Максим БАНАСЕВИЧ: "Когда над Луганском истребители полетели, тренеры "Зари" U-21 начали что-то думать"

Разом із збірною U-19 він захищав честь України на чемпіонаті Європи, а у 18 років став чемпіоном країни серед дублерів. Півзахисник «Руху» Максим Банасевич у відвертій розмові з клубним медіацентром про стрільбу й БТР у Луганську, «смішного» Мілевського, бутси Алієва та як опинився у рухівській сім’ї.

– Максиме, в матчі проти «Кременя» ти вперше вийшов у стартовому складі «Руху». Як оціниш свою гру?

– Відверто кажучи, я не зовсім задоволений своє грою. На екваторі першого тайму отримав невеличке пошкодження. Під час падіння підвернув ногу й після цього трохи «поплив». Відчував біль і не розумів, що мені робити. До того, як отримав пошкодження, не можу сказати, що грав погано, а от після цього зрозумів, що не можу нормально бігти та віддавати хороші передачі. Гадаю, тренерський штаб побачив, що зі мною не все гаразд. Шкода, адже я багато працював для того, щоб заслужити цей шанс проявити себе.

– Як ти гадаєш, чому перемога в поєдинку проти «Кременя» далася вам так важко?

– В Першій лізі, особливо цього року, немає прохідних матчів. Зараз усі команди вміють захищатися. «Кремінь» закрився в обороні, і нам було важко щось створювати в атаці. Гадаю, якби ми забили швидкий м’яч, то гра склалася б зовсім по іншому. Їм довелося б атакувати, аби відновити паритет у грі. Відтак, у нас було б більше вільних зон, а відповідно й більше моментів.

– Що після гри говорив в роздягальні Леонід Станіславович Кучук?

– В роздягальні головний тренер подякував усім за гру і сказав, що такі матчі для нього набагато важливіші за перемоги з рахунком 10:0.

– Наскільки важко психологічно грати на результат?

– У кожному матчі потрібно перемагати, щоб досягти поставленої мети. Повірте, це дуже непросто. В психологічному плані це тисне на футболістів. Нібито тренуєшся у звичному режимі, але кожного дня думаєш про те, що у наступній грі потрібна лише перемога. У такій ситуації дуже важлива роль головного тренера. В «Русі» Станіславович робить все дуже мудро, адже є кваліфікований тактичний аналіз кожного суперника, і в нас з’являється впевненість у власних силах.

– На жаль, «Руху» не вдалося пройти далі у Кубку України. На полі відчувалося, що «Маріуполь» команда елітного дивізіону?

– Не можу сказати, що в тому матчі «Маріуполь» нас чимось здивував. Ми були готові до цього протистояння. Однозначно стверджувати, що вони були сильніші за нас також не можу. Десь ми володіли перевагою, десь вони. Нам не пощастило, адже пропустили гол після стандарту. Про арбітра не маю бажання взагалі говорити. Так, у «Маріуполя» більш досвідчені гравці. Вони самі грають футбол і дають це робити супернику. Приазовці контролювали м’яч, знали, де його потрібно притримати. Після вилучення вони не бігли стрімголов забити другий гол, а взяли гру під контроль і на класі довели матч до переможного завершення.

– Як готується команда до наступного матчу проти одного з лідерів чемпіонату – «Минаю»?

– Готуємося у звичному режимі. Немає кардинальних нововведень у тренувальному процесі. У нас було відновлювальне заняття, а наступного дня – силове. Далі нам тренери будуть детально розповідати, як тактично потрібно грати проти «Минаю». Леонід Станіславович під кожну команду готує окремі напрацювання і показує, як ми маємо діяти проти різних суперників. Дуже цікаво, адже тренування у нас завжди різноманітні.

– Які сильні сторони міг би виділити у «Миная»?

– Це все таки команда із Закарпатської області, тому в них апріорі хороші бійцівські якості. Тим паче, вони грають вдома, що дуже важливо. У них молодий перспективний тренер, який пограв у хороших командах. Гадаю, у нього також є свій план на гру. Нам буде важко протистояти цьому клубу.

