Дмитрий Джулай. Стройплощадка

У останні кілька місяців переконатися в тому, що стадіон «Вісенте Кальдерон» розташований на березі річки Мансанарес, можна лише якщо подивитися на поштову листівку. Зараз Мансанарес — це річка, якої немає. Навколо стадіону мадридського «Атлетико» кипить робота. Ремонтують шосе М-30, одне з найзавантаженіших у всій Іспанії. Через це до набережної не підійти, а між закутаними у бетон берегами бруду значно більше, аніж води, тоненьку смужку якої побачиш хіба що з віддаленого мосту.

Робота кипить не лише навколо «Вісенте Кальдерон». За мармуровими стінами стадіону вже не перший рік триває створення команди, що могла б повернути «Атлетико» до Європи. Від цієї Європи мадридцям тільки й було, що розпачу та горя. (Перемога у КК-62 виглядає щасливим винятком). Поразки у фіналах Кубка Чемпіонів-74 та Кубка Кубків-86 ніби мали відбити бажання вкотре переконуватися, що над «Атлетико» тяжіє прокляття. Навіть у національному чемпіонаті воно нагадує про себе знову і знову, про єврокубки годі й думати…

На El Pupas «Атлетико» перетворився у 1974-му, після голу Шварценбека на 119-й хвилині фіналу КЄЧ. Це слово першим вжив легендарний президент, на честь якого названо стадіон клубу. Дон Вісенте Кальдерон сказав тоді: «Нам не пощастило. Кубок вже був у нас у руках, але Фортуна завдала підступного удару в спину. Нам пороблено». До 15 травня 1974 року, до дня народження El Pupas, «Атлетико» сім разів вигравав чемпіонат Іспанії. Успіхи були у команди і після того «чорного» дня. Але кожна невдача, кожен втрачений титул чи навіть матч — привід приречено прошепотіти: «El Pupas». Небагато знайдеться команд, у яких є готова, безвідмовна відповідь на усі випадки життя. Але ж і випадків цих «нещасних» вистачає. Важко не повірити у полтергейст, коли по твоєму будинку літають меблі…

Останні приклади дії «прокляття» — домашні нічиї «Атлетико» з «Реал Сосьєдадом» та «Настіком», командами, що приїжджали на «Кальдерон» аутсайдерами іспанської першості. Напередодні обох матчах мадридців попереджали (попереджали і не вірили, що це допоможе; журналіст газети AS Іньякі Діас-Ґерра не приховував, що порадив батькові піти у кіно замість того, щоб дивитися на це «сумне видовище»): «Їде colista (так у Іспанії називають останню команду турніру)! Будьте обережними!» Гравці обіцяли зробити все, аби не розчарувати публіку, і неминуче саме це і робили. El Pupas?

Можливо. Тільки після завершення першого кола «Атлетико» на четвертому місці. Якщо «Барса» виграє відкладений матч з «Бетісом», відставання команди Аґірре від першого місця становитиме шість очок. А якби «Атлетико» здолав сан-себастьянців і таррагонців, то зараз чекав би догравання севільського матчу лідером першості. El Pupas?

Ще не будемо заперечувати. Щоб не злякати Фортуну. Проте, схоже, що «Атлетико» знайшов тренера, який може побороти старе прокляття. Чи не зняв його з клубу Раді Антич, який виграв з мадридцями дубль у 1996-му? Тільки на сезон. За чотири роки після чемпіонства «Атлетико» вилетів до Сегунди. Аґірре повинен забезпечити успіхи стабільні. З року в рік.

Хав’єр Аґірре — людина сувора і дисциплінована. Його не залякати прокляттями і розповідями про неминучість невдачі. За чотири сезони на чолі «Осасуни» він пройшов через чимало випробувань і зробив для памплонського клубу, мабуть, більше, аніж будь-який тренер попри те, що четвертою «Осасуна» вже якось була (у 1991-му). Аґірре змінив психологію гравців «Осасуни». У першому сезоні памплонці боролися за путівку до Кубка УЄФА, але не витримали і фінішували одинадцятими. Це можна було сприймати як капітуляцію. Погралися, мовляв, у «дорослих», давайте знову думати про те, як не вилетіти. Аґірре ж продовжував переконувати не найвидатніших гравців, що у них все ж є сила і воля для справжніх досягнень. Вихід до фіналу Кубка у 2005-му і четверте місце у чемпіонаті 2005/06 стали тріумфом як команди, так і її впертого наставника.

Президент «Атлетико» Енріке Сересо увесь цей час уважно стежив за роботою мексиканця. Керівник багатостраждального мадридського клубу немов одразу відчув, що Аґірре здатен кинути виклик привидам минулого. Терплячість Сересо не знала меж. Трохи дивно це казати про президента, який після того, як очолив клуб, міняв тренерів щосезону. Але, мабуть, саме так шукач золота перемиває породу у пошуках дорогоцінного металу. А Сересо шукав дещо більше. Йому потрібен був той, хто покладе край прокляттю.

