"Сирийцы "Черноморца" спали в сауне". Одесский Зидан - об остановке сердца, дубле в ворота "Динамо" и образцовом Федецком

У 90-х його по-особливому любили в Луцьку та Одесі. Такі гравці завжди подобаються публіці: щирі, віддані, з родзинкою. Власне, ця родзинка Сергія Драницького полягала у його вмінні класно виконувати штрафні удари і забивати важливі голи. А ще – завжди битися за честь клубу.

За час футбольної кар’єри його неодноразово виносили з поля на ношах – такі хлопці, як він, ноги не прибирають. Проте найбільші труднощі чекали на Сергія Миколайовича за межами поля. Здається, на щастя, тепер вже все позаду. Драницький потроху повертається до життя і знову занурився у футбол. Зараз він працює і майже весь свій час проводить у Берестечку, де займається вихованням майбутніх футболістів.

– Раніше я працював у луцькому Адреналіні. Після того, як Барабасевич на базі училища заснував Академію, я переїхав у Берестечко. Тут хороші умови, ми маємо поля, будуємо трибуни… Анатолій Антонович за цей час не змінився – він справжній фанат футболу. Я грав у нього в Польщі, а згодом у Волині. Це людина, яка дала дуже багато луцькому футболу.

– Ну, до Кварцяного у мене своєрідне ставлення, яке я залишу при собі. А от історія Влада непроста. Спочатку в нього не склалося у Волині. Так сталося, що він потрапив у мої руки і ми почали працювати індивідуально. Величезна кількість тренувань далася взнаки, Дмитренко, як на мене, суттєво виріс і повернувся у Волинь.

– Дмитренко їздив у Європу, шукав себе там. Зараз у нього важливий етап у Харкові. Як би там не було, Владислав має всі дані і можливості для того, щоб стати класним футболістом. Не сумніваюся, що у нього все вийде.

– Альберт Маміконович – справжній місцевий улюбленець. Він народився в Грузії, а за Волинь виступав у 60-х. Мікоян – природжений дитячий тренер, це його стихія. Якось він випадково побачив мене на майданчику. Запросив до себе у секцію, де я зростав до 14 років. Тоді набрався сміливості і поїхав у Львівський спортінтернат до Ярослава Луцишина. То був важкий період. І навіть не для мене, а для моїх батьків (Усміхається).

– Моєю останньою командою стали Суми, де я грав у Михайла Фоменка та Валерія Бермудеса. У Дніпродзержинську (тепер – Кам’янське) я зазнав перелому вже на 10-ій хвилині матчу. Довго лікувався, потім зіграв ще кілька ігор і вирішив, що настав час прощатися. Про футбол на трохи забув, занурився в бізнес, вклав чимало грошей і майже все втратив. Це була історія з нещасливим кінцем.

– Отримав шалений стрес через величезні фінансові негаразди. Перший удар прийшовся по серцю. Звичайно, футбольна кар’єра далася взнаки – зустрічав різних тренерів і методи в кожного були свої. Словом, шалена аритмія довела мене до критичного стану. У певний момент пережив зупинку серця. Місяць провів у лікарні. На щастя, вдалося видряпатись. Лікар попередив: "Не будеш вживати ліки – матимеш великі проблеми". Тому і надалі приймаю спеціальні препарати. Дуже вдячний хлопцям, які допомагають фінансово.

– Так склалося, що всі мої футбольні друзі живуть в Одесі. Щоправда, люди з Луцька також фінансово підтримували. Постійно на зв’язку з харків’янином Геннадієм Хролем, який в Чорноморці і в Карпатах грав. Також приходило чимало коштів з анонімних рахунків. Це дуже важлива допомога для мене.

– Загалом я виступав у п’яти польських командах у різні роки. Періодично повертався додому і знову їхав у Польщу. За Волинь я грав і при Маркевичу, який мене забрав зі Львова, і при Покорі, і при Кварцяному, і при Раденку. Закріпитися у складі було непросто: Дикий, Федецький, Федюков. Кожне ім’я – легенда. Куди мені молодому з ними тягатися?

– Це людина, на яку всі рівнялися. У нас в команді було два брати-акробати: Дикий і Федецький. Беззаперечні авторитети, завжди веселі і харизматичні. Андрій – людина душі. Спокійний, виважений. Міг підсісти до молодого і підказати: "Малий, треба так і так"… Той же Олег Федюков теж був класним футболістом і чудовим партнером.

– Незадовго до переїзду з Луцька він запропонував мені і ще двом хлопцям поїхати в Донецьк: "Є варіант із міні-футбольним клубом. Подумайте". Але я не бачив себе у цій сфері. Насправді мене здивував його вчинок. Хоча людиною Раденко був чудовою. Коли в клубі не платили зарплатню, то Анатолій Григорович завжди відстоював інтереси підопічних. Мабуть, найміцніший напій у житті Раденка – шампанське (Усміхається).