– Як ти сприймаєш конкуренцію, яка є в «Русі», адже на твоїй позиції одразу кілька гравців?

– Конкуренція – це завжди добре. Коли її немає, ти не прогресуєш. Кожен гравець, який грає на твоїй позиції, змушує тебе настирливіше працювати, а, відтак, ти стаєш кращим та сильнішим, тому з цим проблем у мене немає.

– Ти вже розумієш усі вимоги наставника Леоніда Кучука?

– Раніше я ніколи не грав за схемою, яку використовує Станіславович. Для мене це новий досвід. Я багато чого дізнаюся. Всі тренування дуже цікаві, нічого не повторюється. Леонід Кучук може взяти за руку гравця та водити по полю, показувати, куди потрібно бігти в той чи інший момент, де в конкретній ситуації повинен перебувати футболіст тощо. Я це сприймаю дуже позитивно. Деякі тонкощі усно можна не зрозуміти, а коли тобі все детально ще й покажуть, то все стає на свої місця. Я вперше у своїй кар’єрі зіткнувся з таким методом роботи головного тренера.

– Зараз за руку по полю тебе водить Леонід Кучук, а хто привів тебе у футбол?

– На футбол мене привів мій батько. За це я йому дуже дякую. Ми разом виходили на поле і копали м’яч. Згодом він побачив, що у мене непогано виходить це робити і відвів мене у футбольну секцію «Восход». Я потрапив туди в 5 років. Грав з хлопцями, які були на рік за мене старші, адже тоді не було команди 1995-го року народження. Півтора роки пограв там і згодом сформували команду моєї вікової категорії. Відтак, я перейшов виступати за них. А на ДЮФЛУ захищав кольори клубу «Княжа» та ДЮСШ-15. В 11-му класі почав тренуватися із дублем «Оболоні» і в 17 років підписав з ними перший професійний контракт.

– Ти як корінний киянин ніколи не хотів спробувати свої сили в «Динамо»?

– Кожному футболісту приємно захищати кольори грандів українського футболу таких, як «Динамо» та «Шахтар». Ще хлопчаком я завжди ходив на ігри «біло-синіх» і хотів там грати. Коли я був у «Княжі», надходили пропозиції перейти в «Динамо», але були люди, які мені порекомендували не робити цього. Відтак, прийняв рішення залишитися.

– В 15 років ти дебютував за юнацьку збірну України. Емоції переповнювали?

– До мене подзвонив адміністратор і сказав, що о такій-то годині потрібно бути в Будинку футболу, мовляв, мене викликали у збірну. Переповнювали емоції щастя. Розцінював це як шанс проявити себе. Коли я був у національній команді U-15, то звичайно, дуже горів, але коли потрапив у збірну U-19 і ми вдало пройшли відбір й поїхали в Угорщину на фінальну частину чемпіонату Європи, то це вже був зовсім інший рівень. Пам’ятаю, ми там поступилися збірній Німеччині. Міжнародний досвід ні з чим не зрівняється. Це була моя маленька мрія зіграти на чемпіонаті Старого світу. Я отримував велике задоволення від того, що захищав честь України на європейській арені. Німці в Угорщині нас так «відвозили», що я ще довго це пам’ятатиму (Сміється). Ми тоді всю гру грали у відборі. Я був шокований.

– Після того, як «Оболонь» розлетілась, ти ще зіграв кілька ігор за «Оболонь-2» у Другій лізі і перейшов у луганську «Зорю»…

– Взимку 2013-го я приїхав у Луганськ на тренувальний збір в Євпаторію. Мені якраз виповнилося 18 років. Я підписав з ними контракт.

– За підсумками сезону ви стали чемпіонами України серед дублерів. Які у тебе залишилися спогади з того періоду?

– Це були прекрасні емоції, адже бути чемпіоном України, навіть серед дублерів – дуже приємно. Тим паче, тоді команди були дуже сильні. За «Динамо» проти нас грав Артем Мілевський, Олександр Алієв, Артем Кравець, Додо, Віталій Буяльський. Звичайно, було важко, але в Луганську ми їх перемогли – 4:0.

– Мілевський та Алієв, коли грали за дубль, не клеїли дурника на полі?

