Горан ГАВРАНЧИЧ: "Я проникся динамовским духом!"

Певно, що з часів гри у "Динамо" (Київ) Андрія Шевченка та Сергія Реброва, навряд чи хтось із динамівців отримував таку кількість захоплених скандувань на трибунах та гучних оплесків. Цей легіонер із Сербії та Чорногорії добре освоївся в "Динамо", почав впевнено грати та ще й забивати м'ячі, хоча за амплуа він - оборонець. До того ж, Горан став справжнім улюбленцем уболівальників, і не лише київських.

МИСЛИВЕЦЬ ЗА АВТОГРАФАМИ

- Нерідко хлопчаки мають футбольного кумира, відчайдушно намагаються бути схожим на нього. Горане, чи було тобі це знайоме в дитинстві?

- Ні. Не знаю чому, але я ніколи не хотів когось наслідувати. У дитинстві я не мав багато часу і майже не дивився футбол по телевізору. Можливо, тому й не став справжнім фанатом. Мені просто подобалася гра деяких футболістів, наприклад, Стойковича та Михайловича.

- Трапляється, коли вболівальник просить у гравця автограф, а у відповідь отримує зневажливий погляд чи образливу фразу. На щастя, це не про тебе. Певно, і сам колись полював за автографами?

- Так, звичайно. Але мені було важко підходити до гравців за автографом, адже було трохи лячно звертатися до футболістів, яких я вважав неперевершеними гравцями. Незважаючи на це, я брав дуже багато автографів. Наприклад, коли у 1991 році моя улюблена команда "Црвена Звєзда" привезла до Бєлграда Кубок європейських чемпіонів, я взяв автограф у Михайловича та Стойковича. Нині, коли хлопці просять у мене автограф, а потім дуже радіють та кричать: "О, я взяв автограф у Гавранчича!", добре їх розумію, знаю, який для них дорогий цей папірець з підписом. Тим більше, моя робота не лише грати дев'яносто хвилин на полі, а й приділяти увагу шанувальникам. Ну, і, звичайно, журналістам.

- У кожній країні футбольні вболівальники мають свій неповторний характер. Розкажи трохи про людей, які ходять на футбол у Сербії.

- Сербських уболівальників я б назвав справжніми фанатами, навіть найкращими вболівальниками в Європі, бо вони дуже організовані та віддані. Фани забезпечують команді постійну підтримку. Навіть, коли їхні улюбленці програють, вони все одно продовжують співати та підбадьорювати футболістів. Також сербські шанувальники футболу підкуповують своєю кількістю - їх завжди приходить на стадіон дуже багато. А це просто чудово - грати при заповнених трибунах. На жаль, таке нечасто трапляється тут, в Україні. Але я вважаю, що дві чи три тисячі людей, які приходять на "неважливі" матчі, - це справжні найкращі вболівальники!

- Тобто, вболівальників можна справді вважати дванадцятим гравцем, який також бере участь у зустрічі?

- Так. Але, знаєш, що мене вразило в Україні щодо вболівальників? Тут зовсім інші, порівняно із Сербією, стосунки між гравцями та їхніми шанувальниками. У Сербії та Чорногорії футболісти нерідко організовують зустрічі з фанами, спілкуються з ними. На жаль, українські футболісти закриті для вболівальників, і нічого подібного тут немає. Сподіваюся, що це лише питання часу.

З ДВОМА СУМКАМИ ЗА ПЛЕЧИМА

- Горане, розкажи, як у твоєму житті з'явився футбол?

- До світу футболу я потрапив завдяки моїм друзям. Одного разу вони запросили мене прийти на тренування та приєднатися до них. Але серйозно футболом я почав займатися в десять років. Моїм першим клубом став ФК "Вінча". Одного разу моя команда грала проти "Црвени Звєзди". Тренеру суперників сподобалася моя гра та ще виступ мого друга по команді. Отже, він захотів, аби ми вдвох перейшли до його клубу. Так я і потрапив до лав славетної "Црвени Звєзди". На початку дев'яностих це була справді сильна команда. У 1991 році її слава гриміла по всій Європі. Я з дитинства вболівав за цей клуб і тому одразу ж погодився грати за нього. Тим більше, закінчити футбольну школу видатного клубу - чудовий початок для подальшої успішної кар'єри.

- Чи розділяли батьки твоє захоплення футболом?

- Мама спершу була трохи проти моїх занять цим видом спорту, а батько цілковито підтримував. Він був радий, що, можливо, його син стане футболістом. Завжди брав мене з собою на стадіон дивитися матчі. Мріяв побачити, як я граю на заповненій вщерть арені стадіону "Црвена Звєзда". Отже, я його не розчарував, здійснив татову мрію.

- Кажуть, що якісно робити дві справи одночасно неможливо. Чи позначалися постійні тренування на твоєму навчанні в школі?

- Звичайно, було проблематично поєднувати школу з футболом. На той час спорт для мене був захопленням, хобі, а не роботою. Незважаючи на це, все одно мав напружений розпорядок дня. Підйом о шостій годині ранку. Виходжу з дому - за плечима дві сумки: одна - з формою для ранкового тренування, інша - з підручниками та зошитами. Одразу після тренування - до школи. О сьомій годині вечора повертався додому, сідав за домашні завдання. О десятій-одинадцятій уже треба лягати спати. А далі ранок - і все з початку. І ніякого тобі вільного часу.

