Горан САБЛИЧ: “Перейти в "Динамо" везет не каждому”

Київське “Динамо” в останніх матчах використовує хорватську пару оборонців Гавранчич — Саблич. Причому, обидва — Горани. Місце першого з них в “основі” навіть не обговорюється. Його співвітчизник — Саблич — також потроху завойовує право грати у стартовому складі, недавно залікувавши травму. Зауважимо, що розмова з Гораном відбулася одразу після поєдинку киян у Римі. Незважаючи на зайнятість, хорват після вечірнього тренування “Динамо” виділив годину на спілкування із журналістами “Українського футболу”.

ЗМІНА ТРЕНЕРА — ЗАВЖДИ ПОЗИТИВНИЙ ФАКТОР

— Горане, з приходом до керма динамівської “машини” Сабо ти постійно з’являєшся у стартовому складі киян…

— Потроху починаю набирати форму. Торік я також був гравцем “основи”, однак свій відбиток наклала травма.

Коли Йожефа Йожефовича затвердили виконувачем обов’язків головного тренера “Динамо”, я лише починав тренуватися. Тож моє повернення не потрібно напряму пов’язувати зі зміною наставника. Навіть тепер, хоча я й набрав форму, однак відчуваю, що можу ще чимало додати. Працюватиму над собою.

— Які відчуття були після першого матчу з “Трабзонспором”?

— Звичайно, був дуже пригнічений і розчарований. Спостерігати за грою своєї команди з трибуни завжди важко. Такої слабкої гри “Динамо” я до того часу ніколи не бачив. Турки мали чимало нагод збільшити рахунок, проте нам пощастило.

— Чи вірили в команді, що Йожеф Сабо зможе вивести “Динамо” у груповий турнір Ліги чемпіонів?

— Зміна тренера — завжди позитивний фактор, і для мене також. Ми знаємо, що у нас сильна команда, проте це потрібно доводити на полі, що не завжди легко вдається. За десять днів ми виконали колосальну роботу, що згодом відобразилося на нашій грі. Узагалі обговорювати тренерів не люблю, адже моя робота — грати.

— Останніми роками “Динамо” зовсім трохи не вистачало для виходу з групи. Вважаєш цього разу пощастить більше?

— Ми потрапили до сильної групи. Однак здобули дуже важливі перемоги над “Байєром” та “Ромою”. “Динамо” має у розпорядженні більш, ніж 20 футболістів, які повноцінно взаємозамінюють один одного. Тож налаштовуватимемося на кожен конкретний поєдинок, адже це наша робота.

— До речі, як сприйняв рішення присудити “Ромі” технічну поразку?

— Звичайно, був задоволений. За час, який мали у тому матчі, ми зробили все можливе, аби перемогти. Вважаю, “Динамо повністю переважало “Рому” в усіх компонентах гри. Найголовніше, що ми таки отримали троє очок, які забезпечили нам позитивний результат перед подальшими матчами.

— На твою думку, могло “Динамо” ще забити, якби другий тайм таки розпочався?

— Під час гри ми були впевнені у щасливому підсумкові матчу, адже нервовість гравців “Роми” була явною. За великим рахунком, у них нічого не виходило. Масла у вогонь підлило вилучення після першого тайму Мексеса. Незважаючи на таку перевагу, я не ризикну загадувати, як розгорнулися б події у другому таймі. Головне, що ми показали хорошу, змістовну гру, яка порадувала наших уболівальників.

— У Римі проти Тотті персонально діяв Юссуф. А які обов’язки у тому матчі виконував ти?

— Окрім Тотті, “Рома” має ще й Монтеллу, за яким також потрібно пильно стежити. Цей форвард вміє “зачепитися” за м’яча та своєчасно відпасувати партнерові. Тотті грав позаду, майже у півобороні. От і закріпив за ним Сабо юного Юссуфа. Я також опікав єдиного номінального нападника “Роми” — Монтеллу.

— На твій погляд, впорався із завданням?

— Якщо взяти до уваги той факт, що Монтелла не забив, то так. Та й моментів він поблизу наших воріт теж практично не мав.

— Розгубленість “Роми” пояснюється натиском “Динамо”?

— Ми були краще підготовлені фізично. Йожеф Йожефович на тренуваннях наголошував на нашій дещо ліпшій функціональній готовності, адже в Італії чемпіонат лише розпочинався. Тому римляни явно не могли набрати оптимальної форми. Згодом теоретичні припущення Сабо знайшли підтвердження на практиці.

— Прояви хамства римлян — свідчення їхнього невміння програвати гідно?

— У футболі всяке буває. Коли нічого не виходить, іноді просто зриваєшся. Тим паче, італійці — народ імпульсивний, темпераментний, який легко пускає в хід кулаки, щоб нав’язати свою позицію та довести свою правоту. Хороші футболісти не завжди мають ідеальний характер.

