Хрустальный гол и его автор. Ко дню рождения Михаила Комана
До дня народження Михайла Комана.
Від 1949 року й до кінця – Михайло Михайлович Коман залишався вірним клубу, який став рідним. Автор переможного голу в фіналі Кубку СРСР, який приніс перший кришталевий трофей команді майстрів київського «Динамо». Лідер післявоєнної команди, яка через півтора десятиліття знову привезла в столицю радянської України медалі союзного чемпіонату. А потім – один із найближчих соратників Лобановського, співучасник і керівник багатьох детективних трансферних історій, що привели в клуб таких великих футболістів, як Сабо, Буряк, Лужний і багато-багато інших. Це все – про нього. Великий форвард, значний організатор футболу, легендарний «хедхантер» українського футболу.
Михайло Коман народився 1 квітня 1928 року в селищі Люботин (нині – Чехословаччина) в багатодітній родині залізничника. Згодом його батько переїхав працювати в інші місця – спершу працював на великій залізничній станції у Корольово, потім – на Виноградівському вокзалі стрілочником.
Мигалько з юних літ залучався до роботи: в сім’ї тримали корів, тож мав обов’язки по домашньому господарству, а ще підлітком почав працювати й на залізниці. Пережив страшні роки зміни влади: був свідком навіть страшних розстрілів юних патріотів України. А сам ледве не загинув через складне запалення легенів, але вибрався з Божою поміччю та підтримкою батьків і восьми братів і сестер.
Попри тяжкі часи та необхідність працювати задля шматка хліба, Коман з юних літ захопився футболом. У четвертому класі української народної школи йому пощастило зустріти справжнього футболіста – Гейза Шустер нібито мав навіть стаж у збірній Угорщини, був досить майстерним півзахисником, мав око на талановитих гравців, подарував м’яча хлопчакам – адже тоді його купити батькам просто було ні за що. Побачивши стрибучість Мигалька, шкільний вчитель Петрицький почав учити його правильно бити головою – запам’ятаємо цей момент, не раз пізніше Коман забивав саме «з другого поверху»… За їхньої протекції підліток Мигалько ввірвався в футбол Севлюша-Виноградова.
На той час найбагатші міські команди утримували млини та хлібопекарні, саме в цих виробничих командах, як-то кажуть, за борошно та олію, Михайло Коман почав і грати в футбол, уже 14-літнім – поруч із дорослими. Досить швидко його запросили в команду місцевого механічного технікуму, потім – у дорослі колективи «Партизан» і «Бескид», далі – команду міста Бурштин.
Переломним моментом у біографії Мигалька став перехід у колектив «Спартак», який в Ужгороді був утворений вже після приходу радянської влади (міськвійськом Кузьмін «призивав» під знамена команди всіх найкращих футболістів області). В 1948 році він забив 12 м’ячів у 15 зустрічах, а «Спартак» посів четверте місце в українській зоні Другої групи чемпіонату СРСР.
Бойовита закарпатська команда привернула увагу навіть зарубіжних скаутів. Наприкінці 1940-х головний тренер «Ференцвароша» Анталь Ліка цікавився можливістю переходу Комана, але своєчасно поспіла головна команда УРСР. Київське «Динамо» активно скористалося возз’єднанням України: численні майстри закарпатського та галицького футболу опинилися в Києві. Комана помітили в матчі 1/8 фіналу Кубка УРСР, де ужгородський «Спартак» чинив відчайдушний опір динамівцям, але все ж поступився – в підсумку кияни здобули трофей, у фіналі перегравши іншу закарпатську команду – мукачівський «Більшовик» (4:1).
Київське «Динамо» тяжко пережило Другу світову війну, численні втрати значно ослабили головну команду республіки. У 1946 році команда навіть посіла останнє місце в чемпіонаті СРСР, але зберегла прописку в Першій групі з огляду на великі втрати УРСР. Саме тоді влилися в колектив численні західноукраїнські майстри. З невеликим інтервалом у «Динамо» опинилися Георгій Лавер, Золтан Дерфій, Золтан Сенгетовський, Ернест Юст, Янош Фабіян, Дезидерій Товт і Михайло Коман.
У 1949 році дубль київського «Динамо» вперше в історії завоював золоті медалі в змаганнях вищолігових резервістів. У вирішальному матчі на Тарасівці українці обіграли дублерів «Спартака» з Нетто і Сальниковим – 3:2, а один із голів записав на свій актив Коман. Не раз іще Мигалько заб’є в ворота цієї команди… Честолюбні дублери, серед яких – і Коман (22 голи за турнір), все активніше почали вводитися в перший склад старшим тренером команди Михайлом Окунем. Блискучий теоретик і практик футболу Олег Ошенков, який у 1951 році очолив киян, продовжив курс і розкрив ці блискучі імена.
Саме під керівництвом Ошенкова «Динамо» зуміло піднятися із середняків у лідери, ставши віце-чемпіоном СРСР 1952 року. Саме Олег Олександрович вперше в історії привіз у Київ Кубок Радянського Союзу в 1954 році. Вибивши на шляху до трофею вільнюських і московських спартаківців, ЦБРА, ленінградський «Зеніт», кияни у Москві в понурий осінній вечір вийшли грати проти єреванського «Спартака». На гол Терентьєва, якому асистував Михайло, відповів після перерви Меркулов, але за динамівців вкотре здорово зіграв Коман.
