|
Дивно, але факт: півроку
тому київське “Динамо” придбало молодого сербського
півоборонця Милоша Нінковича, але футбольному
загалові України про перспективного екс-гравця
колишнього клубу Горана Гавранчича “Чукарички” й
досі відомо небагато. Тож, аби ліквідувати
інформаційний дефіцит і з огляду на недавній дебют
Милоша за основний склад “Динамо”, ми вирішили
поцікавитися, як йому грається у складі флагмана
вітчизняного футболу.
Спілкувалися за сприяння агента-перекладача, однак з
усьо-го видно, що Милош досить приємна та відкрита
людина зі здоровими амбіціями. Зрештою, як і всі
вихідці із Сербії та сусідніх до неї країн, з якими
нам довелося мати справу. Узагалі, за час розмови
поблизу нас зібралася чимала армія балканців, серед
яких найвідомішою постаттю для уболівальників був
Івиця Пирич зі столичного “Арсеналу”. Вразила
щирість та міцність дружніх стосунків, які існують у
балканській футбольній діаспорі Києва. Воістину,
один — за всіх і всі — за одного!
“Перехід до “Динамо” — це виклик самому собі”
— Милоше, ти вже фактично півроку перебуваєш у
“Динамо”. Встиг за цей період освоїтися у команді і
відчути себе справжнім динамівцем?
— Спочатку мені було дуже важко, адже я з маленького
клубу потрапив до такої, без перебільшення, великої
команди, як “Динамо”. Крім того, нова країна, нове
місто, партнери. Що там говорити, було дуже непросто
як на тренуваннях, так і після них.
— Справді, тобі не позаздриш. Потрапити до
“Динамо” й одразу на ялтинській збір, навантаження
якого іноді не витримують навіть ветерани клубу,
котрих важко чимось вразити. Різницю у тренувальному
процесі відчув одразу?
— Підготовка до сезону, як, зрештою, й увесь
тренувальний процес у Сербії, кардинально
відрізняється від українського. У нас більший акцент
на техніку, роботу з м’ячем. У перші дні в Ялті я
був просто вражений — одні бігові вправи змінювали
інші, потім тренажерний зал і знову кроси. Пізніше
мені пояснили, що на цьому тренувальному зборі
закладається фундамент фізичної підготовки на увесь
сезон. Але я швидко до всього пристосовуюсь, тому
тепер уже нормально переношу навантаження на
тренуваннях.
— Хто був ініціатором твого переходу до “Динамо”?
Зрозумівши запитання без перекладу (загалом Милош
досить непогано розмовляє російською і майже все
розуміє), серб поглядом вказав на Верислава Сапоєва,
який виконував функцію перекладача, а крім цього, є
агентом Нінковича та відповідальним у динамівській
селекційній службі за Балканський регіон. Після
цього слово взяв сам Верислав:
— Милоша керівнику рекомендував я. Він приїхав на
оглядини, провів декілька тренувальних поєдинків за
“Динамо” під час міжсезоння і одразу ж підписав
контракт. Окрім Нінковича, за моєю протекцією до
“Динамо” потрапили Гавранчич та Леко.
— Не страшно було з першої ліги сербського
чемпіонату переходити до команди, яка дев’ять років
поспіль виступає у найпрестижнішому європейському
клубному турнірі — Лізі чемпіонів?
— Я був упевнений у своїх силах. Звичайно, різниця
між сербським та українським чемпіонатом відчутна,
але головне не де ти виступаєш, важливо, яку ти
демонструєш гру. Особисто для мене перехід до
“Динамо” був викликом самому собі.
— Конкуренція за місце в основному складі в
“Динамо” сильніша, ніж у “Чукаричках”…
— Це точно, але те саме мені говорили, коли я
починав грати у “Чукаричках”. Мені лише 19 років,
тому час працює на мене. Головне, що наш тренер
довіряє молодим виконавцям і за нагоди дає
можливість себе проявити. Треба лише скористатися
наданим шансом. А конкуренції я не боюсь.
— Йожеф Сабо, схоже, потроху цей шанс починає
тобі надавати. Які враження були після дебюту за
основну команду в київському “дербі” проти “Оболоні”?