“ХОЧЕТЕ БУТИ ПОСТІЙНО ДРУГИМИ — ПРИЇЗДІТЬ!”

— Давай закриємо тему римського матчу та повернімося до витоків. Як розпочалася твоя кар’єра професійного гравця?

— Давно це було... У десять років я займався у спортивній школі, що неподалік Спліта. За чотири роки переїхав до “Гайдука”. Тоді за мій перехід навіть гроші заплатили. Батьки спершу були налаштовані досить скептично щодо мого заняття, але потім дали добро на переїзд. Зараз вони мешкають у Хорватії. Маю двох старших братів, тож сім’я у нас велика.

— Першого тренера, який заклав фундамент майстерності майбутнього Горана Саблича, пам’ятаєш?

— Від кожного тренера, з яким я працював, намагався брати усе найпозитивніше. Цей процес триває і тепер, адже ніколи не варто зупинятися на досягнутому.

— Пригадай дебютний матч у складі “Гайдука” ...

— Такі моменти залишаються з тобою на все життя! Вперше футболку “Гайдука” в офіційних матчах приміряв у сезоні-1998/99. Пригадую, зустрічалися тоді з “Драгогорацом”, а я вийшов на поле у стартовому складі. Якраз перед дебютним поєдинком повернувся з Кіпру, де виступав на чемпіонаті Європи за юніорську збірну Хорватії (U — 18). Наша команда тоді посіла почесне третє місце. Після того мені одразу ж пощастило завоювати місце в “основі”, а згодом і в єврокубках пограти. У рамках Кубка УЄФА зустрічалися з “Мальме” та “Фіорентиною”. Ті матчі залишили безліч спогадів та вражень.

— Позицію заднього оборонця облюбував від початку?

— У обороні граю, скільки себе пам’ятаю. У напад, на відміну від багатьох гравців, мене не тягнуло. Можливо, лише в дитинстві. Щодо позиції останнього оборонця, то в Хорватії всі команди грають у лінію, а поняття “ліберо” чи “стопера” у мене на Батьківщині не існує.

— Важко було підлаштовуватися під тактичну схему “Динамо”, яке застосовує в обороні персональну опіку?

— Процес акліматизації пройшов досить легко, адже гра в обороні мені добре знайома. Тому особливих труднощів не відчував, на позиції заднього оборонця заграв практично одразу. Щоправда, якщо відверто, то мені більше до вподоби гра в лінію. Усі визначні команди футбольного світу застосовують саме таку тактичну схему. Гадаю, і “Динамо” невдовзі до цього прийде.

— Хорватія — своєрідний ринок футбольних талантів. З ким із нині відомих гравців ти виступав за “Гайдук”?

— Чимало моїх колишніх партнерів тепер захищають кольори не останніх клубів у Європі. Приміром, за “Малагу” виступає однофамілець динамівського Леко — Іван, за “Алавес” бігає Вучко, а у складі “Сарагоси” грає Білич. У Німеччині, знаю, захищає кольори “Вольфсбурга” Білисков, а у Греції за “Панатінаїкос” грає Андрич. Про Срну та Плетикосу українським уболівальникам, вважаю, нагадувати зайве.

З багатьма екс-одноклубниками у мене збереглися хороші стосунки. За нагоди телефонуємо один одному, ділимося враженнями від футболу або ж просто розмовляємо про життя. Хорватські футболісти, щойно “засвітившись”, не гаючи часу, залишають свою країну, адже наші клуби не в змозі запропонувати такі високооплачувані контракти, як у країнах із розвиненим футбольним бізнесом. Тому кожен гравець прагне проявити себе на євроарені та вирушити за кордон.

— Донецькі шахтарі Срна та Плетикоса радилися з тобою перед тим, як перебратись в Україну?

— Я тоді ще мало чим міг їм допомогти. Сказав лише, якщо хочуть бути постійно другими, то нехай приїздять.

— Питання хоча й традиційне, але все ж: можеш співставити чемпіонати Хорватії та України?

— Обидві першості багато в чому схожі. Проте в Україні клуби благополучніші у фінансовому плані. У Хорватії є два сильних клуби — “Гайдук” і загребське “Динамо”. Конкуренція між ними неабияк нагадує суперечку “Шахтаря” з київським “Динамо” в Україні. Решта команд — як у нас, так і у вас — намагаються підтягнутись ближче до лідерів, однак до рівня грандів не дотягують. Футбол в Україні жорсткіший, ніж на моїй Батьківщині, тут ставку роблять на фізичну витривалість, у той час, як у Хорватії увагу звертають передусім на технічний арсенал футболістів.

“ВІДМОВИТИ НАЙКРАЩОМУ КЛУБОВІ СХІДНОЇ ЄВРОПИ НЕ ЗМІГ”

— Наскільки відомо, твій перехід до “Динамо” відбувся у надзвичайно короткі терміни, чи не так?

