Игорь НАГОРНЫЙ: "Если бы я тогда в "Динамо" думал о футболе, возможно, сейчас не играл бы во второй лиге"

Ігор Нагорний – футболіст «Буковини» із цікавою життєвою історією. У свої 25 років він встиг побути капітаном «молодіжки» київського «Динамо», пограти із нинішніми зірками українського футболу та повиступати в Польщі, а також першій і другій лігах України.

ПРО ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЧЕРНІВЦЯМИ

Я підписав контракт із «Буковиною» у серпні, але тренувався із командою ще з лютого. Тоді не вийшло внести мене в заявку, тому що я до цього грав у Польщі і не встигли оформити міжнародний трансфер. Але я нічого не втратив, як і багато футболістів, які не встигли на початку 2020 року ніде заграти, оскільки був карантин декілька місяців. Потім вже підписав повноцінний контракт, який вступив у силу і зараз я вже вважаю себе так би мовити буковинцем.

Але з Чернівцями мене пов’язує не лише футбольний клуб «Буковина». У грудні буде рівно рік, як я постійно перебуваю у цьому місті. До цього приїжджав сюди в гості до батьків або у відпустку. Я родом з Черкаської області, мої батьки розлучені і мама вдруге вийшла заміж саме у Чернівцях. І після того, як я повернувся із Польщі мама запропонувала трохи пожити тут. Перші враження від міста були лише позитивні. Я вперше приїхав сюди взимку, в період свят, коли випало багато снігу і була казкова атмосфера. Побачив чернівецький університет і був дуже вражений. Це гарне місто – коли їхав звідси, то хотів повернутись назад. Це місто європейського стилю – я був у Польщі, в Німеччині, і Чернівці дуже схожі на їхні міста.

ПРО «БУКОВИНУ»

Я зовсім не розцінюю ФСК «Буковина» як тимчасовий перевалочний пункт. Для мене цей клуб – трамплін, тому що я довго не грав в Україні. Ще жодного разу не пошкодував про те, що став гравцем чернівецької команди. Я зараз перебуваю там, де маю бути. На мою думку, зараз «Буковина» із тими недавніми оновленнями, із тією структурою гри – досить солідна команда. Потрібно «обкатати» той колектив, який є наразі, потрібно зігратись, добитись певних завдань цього сезону, і з наступного сезону стартувати із більш глобальними завданнями.

Головний тренер Степан Маковійчук, можна сказати, як свій, оскільки ще молодий фахівець. З ним можна поспілкуватись, звичайно, в міру, адже він тренер і ти повинен дослуховуватись до того, що він каже. Як тренер Іванович досить непоганий, тому що в нього є амбіції, він хоче чогось досягнути, і це головне – він прагне з командою добиватись позитивних результатів.

Після приходу в клуб спортивного директора Андрія Демченка також багато чого змінилось. Це людина з хорошим футбольним минулим, він багато чого бачив. Із його приходом змінився наш футбол та філософія клубу.

ПРО УЛЮБЛЕНУ ІГРОВУ ПОЗИЦІЮ

У мене дві рідні позиції на полі: лівий захисник і центральний півзахисник. В академії, з 12 років я постійно грав у центрі поля. Потім в «Динамо» U-19 таU-21 я грав лівого захисника. А коли був у «Динамо-2» мене Вадим Євтушенко знову ставив на позицію центрального півзахисника. На кожній позиції є певні плюси і мінуси. Загалом вважаю, що в наш час футболіст повинен бути універсальним гравцем.

ПРО ПЕРШІ КРОКИ У ФУТБОЛІ

Футболом почав серйозно займатись в Черкасах, у тренера Олексія Яковича Блохи. Одного разу він мене спитав, чи хочу я поїхати в Полтаву, в ФК «Молодь». Я сказав, що хочу. Мені було років одинадцять і мама сказала, що не відпустить мене. А я відповів, що вилізу через балкон і піду пішки. Зрештою, поїхав на перегляд і залишився в Полтаві. Із тих, з ким навчався там, у професійному футболі також заграв Богдан Мишенко, він зараз виступає в «Олександрії».