На початку минулого сезону здалося, що цією людиною буде Карлос Б’янкі. Тренер-тріумфатор, один з найкращих у Південній Америці фахівців, зголосився на ще одну європейську спробу. Його «Атлетико» вже у третьому турі красиво та потужно зіграв проти «Барси» і здобув заслужену перемогу. На цьому, за великим рахунком, досягнення Б’янкі закінчилися. Серед матчів, що наблизили його відставку, була поразка у Памплоні, від «Осасуни» Хав’єра Аґірре.

Б’янкі неохоче контактував із пресою (з журналістами він спілкувався виключно на прес-конференціях), але найгірше те, що він не встановив контакт з гравцями. «Цій команді не потрібен тренер, який не злазить з п’єдесталу», — говорили ті, хто знав про атмосферу у таборі «Атлетико».

Те, що ігрова ідея Б’янкі була цілком придатною для «червоно-білих», підтверджує вже робота Аґірре, бо у мексиканця «Атлетико» діє із тим самим акцентом на флангову гру, із двома опорними хавбеками у центрі, які багато в чому визначають темп гри команди. Б’янкі не дочекався Маскерано і випускав у центрі Люксена і Ґабі. У Аґірре пару французу складає значно досвідченіший і загартований у сотнях боїв Маніше. Також у нинішнього наставника мадридців є маленька бестія Серхіо Аґуеро, чиї техніка, хитрість та націленість на ворота роблять «Атлетико» значно небезпечнішим в атаці.

Але Аґірре за якийсь тиждень втратив через серйозні травми основних флангових виконавців — Максі Родрігеса і Мартіна Петрова. І тому нинішнє четверте місце команди, 35 набраних очок і лише 13 пропущених м’ячів (кращий, разом із «Хетафе», захист Ліги) мають дивувати не менше, аніж підсумкове четверте місце «Осасуни» у минулому сезоні. Аґірре досяг цього результату з досить короткою лавою запасних, з резервістами на двох ключових позиціях і всупереч поодиноким проявам давнього прокляття.

До травм Максі і Петрова «Атлетико» потроху ставав схожим на колектив, що може кинути виклик «Сарагосі» у боротьбі за титул «найсимпатичнішої» команди сезону. Після них «Атлетико» заграв у більш сухий футбол, але час від часу, особливо коли суперник або занадто притискається до власних воріт і запрошує мадридців атакувати («Вільярреал»), або влаштовує день відкритих дверей («Сельта»), команда Аґірре здатна порадувати яскравим видовищем. Справжньою демонстрацією командної єдності та злагодженості дій.

У тих випадках, коли суперник змушує «воювати», мадридці не думають над тим, що робити у відповідь. «Атлетико» виходить на стежку війни. По-іншому команди Хав’єра Аґірре ніколи не грали. Саме у таких боях «Атлетико» виборов значну кількість очок у першому колі. Останній з них — проти колишньої команди мексиканського тренера — цілком міг стати ще однією серією фільму жахів під назвою «Прокляття не позбутися». Фернандо Торрес не забив пенальті, Аґуеро не використав вихід віч-на-віч із голкіпером, і хоча суперник вже був у меншості, часу могло вистачити хіба що на те, аби повторювати «магічні» слова: «El Pupas».

Зе Кастро забив на 83-й хвилині. Нехай і нервова, але перемога. На «Кальдероні» «Атлетико» дуже часто виглядав метушливо. Команда немов прагнула якомога швидше добити суперника, але цим тільки полегшувала йому контратакувальну гру. Матч із «Осасуною» став лише третім поєдинком сезону, у якому гості не забили на «Кальдероні» першими. Вони взагалі тут не забивають, якщо не забивають першими. Тож варто «Атлетико» подолати ці напади нервовості, і команда стане нездоланною у домашніх матчах? Якби все було так просто, ніхто б вже не згадував про прокляття.

У другому колі про нього говоритимуть дедалі більше. Навіть якщо «Атлетико» і далі триматиметься у першій шістці. Особливо якщо він там триматиметься. І навіть фани команди (вони насамперед) чекатимуть, коли ж знову з’являться привиди минулого і завадять команді досягти мети…

Біля стадіону «Вісенте Кальдерон» водій автобусу та тренери дитячої команди «Атлетико» чекали, поки хлопці попрощаються з батьками. Нове покоління «атлетів» відправлялося на традиційний міжнародний турнір. Один з дітлахів — маленька копія Фернандо Торреса.

Якщо El Niño, Аґірре та інші виявляться кепськими екзорсистами, хоч одного з них буде кому замінити.

© Д. Джулай