– Бурч був надзвичайно важливою частиною команди. Михайло і передачу точну віддасть, і атаку розпочне, і позаду зіграє, як класний захисник. От чому я непогано штрафні виконував? Це все Бурч – він залишав мене після тренувань. З нами ще працювали Тарас Чопик і Сашко Гуменюк. Фактично воротарі мені розповідали про свої секрети. Бурч, наприклад, казав, які саме удари не люблять голкіпери. Ми намагалися це все повторювати. І так кожного разу я по 100 ударів виконував.

– Не буду приховувати – я хотів пограти в еліті. Не раз казав про це керівництву. Переговори тривали довго, однак я таки отримав можливість переїхати в Одесу. Для мене велика честь виходити на поле з такими гравцями, як Гусейнов, Сак чи Колесніченко. Був такий період в Одесі, коли ми грали без зарплатні. Однак я просто отримував задоволення від того, що ділив роздягальню з такими футболістами.

– Розумієте, наш тренер Анатолій Азаренков навчався в одній групі з Валерієм Лобановським. Ніколи не забуду ці тести. Але і дітям ніколи їх не даватиму. Взагалі я настільки втомлювався після тренувань в Азаренкова, що навіть в номер не було сил підійматися. Ми з хлопцями сідали безпосередньо в холі готелю і поверталися до тями… Ніхто навіть в душ дійти не міг.

– Різниця з Азаренковим полягала тільки в тому, що у Михайла Івановича ми працювали з м’ячами. У плані навантажень – все те саме. Без м’ячів удвічі важче. Коли маєш м’яч в ногах, то хоч перепочити можеш.

– Так, Анатолій Олександрович був жорстким тренером. Інколи не відчував правильного моменту і траплявся перебір. Зрештою, кожен має свої методи. На розборах Азаренков не кричав – вік вже був поважним. Але часто його теорія не мала значення для футболістів. Збоку це нагадувало шкільний урок. Було багато незрозумілих цифр. Доходило до абсурду. Наприклад, із Нікополем мене "вирубали" на перших хвилинах.

– Боролися за верховий м’яч і суперник зарядив мені по обличчю. Мене винесли з поля, в лікарні наклали шви. Через день збираємося на базі, знайомимося з показниками ККД. Я – лідер. Як таке може бути, якщо я п’ять хвилин зіграв?

– У колективі все навпаки – Гусейнов був головним жартівником. Розповідав анекдоти безперестанку, ми тільки за животи трималися. Знаєте, в командах буває, коли до молоді погано ставляться. А Тімерлан навпаки підбадьорював, відповідав за хорошу атмосферу, часто кавуни організовував для нас. Гусейнов – унікальний і неповторний у своєму ставленні до футболу і життя.

– Не можу сказати, що вони демонстрували щось надзвичайне на тренуваннях. Техніка була на рівні, але нічого особливого у них я не побачив. Хоча у взаєминах в колективі проблем не виникало. Пригадую тільки, що їм холодно було. Тож вони спали у сауні на базі (Усміхається).

– Мене ще так в Луцьку охрестили. Наприкінці 90-х я трохи позабивав за Волинь, особливо багато зі штрафних. Згодом у Чорноморці так могли назвати. Зідан є Зідан, мені до нього далеко (Усміхається).

– Багато хто думав, що у нас була конкуренція ще й на полі – ми ж разом у центральній зоні грали. Насправді я з Василя приклад брав. Це людина, у якої я перейняв багатьох важливих речей. Василь родом із Закарпаття, я – з Волині. У нас були хороші відносини, хоча мене складно назвати душею компанії. Пощастило, що в Чорноморці грав мій товариш Володимир Гапон. Завдяки йому адаптуватися в колективі було легше.

– У воротах киян грав В’ячеслав Кернозенко. При рахунку 0:1 я отримав передачу від Гапона і побачив вільний кут. Перший гол вийшов справді класним. Через кілька хвилин забив вдруге. Шкода, що перевагу Чорноморець не втримав. Вдома бережу відеозапис тієї гри. Вона – одна з найбільш пам’ятних у моєму житті.

– Проблеми виникли ще на стадіоні – не міг спокійно вийти з роздягальні (Сміється). Думав, що одеські вболівальники розберуть мене на сувеніри, тому виходив останнім. Партнери по команді тепло привітали мене. В автобус зі всіма не сідав і вирушив додому пішки. Там вже чекала дружина. Сіли з нею разом і випили трохи вина. Ввечері зателефонував президент Волині Анатолій Барабасевич – щиро привітав мене з вдалою грою.

– Ой, ви не уявляєте, наскільки це специфічна людина. Разом з тим, Зая Зедович дуже любив футбол. Умови в Житомирі були хороші, щоправда, затримки зарплатні були стабільними. Авдиш тренував команду тільки через любов до футболу. Думаєте, йому гроші потрібні були? Не сумніваюся, що він знайшов би себе в іншій сфері.

– Майже на рівному місці зазнав перелому. Я мчав на випередження, а мене легенько підштовхнули. Нога просто "вилетіла". Як наслідок, потрійний перелом. На щастя, лікарі кістки позбирали, хоча попередили: "Сумніваємося, що зможеш нормально ходити". А я не просто ходив, а ще й за ветеранів бігав.