ПРО ТЕ, ЯК ОПИНИВСЯ В «ДИНАМО»

Коли навчався в Полтаві, то їздив на перегляди в «Динамо», «Шахтар» та РВУФК, але нікуди мене не взяли. Пізніше я грав за Полтавську область на міжобласних змаганнях, ми перемогли у команди Черкаської області із рахунком 7:1, я добре зіграв, забив, здається, два голи. На цьому матчі був присутній селекціонер «Динамо». Після гри він залишив моєму тренеру гроші на дорогу до Києва і сказав, щоб я приїздив на перегляд. Ми дограли той чемпіонат і я поїхав на двотижневий перегляд. Потім хлопці відправились на фінальну частину ДЮФЛУ і мені сказали, щоб я приїхав у серпні на повноцінні збори. Я подумав, що на цьому і кінець, що вже й не зателефонують мені. Але в липні подзвонив мій тренер, я тоді в Черкасах жив, і розповів: «Дзвонив тренер із Києва і сказав, щоб ти приїхав». Я зібрав речі і поїхав. Тиждень ми потренувалися в Києві і вирушили на турнір до Мінська. Відіграв я там жахливо! Був великий тиск: перший виїзд закордон, ще й з такою великою командою із такою історією і я зовсім не виділявся серед тих хлопців, які були в «Динамо». Повернулися ми із турніру, я сиджу в кімнаті, і заходить Олексій Дроценко (він був у нас тренером в академії і зараз теж працює в «Динамо») і каже: «Ми тебе беремо. Тільки тобі потрібно буде тренуватися вдвічі більше, ніж іншим». Уже за два місяці я підтягнувся до рівня тих хлопців, які були в академії вже давно. Дуже дякую Олексію Євгеновичу за те, що він повірив у мене і залишив у команді.

ПРО КАПІТАНСТВО У «МОЛОДІЖЦІ» КИЇВСЬКОГО КЛУБУ

Капітаном молодіжної команди «Динамо» я був певний час при іспанцях, коли нас тренував Вісенте Гомес. Це було в кінці сезону, коли Паша Полегенько поїхав зі збірною на чемпіонат світу. Мені дали капітанську пов’язку, хоча я не розраховував на це. Перед матчем із «Говерлою» я приходжу на установку на гру, заходжу на базу, а мені адміністратор каже: «Іди розпишись». Кажу: «Що зарплату дають?». А він відповідає: «Іди розпишись у протоколі, ти капітан на гру». Я здивувався, адже тоді був Ігор Харатін віце-капітаном, причому він грав у тому матчі, але дали пов’язку чомусь мені. Не знаю, мабуть, чимось заслужив.

ПРО ТЕ, ЧОМУ НЕ СТАВ ГРАВЦЕМ ОСНОВНОЇ КОМАНДИ «ДИНАМО»

Дуже багато разів ставив собі це запитання, адже я грав за «дубль» тоді, коли тренером першої команди був Ребров, який ніби довіряв молодим, давав шанси. Не знаю, чому не заграв. Можливо, тренери бачили на позиції лівого захисника футболіста з іншими ігровими характеристиками.

Я лише зіграв два товариські матчі за першу команду «Динамо» – із «Колосом» і «Ворсклою». У матчі проти клубу із Полтави, який ми зіграли 1:1, я віддав гольову передачу на Олега Маїка. Тоді вийшов у стартовому складі разом із такими людьми, як Шовковський, Бетао, Буяльський, Беланда. Був дуже великий тиск і хвилювання. Спочатку декілька разів запустив м’яча незрозуміло куди, але потім зібрався і непогано провів матч.