– Мілевський смішний був. В Луганську було синтетичне поле і він вийшов на нього й почав катулятись. Йому не сподобався газон. Пам’ятаю, Алієв на гру вийшов у нових бутсах і після поєдинку їх викинув, бо вони в нього пошкодилися. Я вперше грав проти таких прізвищ, як Мілевський і Алієв. Вони були збірники, які чогось та й добилися в українському футболі. Але коли перемогли їх – 4:0, то розуміли… (Сміється). «Динамо» їхало з нами грати заряджене на бій, адже «Зоря» тоді була на першому місці й вони також боролися за золото.

– За перемогу в чемпіонаті України серед дублерів вам премія перепала?

– Наскільки пригадую, то сума була в районі тисячі доларів. Але нам за кожну гру по ходу чемпіонату давали премію. На той час це були хороші гроші. Ми вигравали практично в кожному матчі. І ще була заробітна плата. Для 18-річних хлопців це були великі гроші.

– Вас забезпечували проживанням, харчуванням, екіпіруванням. На що ти витрачав ці кошти?

– Звичайно, що міг придбати якісь бутси, щось купити в магазині, але переважно я відкладав гроші. Я виріс не в найбагатшій сім’ї, а у середньостатистичній. Мама мені завжди говорила, що витратити кошти я ще встигну, а в житті кожної людини можуть бути «чорні дні», коли гроші будуть дуже потрібні. З того часу я зарубав собі на носі, що це дуже правильно - накопичувати кошти. Загалом, зараз я себе відчуваю нормально.

– У 2014-му році на Сході почалася російсько-українська війна. Ти в той час був у Луганську. Пригадай, як це було?

– В той час ми ще нічого не розуміли. Ми просто приходили на тренування, займалися і йшли, а от коли вже почали чути стрільбу, то розуміли, що так не повинно бути. Могло щось десь вибухнути. Згодом нам сказали носити з собою паспорт. Якщо чесно, не розумів, для чого. Мені здавалось, що навпаки не потрібно його з собою брати, адже уяви, якби хтось з сепаратистів взяв паспорт, а там написано, що я киянин. Було б не дуже добре. Гадаю, що паспорт з собою носити було не потрібно. Нам сказали: «Якщо будуть якісь проблеми – одразу дзвоніть до головного тренера».

– В тебе були якісь неприємні ситуації?

– Ситуація почала настільки погіршуватися, що я вранці їхав на маршрутці на тренування і на дорозі стояли люди з автоматами й перевіряли маршрутки. Мені ставало лячно. Орендував квартиру в Луганську і ввечері закривав штори, бо мені було страшно. Я вимикав світло, нібито мене немає вдома і виглядав у вікно, а там бачив мерехтіння від куль, які летять у повітря. Я не розумів, як так, що за вікном стріляють, а я сиджу в квартирі. Хлопці приходили на тренування і також розповідали, що біля них стріляли. Не міг собі уявити, що таке колись буде. Бачив, як БТР проїжджав біля мого будинку. А от коли почали літати винищувачі, тоді наші тренери почали щось думати. Ми не дограли два тури до завершення чемпіонату, адже нас відправили у відпустку. Я зібрав усі речі, здав квартиру і поїхав до Києва. Нам повідомили, що швидше за все ми вже в Луганськ не повернемося.

– Як вдома відреагували на твої розповіді про ситуація в Луганську?

– Я не сильно щось в той час розумів. Розповів матері про все, що коїться в Луганську. Вона була шокована. Це зараз, коли я вже переварив всю інформацію, то я по-іншому до цього ставлюся, а тоді я не розумів усіх масштабів трагедії. Якраз тоді, коли я був у Києві, ми поїхали зі збірною на чемпіонат Європи і вже після цього мені подзвонили і сказали, що дублюючий склад «Зорі» збирається у Кременчуці Полтавської області, а перша команда – у Запоріжжі.

