку Ірпінь. Так ми потрапили на лінію розмеження, в зону бойових день. Перед нами, поруч з нами — збройні сили, спеціальні угрупування, а ми, як виявилося, прикривали їх з самого тилу.

— Тобто, у вас була справжня територіальна оборона?

— Не зовсім. Сформувався окремий добровольчий батальйон Чайка, який очолила дуже фахова та мужня людина — Іван Рудяк. З нашого комплексу туди увійшло приблизно 30 бійців тероборони, а всі інші приїхали з різних регіонів України. З одним з хлопців, як виявилося, ми жили у Львові в одному будинку, з іншим ходили в одну школу. Так нас об’єднала ця війна.

Спочатку в нас, звісно, не було чіткої вертикалі, але ми розуміли — головне поки що не заважати. Певна офіційність з’явилася згодом, перед нами були поставлені чіткі завдання, і ми їх виконували. Перше — організація блок-постів в нашій місцевості, друге — протидія мародерству, третє — виявлення і знешкодження корегувальників та ДРГ. Якщо підсумувати — за нами було забезпечення певної надійності.

— Диверсантів ловили?

— Були «підозрілі особи» — шкода, але цих щурів вистачало. Парочку ми нейтралізували, один з них був особливо небезпечний.

— Гадаю, разок ви йому точно заїхали…

— Піймали одного підозрілого, він потягнувся за холодною зброєю, довелося реагувати. Ми виявили в нього фальшиві документи, російські рублі, чотири види одягу (один з них — військовий), на телефоні було багато фото різних об’єктів і людей, схеми майже всіх блок-постів Чайки та Проспекту Перемоги, паролі, зброя тощо. Передали цього покидька поліції та спецслужбам. Пташка попалася серйозна.

— Були моменти, коли відчували страх?

— З початку — було трохи. Все ж таки до цього періоду свого життя я не мав ніякого відношення до цієї справи, не був навіть мисливцем. Тому коли на перших порах стояв на блок-посту, а зовсім поруч, метрах в 800, вибухали гради, коли над головою щось постійно літало, коли все палало, звичайно, було трохи моторошно.

Плюс ми не відразу розуміли, хто та де знаходиться, які частини території зайняті нами, а які ворогом. Після деякої адаптації, перших маленьких успіхів, весь страх пройшов. З кожним днем з’являлася впевненість в тому, що ми проженемо загарбників з нашої землі.

Я хочу подякувати тим досвідченним людям з громади, які були поруч зі мною, нашим командирам, нашим військовим, яких ми зустрічали. Дивився на них, бачив, як в людей горять очі, який в них дух, і розумів — перемога буде за нами.

— В вашому житті не було навіть мінімальної військової підготовки?

— Вона пройшла на футбольних полях (посміхається). Весь мій армійський досвід — це тир біля колишньої бази ФК Шахтар. Бувало, інколи там стріляв, коли грав у Донецьку…

Але справа не в тому. Якщо у людини є воля, є бажання, є патріотизм, є в серці країна, то її важко зупинити. Особливо після всіх тих знущань, які ми, на жаль, побачили. Коли стає питання, бути Україні чи ні, зможеш ти, як тренер, виступати під своїм прапором чи не зможеш, ніяких вагань не виникає.

В мене трирічний син, і коли ми повернемося до мирного життя, пройде багато років, він запитає: «Тато, а що ти робив, коли на нас напала росія?» Я не зробив і не роблю нічого видатного чи героїчного. Взагалі. Просто захищаю свою громаду та свій дім.

— Під Києвом ворог розбитий. Можна зітхнути з полегшенням?

— Ні, рано. Ми витіснили загарбників, але в нас все ще вистачає роботи. Комбат поставив завдання налагодити організацію та взаємодію блокпостів у тих містах і селищах, де цього не встигли зробити. Передаємо деякий досвід на звільнених територіях.

Також треба зачищати місцевість, але в цьому я точно не є фахівцем. Хотів навідатись на теперішню базу Шахтаря, але мене відмовили від цієї ідеї, бо там є замінування.

— Ваш будинок залишився цілим?

— Не зовсім. Вибуховою силою вирвало двері, а на подвір’ї я знайшов декілька уламків ракет розміром з обідню тарілку. На сусідній вулиці один будинок був знищений просто під нуль…

— В футбольне життя плануєте повертатись?

— Звісно, але це, сподіваюсь, трапиться після повернення країни в мирне життя. Поки ми захищались, в УЕФА ухвалили рішення перенести наші матчі елітної кваліфікації Євро-2022 (U-19) на початок червня. Сподіваюсь, до того часу ми точно переможемо.

Треба ще потерпіти та почекати з футболом. Я навіть не знаю, де саме знаходяться хлопці з моєї команди, як вони тренуються, адже довгий час у нас не було ні зв’язку, ні світла. Гадаю, згодом ми з помічниками отримаємо всю необхідну інформацію та проаналізуємо її. Поки є більш важливі справи.

Фото - УАФ