Кубок СРСР 1954 року – це стежки слави Михайла Комана. 26-річний форвард забив у цьому турнірі 5 м’ячів у 5 матчах, і останній із голів став воістину кришталевим. Фомін прорвався крізь кількох суперників, розрізним пасом знайшов зліва Віньковатова, той прокотив передачу вздовж оборони «Спартака». Із рівними шансами кинулися на м’яч двоє – воротар єреванців Затикян і форвард киян Коман. «Спортивна кмітливість Комана» – це стійкий епітет тодішньої преси для Михайла. На секунду випередивши голкіпера, він проштовхнув м’яча повз нього в сітку воріт!.. Кубок скупали в шампанському, а по поверненні в Київ на вокзалі динамівців зустрічав оркестр і натовп вболівальників!
Туманний вечір 20 жовтня 1954 року. Скільки легенд він породив! І що Коман, мовляв, рукою переправив м’яча в сітку, і що рефері при поганій видимості наприпускався багатьох помилок (хоча судив сам Латишев, а це марка). Але кадри кінохроніки залишають нам на згадку цей епізод, коли київське «Динамо» вперше здобуло цей трофей. І Коман, поруч із Макаровим, Фоміним, Зазроєвим став одним із головних героїв не лише цього протистояння, а розіграшу кубка в цілому. Дублі в матчах із московськими «Спартаком» і ЦБРА, той самий кришталевий гол – саме ці згадки зробили його великим навіть у контексті історії такого клубу, як «Динамо» (Київ).
«Маневрений, технічний, працездатний, виділявся ігровий інтуїцією, умінням вчасно опинитися на зручній для завершення атаки позиції, добре грав головою», – характеризували Комана сучасники. Називали його «хитрим», тому що мало хто в радянському футболі відзначався таким сильним гольовим чуттям, умів підстерегти м’яча після рикошету чи на добиванні. Але одного разу перехитрували й Мигалька:
«У поєдинку з московським "Динамо", пригадую, отримую м'яч, біжу до воріт, а голкіпер суперників - знаменитий Олексій Хомич - кричить мені: "Міша, залиш м'яч, суддя вже давно "поза грою" свиснув!" Я зупинився, подивився на всі боки, а Хомич в цей час схопив м'яча в руки. Після гри підійшов до мене і каже: "Таких порядних гравців, як ти, в радянському футболі просто немає". Я утримався від жорсткої відповіді. Зате з тих пір більше ніколи не звертав уваги на підказки суперників».
У 1954 році Михайло входив у другу збірну СРСР, 1956 році ввійшов у список 33 найкращих під №3, у 1957 – під №2. Пізніше, вже в наші часи, опитуванням газети «Український футбол» був визнаний найкращим гравцем України 50-х. Але в масштабах СРСР залишився недооціненим…
За десятиліття в київському «Динамо» (1949-1959 роки) Михайло Коман провів у чемпіонатах СРСР 169 матчів, забив 62 голи, у кубкових змаганнях – 14 матчів, 8 м’ячів. Автор 500-го голу «Динамо» Київ у чемпіонатах СРСР (15.6.1954 - «Динамо» Москва, 4:3/1:0). За приблизними підрахунками статистиків, став першим динамівцем Києва, який забив понад 200 м’ячів у поєдинках усіх рівнів (включаючи республіканські та товариські, неофіційні).
Чи могло бути більше? Та безперечно! Але наприкінці кар’єри, під час турне в Африці, Коману стало зле. По поверненні лікарі ретельно перевірили здоров’я футболіста й виявили блокаду серцевого м’яза. За таких обставин грати надалі було небезпечно.
У 1959 році Михайло Михайлович почав свою тренерську роботу – йому довірили дубль «Динамо». У 1960-73, 1991-92 роках входив у штаб першої клубної команди киян, у 1975 році працював із юнацькою збірною СРСР, у 1974-76, 1985-87, 1993-95 роках очолював школу клубу, у 1977-84 роках був начальником команди «Динамо» (Київ). У 1988-90 роках був начальником відділу футболу республіканської ради товариства «Динамо». Останнє місце роботи – начальник команди «Динамо-3», де він працював з липня 1995 року аж до часу, коли команда припинила виступи в Другій лізі наприкінці 2000-х.
Комунікабельний Коман мав зв’язки по всіх командах УРСР і СРСР, що з часом дуже пригодилося київському «Динамо». Не в одній історії успіху ви знайдете рядки: «А потім приїхав Михайло Михайлович і запросив мене в «Динамо». Коман безпосередньо причетний до запрошення в клуб низки майстрів. Особливо опікувався земляками-закарпатцями, а вони традиційно допомагали динамівцям Києва не одне десятиліття.
Серед тих, кого примітило й запросило «Динамо» за безпосередньої участі Комана, можна згадати Турянчика, Медвідя, Сабо, Мунтяна. Буряка та Веремеєва Михайло Михайлович, як сам згадував, «ловив на вокзалі та вмовляв залишатися». Рудакова відстояв перед Масловим, і «Динамо» отримало одного з кращих воротарів Європи 70-х. Лужного помітив, коли приїздив до Львова за зовсім іншим футболістом. Недарма Коман спрацювався з такими світилами тренерської професії, як Соловйов, Маслов і Лобановський.
Обов’язки начальника команди передбачали ще й збереження «моральності» в колективі. «Як правило, я знаходив спільну мову з хлопцями і про інциденти доповідав лише в крайніх випадках, коли приховати правду від Валерія Васильовича було просто неможливо. Серед працівників ресторанів було дуже багато вболівальників. Вони добре знали і Лобановського, і мене, тому нам їх ні про що й просити не треба було. Тільки що, дзвонили і докладно розповідали все, що бачили. Іноді я розігрував футболістів. Кажу: "Хлопці, ви вчора так веселилися, що навіть мене за сусіднім столиком не помітили"», – зі сміхом пригадував Михайло Коман.
А його доброту, відданість футболу й щирі поради пригадує й зараз не одне покоління українських футболістів.