ПРО ЗІРКОВИХ ПАРТНЕРІВ

У дублі «Динамо» провів багато матчів із Бурдою, Циганковим, Харатіним, Буяльським, Бущаном, Тимчиком, Михайличенко, Шепелєвим, Андрієвським, Волинцем, Полегенько, Яремчуком…Рома завжди був пробивним хлопцем, із залізним характером, він молодець, що добився високих результатів. Циганков також завжди виділявся своєю швидкістю і хорошим дриблінгом. Спочатку його дуже багато травм переслідувало, але він це все пережив і зараз лідер «Динамо».

На моїй позиції також грав Богдан Михайличенко. Він завжди був бійцем, ніколи не боявся грати в футбол, у нього не було якогось хвилювання, тому, мабуть, зараз заслужено перебуває у тому клубі, де він є. Щодо конкуренції із ним, то не можу сказати, що саме з ним конкурував. Я перші пів року взагалі не грав у U-19, бо на моїй позиції тоді грав Макс Нестеренко, а він все життя був лівим захисником. А я прийшов у U-19 і грав на позиції центрального півзахисника, і вже Белькевич захотів мене награти зліва у захисті, за що йому велике дякую. Уже пізніше підключився Богдан Михайличенко, почав «підтискати» і я почав ще сильніше тренуватися, тому що розумів, що є конкуренція, молоді хлопці, нехай навіть на два роки молодші, дихають в спину і потрібно добре тренуватися. В «Динамо», якщо ти сьогодні на тренуванні не будеш викладатись, то завтра інший футболіст буде грати.

У продовження теми про Валентина Белькевича, хочу сказати, що це глиба, топ-людина, тренер, футболіст. Він був дуже хорошим наставником, багато чому навчив нас. Він показував своїм прикладом, виходив на футбольне поле разом із нами на тренуваннях. Не кричав, а показував, як правильно треба робити.

Із колишніх партнерів по «Динамо» досі підтримую зв’язок із Пашею Полегенько, переписуємося із ним. Також із Андрієвським, можу йому після якоїсь гри написати, що він десь не дограв, наприклад. Саня – простий і нормальний хлопець.

Часто думаю про те, що міг би зараз грати разом із ними. Просто я свого часу наробив багато дурних помилок. Коли потрібно було думати про футбол, я про нього не думав. Це дещо особисте. Якби я тоді думав про футбол, то можливо, зараз не грав би у Другій лізі. Тому що є, то є. Сам у цьому винен, тому зараз потрібно лише працювати. Багато хто каже, що 25 років – це вирок, можна закінчувати з футболом. Але є приклад того ж Варді із «Лестеру», він, здається, почав грати у 27 чи 28 років. Того ж таки Каменюку викликали у національну збірну України у 30 років уперше. Таких прикладів дуже багато, просто треба любити ту справу, якою ти займаєшся, і віддаватися повністю.

ПРО КАР'ЄРУ ПІСЛЯ «ДИНАМО»

Останній період в київському клубі – це сезон за «Динамо-2» у Першій лізі, після якого керівництво вирішило ліквідувати команду. Потім у мене почались всілякі мої неправильні рішення, «гойдалки» із особистим життям, коли не думав про футбол. Був трохи розгублений, адже стільки років провів у структурі «Динамо» і не знав, що робити. Не було людини, яка б мені щось порадила, підштовхнула і сказала, що я не про те думаю та щоб думав про футбол. Тоді я поїхав на перегляд у першу команду полтавської «Ворскли», але й там «начудив» – сам поїхав звідти. Не знаю, що тоді творилось у моїй голові, зараз готовий себе убити за це.

Я тоді дограв за «Арсенал-Київщину» 5 матчів першого кола і взимку поїхав у Польщу. Згодом знову повернувся в «Арсенал-Київщину», ще раз до Польщі поїхав, де грав за клуби третьої і четвертої ліг за рангом, і торік остаточно повернувся в Україну.

ПРО АМБІТНІ ЦІЛІ

Цілі у футболі є завжди. Звичайно, хочеться пограти на високому рівні. Оскільки я багато часу провів у київському «Динамо», то мабуть, головна моя мета – повернутися в цей клуб. Не знаю, чи вийде, але така ціль є, тому далі буде видно.