— Не знаю, як довго до мене придивлялися київські селекціонери. Можливо, рік, а то й два, однак мій трансфер до столиці України здійснили надзвичайно швидко. “Динамо” напередодні старту в Лізі чемпіонів відчувало гостру потребу в центральному оборонцеві. До мене звернулися з офіційною пропозицією, на яку я пристав без вагань: така нагода випадає, можливо, раз у житті. Відмовити найкращій команді Східної Європи я не зміг.

— Знав що-небудь про Україну до переходу в “Динамо”?

— На жаль, мої знання про Україну були обмеженими. Тоді я знав лише одну українську команду — “Динамо”, яка постійно грала в Лізі чемпіонів та була на виду у всієї футбольної Європи. Честі перейти до “Динамо” удостоюється не кожен.

— Мовний бар’єр не став на заваді під час адаптації у новому для тебе оточенні?

— У принципі, ні. Мову я засвоїв швидко, важко було лише попервах — ледь-ледь розумів людей навколо себе. Потроху став прислухатися та запам’ятовувати. Спершу підсобив Гавранчич, який взяв нас із Леко під свою опіку: розказував, показував, що, де і як.

— З ким із теперішніх партнерів по “Динамо” підтримуєш найбільш дружні стосунки?

— Загалом, намагаюся спілкуватись з усіма одноклубниками. Звичайно, з кимось потоваришував більше, з кимось — менше. Важливо, що у нас підібрався досить дружний колектив. Гравці намагаються завжди підтримати один одного. Проводячи левову частину часу на базі, інакше і бути не може.

— До речі, як ти ставишся до заїзду на базу за дві доби до матчу?

— Як на мене, цілком вистачило б і одного дня. Особисто я віддаю перевагу власне грі перед тренуваннями. Тим паче, що зараз нам доводиться виступати в Лізі чемпіонів проти дуже сильних суперників. Тримати себе в тонусі можна лише завдяки ігровій практиці. Звичайно, тренування ігнорувати ні в якому разі не можна, але грати теж важливо.

— Такий насичений графік, мабуть, швидко накопичує психологічну втому?

— Найголовніше, щоб футбол сприймався не лише як робота, за яку ти отримуєш платню, а й як щось більш душевне. Якщо гра приносить задоволення, тоді все буде гаразд.

“ЗАБИВАЮ РІДКО, ОДНАК ТОДІ, КОЛИ ПОТРІБНО”

— Горане, ти прихильник футболу в короткий пас чи більше схиляєшся до звичних для “Динамо” дальніх передач м’яча?

— Особисто мені більше імпонує гра у короткий пас, що, на жаль, не подобається головному тренерові, адже тоді зростає вірогідність “обрізки”. Це створює певні труднощі, адже у Хорватії я не звик одразу вибивати м’яч в аут — там намагаються грати технічно. Приміром, я за свою професійну кар’єру жодного разу не отримав червону картку.

— Найважливіший гол у кар’єрі виокремити можеш?

— На жаль, забиваю я не так часто, як того хотілося б. Проте “стріляю” мітко. Найпам’ятнішим голом поки що залишається м’яч, який я забив за “Динамо” маріупольському “Іллічівцю” в чемпіонаті України. Мій гол виявився єдиним і приніс важливі очки, адже в паралельному матчі оступився “Шахтар”.

— Зачепивши тему донецької команди, чому, на твою думку, “Динамо” поступилося гірникам у стартовому матчі чемпіонату?

— Трагедії з тієї поразки від “Шахтаря” робити ніхто не має наміру. То був лише перший матч, а стартуємо ми, за традицією, натужно. Тим паче, команда була дещо втомленою після виснажливих літніх зборів. Ніяк не хочу применшити заслугу гірників — у них тепер підібралася добротна команда. Щоправда, у нас ще залишилося досить часу, аби випередити донеччан.

— Перейшовши до “Динамо”, тобі часто доводиться діяти “персональником”. Пригадуєш, кого із нападників суперника було найважче “виключити” з гри?

— За роки, проведені в “Динамо”, грав проти багатьох відомих нападників. Проте, оцінюючи, наскільки оборонець впорався із завданням персональної опіки, потрібно зважати на гру всієї команди. Персонально ти можеш діяти чудово, але якщо загальнокомандна гра не клеїться — твої старання також нівелюються.

— Чи є різниця між Гораном Сабличем на полі та в повсякденному житті?

— Навряд. Завжди намагаюсь залишатися спокійним та врівноваженим, зберігаючи твердий розум у скрутних ситуаціях.

— І наостанок, декілька слів про твою сім’ю.

— Мої батьки залишилися у Хорватії, а дружина Моніка перебралася зі мною до Києва. Дітей поки не маємо. Узагалі мені більше подобається говорити на предмет футболу. Сім’я — це особисте, тому афішувати своє життя не хочу.

Сергій Циба, Ігор Ніцак, газета "Український футбол".
(Публикуется языком оригинала)