"В матче с "Реалом" меня сломал Вальдано - потом извинялся". Легендарный динамовец, который проиграл в казино абсолютно все

У 80-х йому не було рівних на правому краю півзахисту київського Динамо і збірної СРСР. Іван Яремчук зіграв на двох чемпіонатах світу, виграв Кубок володарів кубків і закінчив ігрову кар'єру в 36 років. І... продовжив грати. Але, на жаль, вже в казино.

Ця пристрасть обійшлася йому дуже дорого. Вже 18 років в Івана немає власного житла, зараз він тулиться в орендованій квартирі. При цьому Яремчук не сумує: тренує команду в столичній бізнес-лізі і регулярно виступає за колектив ветеранів київського Динамо.

Далі – монолог легендарного "динамівця", якому вчора виповнилось 57 років.

Ще пацаном мене запросили до київського спортінтернату. Помітили на одному з юнацьких обласних турнірів. Закінчив і отримав запрошення в Дніпро. Три роки відіграв в Черкасах. А далі трапилася справжня детективна історія. Мене запросили в львівський СКА. Вже збирався до Львова. Але, як виявилося, перебував "на олівці" у київському СКА. Приїхав до Черкас отримати відпускні. Команда жила в готелі "Спорт". Напевно, в "армійців" був там свій інформатор.

Тільки-но зайшов у готель, привітався з хлопцями, почав збирати речі, чую, – заревли мигалки. Дивлюся у вікно, а там до готелю машина під'їжджає, з неї вистрибує якийсь військовий чин у супроводі автоматників. І ця бригада швидко рухається до входу. Відразу зрозумів, що за мною. Вирішив боротися до кінця.

На нашому поверсі у кінці коридору був туалет. Я в ньому сховався. Через двері, затамувавши подих, чув, як мене шукають. Знайшли. Для цього їм довелося вибити двері туалету. Ще й в обличчя дали. Наручники надягнули – і в машину. Пам'ятаю, люди з готелю проводжали мене здивованими поглядами.

Відвезли, посадили в одиночну камеру. Відразу заявили, що будуть судити за ухилення від військового обов'язку. У підсумку я зі сльозами на очах просив постового передати наставнику Дніпра Віктору Жиліну, щоб він мене з полону виручав. Далі відрядили в спортроту.

Пробув там місяць, перевели у СКА. А за грою "армійців" стежили тренери Динамо Віктор Колотов, Анатолій Пузач і Михайло Коман. Думаю, хтось із них мене Лобановському і порекомендував. Якби поїхав до Львова, ще невідомо, як би далі склалася моя футбольна доля.

Коли опинився у Динамо, хвилювався тільки спершу. Через кілька тижнів вже притерся. Сусідом по номеру на базі був Сашко Заваров. Але більше спілкувався з Ігорем Бєлановим і Васею Рацом. Славні часи.

Команда була, як віяло – всі йшли в атаку і всі моментально переходили в оборону. Була повна взаємозамінність. Толя Дем'яненко міг висунутися вперед, я відходив на його місце. З Рацом узагалі могли флангами помінятися. Здоров'я було, хоч відбавляй. Пам'ятаю, як із Джоном Барнсом грав. На передматчевій установці Валерій Васильович мені сказав, мовляв, Барнс повинен бігати за тобою, а не ти за ним.

Перед матчем проти Угорщини на ЧС-1986 іноземні журналісти не проявляли до нас уваги. Угорці із жартами виходили з тунелю на гру. Якщо не помиляюся, вони у товариській зустрічі напередодні Мундіалю обіграли збірну Бразилії. У пресі їх стали називати ледь не другою великою угорською командою після дружини на чолі з Ференцом Пушкашем на ЧС-1954. Результат нашої гри подібні порівняння повністю спростував. Після цього журналісти відразу розпочали полювання за нами. Один фотограф у пошуках матеріалу про збірну СРСР навіть заліз на дах нашого готелю.

Прикметно, що ми з Яковенком проспали передматчеву установку на цей матч. Нас із Пашею не розбудили з післяобіднього сну. Не уявляю, як Лобановський не помітив нашої відсутності. Уже всім все розповів, і тут заходимо ми. Відчиняємо двері, Валерій Васильович дивиться на нас дуже здивованими очима. Але все тоді склалося чудово – ми забили по голу. Причому Паша відзначився вже на другій хвилині гри.

З ігровою кар'єрою могло скластися краще, якби не травма влітку 1986 року на Кубку Сантьяго Бернабеу. У поєдинку з Реалом мене зламав Хорхе Вальдано. Аргентинець вдарив мене ззаду біля бокової лінії. Наступного разу на поле вийшов тільки через рік. До речі, Вальдано приходив до мене у мадридську клініку, вибачався. З ним був один із керівників Реала. Подарували позолочений годинник. Але ця травма, безумовно, позначилася на моїй подальшій кар'єрі.

Шкода, що свого часу не перейшов в Аякс чи Порту. У Голландію і Португалію мене запрошували у 1986 році, тоді це було нереально. Перехід в Блау-Вайс організував наш колишній співвітчизник, Міша-тенісист. У нього були плани для початку "засвітити" мене в команді другої Бундесліги, а потім вигідно працевлаштувати в більш серйозний клуб.

Пам'ятаю, отримував зарплату 10 тисяч марок на місяць. З бонусами до 15 доходило. Але проявити себе завадила травма меніска. Потім перейшов у Герту – команди тренувалися на одному стадіоні. Пройшов збори і… порвав хрестоподібні зв'язки. Добре, хоч операцію німці оплатили. Рік лікувався. У підсумку в Німеччині провів майже 3 роки, але все – вхолосту.

Свою кар'єру закінчував у Полтаві. Їхав у Дніпро на перегляд до Грозного, але зустрівся з наставником Ворскли Віктором Пожечевським. Він мене і вмовив. У Полтаві в 1997 році було хороше фінансування. Виграли за підсумками чемпіонату бронзові медалі. Міг би в Ворсклі, як Ваня Шарій, до 42 років грати. Але отримав мікротравму, поїхав до Києва лікуватися, і в Полтаву вже не повернувся – казино, дівчатка. Засмоктало...

Пригадую "незлим тихим словом" той вечір 1991 року, коли в Берліні вперше зайшов у казино. Виграв 2 тисячі марок. Новачкам завжди щастить. Подумав, блін, от легкі гроші! Життя показало, що ці висновки були в корені неправильними. Тепер казино вже в минулому. Зараз можу хіба що зіграти з хлопцями в покер.

Народився 19 березня 1962 року в селі Великий Бичків Закарпатської області. Правий півзахисник. Заслужений майстер спорту СРСР з футболу. Майстер спорту України з більярду.

Виступав за команди: Дніпро Черкаси (1979-82), СКА Київ (1983-84), Динамо Київ (1985-90), Блау-Вайс Берлін, Німеччина (1991), Герта Берлін, Німеччина (1992-93), КАМАЗ, Набережні Челни, Росія (1994), Хапоель, Рішонле-Зіон, Ізраїль (1994-95), Богеміанс, Чехія (1995), Мунайши, Казахстан (1996), Текстильник Камишин, Росія (1996), Ворскла Полтава (1997-98).

Досягнення: Чемпіон СРСР (1985, 1986, 1990). Володар Кубка СРСР (1985, 1987, 1990). Володар Кубка кубків (1986).

У чемпіонатах СРСР провів 107 матчів, забив 10 голів. У єврокубках провів 18 матчів, забив 3 голи. За збірну СРСР – 19 матчів, 2 голи. Учасник чемпіонатів світу (1986, 1990).