"Моего сына просматривали скауты "Реала". "Атлетико" воспитывает украинца, которого сравнивают с Коноплянкой и которого уже заметил Петраков

Інтерв'ю "Футбол 24" із Назарієм Довганем, вінгером мадридського Атлетіко U-16, та його батьком Андрієм. Українська сім'я мешкає у передмісті столиці Іспанії і має дуже серйозні футбольні амбіції.

90-ті роки були вкрай непростими для України. Підприємства та організації зачинялися. Молодь шукала не тільки можливості реалізації, але й хотіла банально вижити. Популярним напрямком у ті роки, безперечно, була Італія. За новим життям також їхали і в Іспанію.

Зараз у системі мадридського Атлетіко займається 15-річний Назарій Довгань. Син переселенця з Рівненщини Андрія Довганя, який поїхав в Іспанію на рік, але залишився там на 18 наступних років.

Назарія Довганя вже викликали в збірну України U-16 на ознайомчий турнір в Ізраїль. Олександр Петраков формує нове покоління гравців юнацької команди.

"Футбол 24" поспілкувався з Назарієм та його батьком Андрієм про життя в Іспанії, особливості місцевого футболу та старт кар’єри хлопця.

"Приїхали збирати апельсини та мандарини"

– Пане Андрію, розкажіть про своє життя в Україні...

– Народився у місті Радивилів Рівненської області. В Україні тільки навчався. У 19 років переїхав до Іспанії. Надворі був 2001-й. Друзі зібралися, щоб поїхати до Іспанії на заробітки. Ніхто не їхав з прицілом на еміграцію чи заробляння статків. Скоріше просто хотілося побачити нову країну, відкрити щось цікаве. Нас обіцяли зустріти в Іспанії потенційні роботодавці, але цього не відбулося. Тому змушенні були самотужки шукати роботу.

– Чи грали ви у футбол?

– Так, у юнацькі роки грав на місцевому рівні. Діяв на позиції захисника. Це не можна назвати чимось серйозним, скоріше – просто хобі.

– Чим зараз займаєтеся в Іспанії?

– Свого часу приїхали збирати апельсини та мандарини. Спочатку з роботою було непросто. Тепер маю невеличку власну фірму. Працювати в якійсь компанії зараз не можу, бо зосередився на синові, якому потрібно максимально приділяти увагу при занятті футболом. Тут, в Іспанії, батьки завжди підтримують своїх дітей на матчах чи навіть тренуваннях. Навіть коли відстань між містами 400-500 кілометрів, батьки їдуть підтримати дітей.

До тренувальної бази Назарія – 60 кілометрів (родина мешкає у передмісті Мадрида, – Футбол 24). Щоразу потрібно завозити та забирати Назарія з тренувань. Чотири заняття на тиждень, крім того – гра у суботу.

– Наскільки ви адаптувалися до життя в Іспанії? Вже почуваєтеся місцевим?

– Можна сказати, що так. Звик до місцевого ритму життя та клімату. Іспанцем не станеш ніколи, але до багатьох речей звикаєш. Знаємо всіх сусідів. Завели знайомих. Крім Назара у мене тут народилася ще й донька.

– Життя в Іспанії суттєво відрізняється від реалій України?

– Порівнювати точно важко, бо в Україні жив у часи юності. Тоді серйозного побуту ще не було. Зараз кожного року, влітку, приїжджаємо в Україну. Ніяк не можу сказати, що вона стала для мене якоюсь далекою чи чужою.

Свого часу не виникало таких думок, щоб поїхати назавжди. Думали, що побудемо один рік. Потім залишилися ще на рік. Через три роки вже зробили документи, а потім народився син.

"В Іспанії немає такого терміну, як фізична підготовка"

– Наскільки в Іспанії комфортні можливості для заняття футболом?

– У кожному маленькому селі інфраструктура розвинута вкрай добре. Зрозуміло, що через особливості клімату мова йде про поля зі штучним газоном. На траві можуть дозволити собі тренуватися тільки провідні команди країни. Спека з травня до вересня – просто неймовірна. Сьогодні у нас 47 градусів. До того ж, дощів майже немає. Тому за трав'яними газонами потрібно доглядати дуже серйозно. Це справа недешева.

– Чи складним є відбір дітей до провідних команд країни?

