Отец Довбыка: "Хочу, чтобы Артем играл за МЮ"

Зустрічаємося в кафе «Живчик», що на вулиці Героїв Дніпра. Батько – високий, міцний 48-річний Олександр Михайлович, приходить майже одразу.

«Не спав до 6-ї ранку, – бідкається. – Не міг повірити в те, що сталося. Жінка плакала так, що сльози котилися немов горох. Я стрибав на радощах, кричав. Сусіди, мабуть, чули, але нічого не казали. Ніби на кілька хвилин випав із життя. Не міг повірити, що мій єдиний син так потішить усю Україну. Потім лежав, читав звіти. Під вікнами горлопанили щасливі уболівальники. Жінка заснула. Вона раніше здалася».

Олександр витирає піт на обличчі.

Розповідає, що родом із села Багва Маньківського району. У футбол грав так собі. У 22 роки поїхав на весілля в Лисянський район, село Шубині Стави. Там познайомився із 19-річною Наталею.

“Одразу вирішив, що це моя дівчина. Її дід і баба були з цього села. Потім батьки переїхали в Черкаси. Тут народився Артем. У 3 роки покійний нині тесть Михайло купив йому м’яча. То як він того м’яча взяв, так ми його більше й не бачили! Його нічого в житті не цікавило, окрім футболу. Ні школа, ні книжки, ні фільми. Один футбол”.

Олександр Михайлович зізнається, що вчителі його з дружиною інколи в школу викликали. Сварили, що не вчиться. Але директор завжди захищав.

“Він нормальний такий чоловік... Потім Артема побачив біля нашого гуртожитку тренер Олексій Блоха. Я не знаю, хто кого знайшов: Артем його чи він Артема. І далі пішло – спортивна школа, черкаський «Дніпро», «Дніпро» дніпровський, Данія. Здавалося, що в Данії у нього не вийшло, але знову позвали в «Дніпро-1». Звідти Шевченко викликав до збірної”.

Батько каже, учора не вірив, що син вийде на поле.

“Мріяв, щоби Шевченко випустив його на поле бодай на 1 хвилину. Коли вийшов Артем Бесєдін – зневірився. Думаю, ну все. Потім Бесєдіна травмували. Думаю, ну, ось шанс. Ні, знову розчарування, бо вийшов Циганков. Тьому випустили на останній овертайм замість Ярмоленка. Коли коментатор Віктор Вацко почав його хвалити, було приємно. Ну, а коли Артем забив – я вже нічого не чув і не бачив. Провалився».

Олександр Михайлович мріє, щоби син ще раз спробував себе за кордоном. «Хочу, щоби він грав за «Манчестер Юнайтед». Мені подобається їхній стиль». Через кілька хвилин Довбик-старший прощається.

«Колонка не горить на кухні, – пояснює. – Газовики мають прийти з хвилини на хвилину».

Директор черкаської школи №2 Віталій Мельник напружується, коли чує, що телефонує преса. Коли чує про Довбика, одразу розслаблюється.

“Учора в учительській всі говорили про футбол. Жінки кажуть: поки Шевченко нашого Довбика не випустить, діла не буде. Потім у три години ночі мені телефонували. Кричали в слухавку: – А що ми казали!!! За словами директора школи, Артем – тихий, спокійний, дуже вихований хлопець. Ніяких проблем із ним не було.

“Я розумію, що одному дано вчитися, іншому – займатися спортом. Дружина Артема Юля – його однокласниця. Вона була найкращою ученицею, активісткою, президентом школи. Тепер настав час прославити нас і самому Довбику”, – завершує спогади Віталій Мельник.

Перший тренер Артема – 72-річний Олексій Блоха. Чоловік уже на пенсії. – “Довбика пам’ятаю, ніби вчора прийшов, – розповідає. – Маленький, худенький. Але характер мав – чоловічий. Він йому допоміг викарабкатися. Чимось мене нагадував. Я в дитинстві написав, що хочу стати футболістом. Вчителька й однокласники посміялися. Але футбол для мене – все життя. Я й з жінкою розлучився через нього. І в Артема – залізний характер. Тільки добряк він. Кажу, ти ж великий, а даєш захисникам себе від м’яча відтирати. Чіпляйся, кусайся, але не поступайся. Нехай вони тебе бояться, а не ти їх. Я на футболі зуби з’їв. Шевченко повинен був його раніше випускати. А він дотягнув, коли наша доля висіла на волосинці.

Олексію Яковичу телефонують із телебачення. Він прощається. – В Довбика – велике майбутнє, – каже наостанок.