— Той поєдинок запам’ятаю надовго. У Сербії такі
напружені “дербі” — рідкість. Якщо серйозно, мені
було дуже приємно, що тренер довірив мені місце у
складі, і я, у свою чергу, намагався зіграти
якнайкраще і якомога надійніше.
— Перед матчем Сабо якихось особливих порад не
давав?
— Він просив мене продемонструвати свою гру, без
зайвих хвилювань — це була найкраща порада і
підтримка.
“Зіграю там, де більше потрібен команді”
— У Сербії тебе використовували переважно на
позиції плеймейкера, а ось у “Динамо” доводиться
грати опорного півоборонця. Як тобі така
перекваліфікація?
— У принципі, я можу зіграти як на одній, так і
іншій позиції. Узагалі вважаю, що сучасний футболіст
має бути універсалом і з однаковим результатом діяти
як у нападі, так і в обороні. Принаймні, у Сабо
потрібно як добре атакувати, так і оборонятися.
Особисто мені більше подобається грати під
нападниками, але я завжди зіграю на тому місці, де
більше потрібен команді на цей момент.
— Якими якостями, на твою думку, має володіти
молодий футболіст для того, щоб заграти у команді
рівня “Динамо”?
— Перш за все, потрібен талант. Без нього — нікуди.
І працювати, працювати і ще раз працювати. На
кожному тренуванні потрібно доводити, що ти
найкращий. І найголовніше — не втрачати віру у
власні сили.
— Для того, щоб досягти чогось вагомого, потрібно
багато від чого відмовитись. Як у тебе з режимом?
— Згоден. Не можна одночасно бути професіоналом
повсякчас порушувати режим. Ніяких нічних дискотек,
цигарок тощо. Якщо поставив собі мету — треба до неї
йти, відмовляючись від усіляких спокус.
— У “Динамо” зараз — група гравців із Сербії та
Чорногорії. Отже, проблем у спілкуванні не виникає?
— У нас дружний колектив. Звичайно, більшість часу я
спілкуюся із сербами Огненовичем, Петковичем,
Главиною, Гавранчичем і хорватом Сабличем. З ними
немає мовного бар’єру. Але я вивчаю мову — вже зараз
практично все розумію.
— Слов’янам набагато легше вивчати мову, ніж тим
же бразильцям. Можливо, у тебе є якісь особливі
методи? Із вчителем не займаєшся?
— Спершу мені дуже допомагав Верислав. Він усе
розповів щодо футболу. А от усе інше пізнаю шляхом
безпосереднього спілкування. Дивлюся фільми — дуже
допомагає.
“Динамо” — команда не менш класна, ніж “Юве”
— Коли ти вирішив, що станеш професійним
футболістом?
— На першому ж тренуванні в дитячій команді “Русань”.
Мені було лише шість років, але вже тоді я мріяв про
кар’єру футболіста. Скільки себе пам’ятаю, постійно
“ганяю” м’яч. А вже у 14 років я підписав перший
професійний контракт із “Чукаричками”.
— Горана Гавранчича ще застав у команді?
— Ні, у той час, коли я тільки починав грати за
основний склад, Горан уже перейшов до “Динамо”.
— Як твої батьки поставилися до того, що ти
пов’язав життя з футболом?
— Цілком нормально. Вони не мали нічого проти. Але
коли мене запросили до “Динамо”, мама дуже
переживала, що я їду невідомо куди. Вона не хотіла
мене відпускати, але коли приїхала до Києва і
побачила усе своїми очима, сказала, що я зробив
правильний вибір.
— А Київ тобі сподобався?
— Так, дуже. Київ — набагато красивіший за Бєлград.
Зізнаюся, я навіть не міг уявити собі такої краси.
Коли в мене є вільний час, завжди намагаюся пройтися
Хрещатиком. У Бєлграді такої великої вулиці немає.
— Милоше, чи не було в тебе бажання після
“Чукаричок” перейти до грандів сербського футболу
“Партизана” або “Цервени Звєзди”?