– Ти ще півроку пограв за дублюючий склад і переїхав тренуватися з першою командою «Зорі»…

– Мені подзвонив тренер дубля Володимир Богданович Микитин і сказав, що я і Дмитро Луканов тепер в розташуванні головної команди. Для мене це був серйозний виклик. «Зоря» була у верхній частині турнірної таблиці. Там були дуже хороші футболісти: Олександр Караваєв, Руслан Малиновський, Дмитро Хомченовський, Максим Малишев та інші. Було непросто, адже футбол відрізнявся: все потрібно робити набагато швидше, бути більше готовим фізично. Коли в тебе щось не виходило, то там вже ніхто тебе по голові не гладив. Все ж Малиновський і Малишев мене постійно підтримували. Хоча Руслан старший за мене лише на 2 роки, але він вже був досвідченим футболістом. Малиновський підказував, як в яких ситуаціях потрібно діяти. Так само допомагав Микита Каменюка. Насправді, там був такий колектив, що до будь-кого міг підійти й нормально поспілкуватися, запитати поради, як в ігровому плані, так і в життєвих ситуаціях.

– Які у вас відносини були з головним тренером Юрієм Вернидубом?

– Миколайович – дуже вимогливий тренер. Він дуже емоційний (Сміється). Зрештою, як і кожен коуч, міг «напхати», але завжди це було влучно. Ніколи просто так не кричав. Під його опікою я тренувався рік і отримав певний досвід. Дякую йому за це. Він часто мені допомагав у побутових моментах.

– Тобі так і не вдалося дебютувати у Прем’єр-лізі за «Зорю», натомість, провів два матчі за луганчан в Кубку України…

– Я потрапляв кілька разів у заявку. Гадаю, мені не вистачило фарту. Була гра проти «Маріуполя», коли я був готовий вийти на поле, але воротар отримав травму і вийшов інший голкіпер. Мені здається, що я мав у тому протистоянні дебютувати.

– Згодом Вернидуб в інтерв’ю заявив, що не розраховує на тебе. Він перед цим спілкувався з тобою?

– Юрій Миколайович сказав мені, що рівень дублюючого складу я переріс, але ще не готовий конкурувати у першій команді, тому мені краще піти в оренду, щоб отримувати ігрову практику. Врешті решт, я це сам розумів тому, що тоді на моїй позиції були Караваєв, який зараз вже у збірній, Іван Петряк, який тепер виступає в Угорщині й також був у національній команді. Справді було важко скласти їм гідну конкуренцію.

– Далі ти перейшов на правах оренди в чернігівську «Десну». Як сприйняв цей етап в кар’єрі?

– Звичайно, хотілося зіграти у Прем’єр-лізі, але я не засмутився, адже розумів, що в 20 років мені потрібно набиратися ігрової практики. Я прийшов в «Десну» й дограв за чернігівців друге коло. Тоді ми завершили сезон на 8-му місці. Коли я повернувся в «Зорю» з оренди, то гендиректор луганської команди мені сказав, що клуб на мене не розраховує, і щоб я шукав нову команду. Я забрав документи, сконтактувався з керівництвом «Десни» і переїхав до Чернігова.

– В сезоні 2016/17 років «Десна» по спортивному принципу виборола право грати у Прем’єр-лізі, але тоді вас не пустили в елітний дивізіон. В команди не опустилися руки?

– Було дуже образливо тому, що ми впродовж року старалися, для нас це була мрія грати в Прем’єр-лізі. Для мене була особлива мотивація повернутися в елітний дивізіон. Шкода, що у в футболі все вирішується не лише за спортивним принципом. Я досі вважаю, що ми повинні були підвищитися у класі. Було спустошення. Ні у кого не було жодних емоцій, але нас налаштували, що потрібно ще раз спробувати пробитися в Прем’єр-лігу.

– В наступному сезоні ти став футболістом, який найшвидше зумів відзначитися у воротах суперника після виходу на заміну. На це тобі знадобилося 15 секунд…

– Ми грали проти «Миколаєва» й перемогли з рахунком 8:1. На 80-ій хвилині я замінив Єгора Картушова, а ми якраз подавали кутовий. Лише забіг у карний майданчик суперника й пішла подача і я забив гол. Це найшвидший м’яч в моїй кар’єрі.

– За підсумками сезону «Десна» знову посіла призове місце й на цей раз вийшла в елітний дивізіон. Які вирували емоції в колективі?