– Система відбору відбувається з 6 років. Саме у цей час розпочинається формування молодих гравців. Вже у 14-15 років немає набору дітей в секції. Йде тільки скаутська робота, коли відбирають найкращих талантів у більші клуби. Тож хто проявив себе найкраще у маленький клубах – має можливість потрапити у серйозніший клуб.

Якщо говорити про структуру клубного футболу, то тут є певна піраміда. У 8-10 років команд певного віку може бути багато, але з кожним роком одна-дві команди зникають. Таким чином йде відбір найкращих. До рівня U-19 доходять дві команди. Не можна сказати, що футболістів, які не підійшли, просто виганяють на вулицю. Їм дають можливість потрапити до команд-побратимів, де вони перебуватимуть у полі зору.

– У чому особливість підготовки гравців в Іспанії?

– Насамперед, на юнацькому рівні немає такого терміну, як фізична підготовка. У першу чергу вправи побудовані на техніці, роботі з м’ячем, інтелектуальному сприйнятті футболу.

– Хорошу репутацію, до прикладу, має школа Атлетіка Більбао. В Атлетіко (Мадрид) найвідомішими вихованцями є Коке, Де Хеа, Фернандо Торрес. Наскільки сильна ця школа?

– Дійсно, з цим не все так просто. Потрібно розуміти, що перед Атлетіко стоять дуже серйозні завдання. Тому у першу команду можуть потрапити лише дійсно сильні гравці. Футболістів, яким не вдається пробитись нагору, віддають в оренду клубам з нижчих ліг, або обмінюють на інших гравців.

Час такий у футболі, що гравці високого класу коштують дорого. Тенденція навіть розповсюджується на молодих талантів, за яких у 17-18 років вже варто платити великі гроші. Звичайно, що в Атлетіко прекрасно розуміють всі ці тенденції. Тож клуб працює в напрямку власних вихованців, максимально покращуючи умови роботи. Особливістю школи Атлетіко є те, що тут – багато іноземців з усіх кінців світу.

Тренери приділяють максимальну увагу кожному вихованцеві. Працюють над психологією гравця. Можуть викликати на індивідуальну бесіду. Або ж, коли у молодого футболіста щось не вдається, вміють чекати. Величезне значення має навчання. Якщо молодий футболіст погано навчається – його можуть не взяти на турнір. Є практика, коли запрошують індивідуальних вчителів, щоб підтягнути того чи іншого хлопця.

Діти отримують абонемент на матчі першої команди. Батьки мають 50-відсоткову знижку. Щоб ще з ранніх років розуміли, за який клуб грають.

– Академія Атлетіко та перша команда базуються в одному місці?

– Клуб має три бази у Мадриді. Зараз відкривається ще одна. Щороку змінюється місце тренувань. Крім того, змінюється і тренер. Для того, аби гравець не звикав до одних вимог. Від кожного тренера варто постійно брати щось нове. Регулярно шукати для себе мотивацію і прогресувати. Досвід, коли тренер бере гравців у 10-11 років та веде їх до 17 років, у школі Атлетіко не практикується. Це дуже допомагає в майбутньому, коли потрібно шукати себе вже в дорослому футболі, швидко звикати до партнерів.

"Зозуля – трудяга, він ніколи не здасться"

– Окрім Назара у системі Атлетіко ще є українці?

– Не готовий відповісти. Свого часу клуб отримав трансферний бан. У списку, так би мовити, штрафників був Назар та ще два українці. Річ у тому, що за статутами УЄФА молодий футболіст до 18 років не може самостійно переходити з клубу в клуб. Батьки повинні засвідчити, що вони також живуть в цій країні та мають власний дохід.

Коли вся ця ситуація виникла, я приніс відповідні довідки про перебування в Іспанії, місце роботи, все те саме про дружину, а ще – довідку зі синової школи. Крім того, перевіряли, чи син не був заграний за іншу команду. Назар три матчі пропустив. Після перевірки ніяких запитань до нас вже не було. Як склалася доля інших українців, які були під підозрою, я не знаю. Загалом у списку перебували 170 дітей, але залишилося тільки 18.

– Розкажіть про свого сина детальніше.

– Футболом почав займатися з 6 років. Просто грав у парках. Його помітили та запропонували йти у місцеву команду. На дитячому рівні мій син вже вирізнявся серед однолітків. З часом ми дізналися, що його переглядали скаути мадридського Реала. Тоді зрозуміли, що варто повести сина у серйозніший клуб, де є більші можливості. Вибір зупинився на Атлетіко. З першої спроби Назар пройшов перегляд, його зарахували до команди. З 8 років він став «матрацником». Ніяких проблем з адаптацією не виникло. Влився у колектив відразу.