— Мене запрошували перейти і до “Партизана”, і до
“Црвени Звєзди”, але, коли запросили до “Динамо”, я
ні секунди не роздумував. Такі пропозиції бувають,
можливо, один раз у житті. А приїхавши, побачив базу
команди, місто і зрозумів, що хочу захищати кольори
“Динамо”. Упевнений, що, граючи в “Динамо”, досягну
більшого прогресу, ніж якби залишився у Сербії.
— Невже усе так погано у сербському чемпіонаті?
— “Динамо” постійно грає у найпрестижнішому клубному
турнірі — Лізі чемпіонів, і цим усе сказано.
— Але до “Динамо” тебе запрошували у туринський
“Ювентус”. Якщо чесно, хотів би пограти у серії “А”?
— До “Юве” мене дійсно запрошували, але в останній
момент мій перехід зірвався. Там щось змінилося у
законодавстві, згідно з яким у команді мало бути
лише двоє молодих іноземців. Я навіть попередній
контракт з італійським клубом підписав… Чи не
шкодую, що так сталося? Ні, адже я тепер граю в не
менш класній команді. Щодо Італії, то, звичайно,
хотів би там пограти, мені імпонує стиль серії “А”,
але всьому свій час. Спочатку потрібно заграти в
“Динамо”, а вже потім думати про щось інше. Головне
для мене — грати.
— Можеш у двох словах охарактеризувати стан справ
у сербському футболі?
— Рівень чемпіонату Сербії з кожним роком стає
слабкішим. Переважна більшість сербських клубів
існує лише завдяки тому, що продає футболістів до
заможніших європейських клубів. Серби — дуже
талановита нація, у нас дуже багато талановитих
молодих футболістів, але, незважаючи на це, наші
клуби нічого не можуть продемонструвати на
євроарені. Усі якнайшвидше хочуть перейти до Європи
— Італії, Іспанії, Франції. І я не думаю, що у
найближчому майбутньому можливі якісь зміни. Доки не
з’являться серйозні спонсори — на зміни очікувати не
варто.
“Найкращий подарунок — відсутність травми”
— Як часто буваєш удома?
— За півроку лише двічі. Лише два дні був у Бєлграді
під час поєдинків за молодіжну збірну. Натомість до
мене приїжджали батьки і їм дуже у Києві
сподобалося.
— До речі, що там за історія була з твоїм
поверненням із молодіжної збірної до “Динамо”? Йожеф
Сабо розраховував на тебе у поєдинку Кубка України
проти “Волині”, а ти підвів...
— Річ у тім, що мене підставила сербська федерація —
вони обіцяли відправити мене до Києва одразу після
матчу, а вийшло лише на наступний день, транзитом
через Бєлград. Я дуже переживав, хотів навіть
купувати квиток і добиратися самостійно, але не було
рейсів до Києва.
— Милоше, ти — гравець молодий. Маєш певний
ритуал, виходячи на поле?
— Відверто кажучи, у всілякі забобони, які начебто
приносять удачу, я не вірю. Гадаю, гравець має
забезпечувати пристойні результати передусім своєю
грою.
— Припустімо, тебе запрошують численні клуби з
великим ім’ям. Котрий з чемпіонатів обрав би?
— Без вагань віддам перевагу першості Італії.
Ідеальним варіантом вважаю “Ювентус”, адже давно
вболіваю за туринський клуб на чолі з визнаним
майстром і капітаном Алессандро дель П’єро. Серія
“А” імпонує мені найбільше через те, що на
Апеннінському півострові футболісти грають у дуже
технічний та красивий футбол.
— Найзаповітнішу мрію маєш?
— Нині понад усе волію прокласти собі шлях до
основного складу “Динамо”.
— Що думаєш з приводу недавньої помаранчевої
революції, що охопила Україну?
— Три тижні народного повстання нагадали події, що
мали місце в Сербії кілька років тому. Між
помаранчевою революцією та спротивом у мене на
батьківщині можна провести чимало паралелей.
— Як плануєш провести відпустку?
— Швидше за все, спочатку полечу на море, аби
поніжитися на сонці, а потім обов’язково перевідаю
батьків у Сербії.
— Чого побажаєш собі на Новий рік?
— Мабуть, найприємнішим подарунком для мене, як
футболіста, буде відсутність травм, адже здоров’я —
запорука гарного настрою та успіху.
|