– Нам було дуже приємно, адже ми знову вийшли в Прем’єр-лігу і знову довели, що «Десна» заслуговує на прописку в найвищому футбольному дивізіоні України. Це було круто. Справді, по рівню гри, який демонструвала «Десна», ми були однією з найсильніших команд у Першій лізі України. Все заслужено.

– Ти таки дочекався дебюту в УПЛ у матчі проти «Маріуполя». Сильно хвилювався?

– Завжди є переживання. Все таки не кожного дня дебютуєш в Прем’єр-лізі. Я тоді вийшов на заміну наприкінці гри і рахунок був 3:1. Розумів, що хвилюватися не потрібно. Приємно було повернутися в елітний дивізіон. Як не як, але УПЛ – це топ-рівень в Україні. Згодом вже звикаєш там грати і виходиш на поле, як на звичайну гру.

– Чому не вдалося на цей раз закріпитися в «Десні»?

– В мене було недостатньо ігрової практики. Гадаю, це головна причина. Я проявив бажання піти, щоб грати футбол. Поговорив з керівництвом і прийняли таке рішення.

– На пропозицію «Колоса» відгукнувся одразу?

– Довго не роздумував, адже це амбіційний клуб, перед яким було завдання виходу в Прем’єр-лігу. Команда базувалася неподалік від Києва, ближче до дому. Умови були класні і колектив мене добре прийняв.

– У складі «Колоса» ти грав проти «Руху» Леоніда Кучука й «жовто-чорні» завдали вам першої поразки в сезоні у 22-му турі. Яке враження тоді справили на тебе львів’яни?

– «Рух» постійно пресингував. Вони нас накривали й не давали контролювати м’яч. Станіславович вивчив гру «Колоса» й розумів, що їм не можна давати це робити, тому в нас та гра не вдалася. Було багато боротьби. «Жовто-чорні» не дали нам показати ту гру, яку ми зазвичай демонстрували.

– За вихід в Прем’єр-лігу преміальні були хороші?

– Отримав більше, ніж в «Зорі» за перемогу в чемпіонаті України серед дублерів (Сміється).

– Після завершення оренди ти знову повернувся в «Десну»…

– Я поїхав на перші збори з чернігівською командою. Мені говорили, що все буде нормально, а коли приїхали, то повідомили, що я не їду на другий тренувальний збір. Склалася така ситуація, що я вже не міг знайти команду, бо всі клуби були укомплектовані й пройшли підготовку до сезону і я опинився біля розбитого корита. На щастя, вже по ходу сезону з’явився варіант з «Рухом». Я приїхав в команду, а через два дні вже був виїзд в Харків на матч проти «Металіста-1925». Дуже радий, що опинився у Львові, адже клуб має завдання виходу в УПЛ. Тут класні умови, яким позаздрять й багато клубів Прем’єр-ліги. Але найголовніше, в нас дуже хороший тренер. Зараз я отримую задоволення від футболу.

– У Львові ти живеш разом із дівчиною. Як проводите вільний час?

– З Дашою часто ходимо у різні кафе. Дуже полюбляємо гуляти містом. Поки була тепла погода, то обходили всі цікаві місця з панорамним виглядом на місто. Львів – набагато менший за Київ, тому життя у столиці і тут дуже відрізняється. У Львові охайно, спокійно, ніхто нікуди не поспішає. Гадаю, тут більш європейське життя, а в Києві метушня, адже потрібно встигнути на метро (Сміється). В місті Лева дуже красива архітектура, а в столиці більше новобудов. Коли на вулиці стало прохолодно, то часто дивимося різні фільми.

– Яким фільмам віддаєш перевагу?

– В мене з дівчиною зовсім різні смаки на фільми. Я більше полюбляю трилери, щоб посидіти, обдумати сюжет, а вона постійно хоче дивитися комедії. Постійно сваримося через це (Сміється).

– Які завдання ставиш перед собою в «Русі»?

– Хочеться з кожним днем прогресувати і отримувати ігрову практику. Роблю для цього все, що від мене залежить. Прагну допомогти команді виконати головне завдання на сезон. Граємо для наших вболівальників.