– Поки що українським гравцям не вдається знайти себе в Іспанії. У чому проблема?

– Можу висловити хіба що власну думку – як вболівальник. Важливо мати пряму комунікацію та адаптацію в новій країні. Варто вчити мову. Тут прикладом може бути Лунін, який за рік вже вільно розмовляє іспанською. Такий підхід показує, що футболіст хоче прогресувати.

Коноплянка мав дуже хорошу пресу у перший рік перебування в Іспанії. Можливо, йому варто було залишитися ще на сезон. Багато говорили про перехід Луніна. В Іспанії знають про український футбол та українських гравців. Зозуля – трудяга. Він буде працювати за будь-яких обставин і ніколи не здасться.

– Українські клуби час від часу запрошують у власну систему іспанських спеціалістів. Наскільки цей досвід є корисним для нас?

– Звичайно, що іспанці мають власну систему. Вміють її закладати. Варто тільки не поспішати, дати їм можливість працювати більше. Думаю, що у такому випадку все буде добре. За 2-3 місяці важко щось змінити. Потрібно більше часу.

"За яку збірну хочу грати? Україна мені ближча"

– Що для іспанців означає футбол?

– Це точно більше, ніж гра. У понеділок всі годину-дві обговорюють матчі туру. Якщо не вдається піти на стадіон, йдуть дивитися трансляцію у бар чи ще якийсь інший заклад. При цьому немає ніякої агресії, щоб хтось когось бив чи тому подібне. Футбол в Іспанії – це задоволення.

До розмови долучається Назарій Довгань.

– Назаре, розкажи про себе...

– Я дію на місці лівого вінгера, хоча є правоногим гравцем. Подобається не тільки асистувати партнерам, а й зміщуватися в центр та безпосередньо загрожувати воротам суперника. Батько вважає, що цим я чимось схожий на Коноплянку. Тренер каже, що по ходу гри ми повинні мінятися позиціями з правим вінгером або навіть атакувальним півзахисником.

Свого часу виникла така ситуація в команді, що лівий захисник не міг грати через травму, тому я діяв на його позиції. Тут також можу успішно грати. Взагалі, іспанський футбол такий, що крайній захисник зобов'язаний активно підключатися до атак.

– У якій віковій категорії ти граєш?

– У U-16. Причому, я наймолодший гравець серед нашої команди. Наступний сезон буде багато в чому вирішальним та найважчим для мене.

– У квітні ти перебував на ознайомчому зборі збірної України U-16 в Ізраїлі. Як виникла така пропозиція?

– Спершу звернулися до батька. Це зробив головний тренер Олександр Петраков, який попросив відео гри. Після цього я отримав виклик.

– Як пройшли збори?

– Тренування відрізняються. Зрозуміло, що у різних командах – різні акценти. Це не тільки мене стосується. Хлопці з Шахтаря також казали, що тренувальний процес у їхньому клубі відрізняється.

У колективі мене відразу прийняли дуже добре. Не було ніяких проблем. Влився у велику футбольну родину. Хлопці запитували про життя та футбол в Іспанії, я цікавився їхніми справами в Україні.

– Тобто, ти вже визначився, що хочеш грати за Україну?

– Я розумію, що спершу потрібно бути успішним у клубі. Якщо матиму хорошу клубну кар’єру – проблем із викликом до збірної не буде ніяких. Батько мріє побачити мене у футболці національної збірної України.

– А ти сам за кого хочеш грати?

– Україна мені ближча.

– Чи слідкуєш за українським футболом?

– Так, у нас вдома є українське телебачення. Є можливість дивитися навіть чемпіонат України. Звичайно, що матчі збірної та українських команд у єврокубках не пропускаємо. Нещодавно з батьком переглядали молодіжний чемпіонат світу в Польщі. Було приємно, що українці перемогли. З видань разом із батьком постійно читаємо Футбол 24. Цікаво було дізнатися про українців в Італії.

– Хто твій улюблений гравець?

– Тут поза конкуренцією – Ліонель Мессі.

– За який клуб уболіваєш?

– Звичайно, що за Атлетіко. В Україні симпатизуємо всім командам. Приїжджаючи на Батьківщину, намагаємося потрапити на футбол. Весною їздили на гру збірної України у Португалії.

Сергій Тищенко