- А чи міг тоді уявити, що колись гратимеш у Лізі чемпіонів та за національну збірну?

- Я мав багато мрій щодо футболу. Завжди хотів досягти високих результатів. Наприклад, стати чемпіоном Європи у складі збірної та завоювати Кубок європейських чемпіонів із клубом. Думаю, якщо не мріяти, то успіху досягти неможливо. Добре, коли людина має багато мрій, адже коли одна мрія здійснюється і ти більше нічого не хочеш, то немає сенсу жити далі. Звичайно, трапляється, що гравець завершив кар'єру, а мрія не здійснилася, це - дуже сумно. Молодь, яка тільки розпочинає свій професійний шлях, обов'язково повинна мати мрію, щоб чітко бачити свою мету і діяти задля її втілення.

ПСИХОЛОГІЯ ПЕРЕМОЖЦЯ

- Твоя заповітна мрія - грати у Лізі чемпіонів - здійснилася завдяки "Динамо" (Київ). Певно, твій перший виступ на європейській арені запам'ятався надзвичайно яскраво?

- Так, звичайно. Це була дуже важлива подія для мене. Усі матчі Ліги чемпіонів й деякі поєдинки чемпіонату України добре запам'ятовуються, але дебютна зустріч закарбувалася у моїй пам'яті найкраще. Вперше я зіграв у цьому турнірі проти дортмундської "Борусії". Це був домашній поєдинок. Спочатку ми вели в рахунку - 2:0. Перший тайм забрав дуже багато сили. Коллер і Росицький не давали жодної хвилини, щоб розслабитися. Було багато боротьби. Відчувалося неабияке напруження та фізичне навантаження. Пам'ятаю, у другому таймі навіть ноги почали боліти. Німці все частіше затримувалися на нашій половині поля, і, врешті-решт, їм вдалося вирівняти становище. Спочатку перший гол, а за ним і другий. Але я особливо не концентрую увагу на негативних моментах, вони швидко забуваються.

- До Ліги чемпіонів пробиваються найсильніші та найавторитетніші команди Європи. Чи виникають психологічні труднощі у протистоянні з іменитими суперниками?

- Усе залежить від особистості футболіста, від його сприйняття ситуації. Якщо ти вийдеш на поле і дивитимешся на суперника як на суперзірку, то, звичайно, буде важко сконцентруватися та показати хорошу гру. Треба підходити до цього спокійно та врівноважено. Те, як футболіст проявить себе на полі із зірковим клубом, залежить від його досвіду. Свій перший рік у Лізі чемпіонів я провів непогано, але вже на другий - відчув, що прогресую. 2003 рік - для мене вже третій. Я став краще грати, добре відчуваю свою команду, почуваюся впевнено та спокійно. Нині - лише відповідальність та розважливість. Я ж бо вже здобув непоганий досвід на європейській арені. Тим більше, що у чемпіонатах європейських грандів кожен другий поєдинок проходить на рівні Ліги чемпіонів. Дуже багато сильних команд, наприклад, в Англії - "Челсі", "Арсенал", "Ньюкасл". У нашому ж чемпіонаті таких матчів дуже мало, буквально три-чотири. Це - зустрічі з "Дніпром", "Шахтарем" чи донецьким "Металургом". Урешті-решт, ми пристосовуємося до протистояння з конкретним суперником.

КОЛИ ГРОШІ НІЧОГО НЕ ВАРТІ

- З переходом до київського "Динамо" твоя кар'єра пішла стрімко вгору. Спочатку здійснилася твоя мрія про європейську арену, а потім ти отримав почесне право одягти футболку збірної Сербії та Чорногорії...

- Як і усі сербські футболісти, я з дитинства мріяв потрапити до лав головної команди країни. Я вважаю себе патріотом, дуже люблю мою країну і тому ця подія мала для мене особливе значення. Звичайно, я думав, що маю привернути увагу селекціонерів збірної, сподівався, що мене викличуть на оглядини, однак не був у цьому впевнений. Отже, запрошення стало для мене дуже приємною несподіванкою. Назавжди запам'ятав свій перший матч у складі національної збірної. Також я пишаюся тим, що мені випала честь пограти з відомими гравцями-ветеранами. Наприклад, з Синішою Михайловичем, Предрагом Миятовичем та Владимиром Юговичем. Та не лише з ними, а з багатьма іншими збірниками. Я дуже радий, що встиг вийти з ними на поле. Нині робитиму все для своєї збірної, розвитку власної кар'єри, щоб потім, коли вже стану ветераном, комусь було приємно, що він встиг пограти зі мною. А щодо гри за збірну та клуб, то я навіть не можу порівняти свої почуття, коли граю за команду та за свою країну. Коли я одягаю форму збірної, то відчуваю неймовірну радість та піднесення. Коли відстоюю честь та авторитет Сербії і Чорногорії, про гроші взагалі не йдеться, для мене головне - престиж моєї країни. Але нині я також пройнявся і динамівським духом. Відчуваю себе справжнім динамівцем. Коли я тільки перейшов до цієї команди, то нічого особливого не відчував. Але сьогодні я більше дізнався про історію цього клубу, видатних особистостей, які колись у ньому грали, та вивчив мову спілкування, тож тепер можу сказати, що "Динамо" - насправді моя команда!

- Отже, "Динамо" (Київ) допомогло розкрити твій справжній потенціал, що й викликало твою появу в лавах національної збірної. Як, на твою думку?

- Сьогодні я вже не хочу повертатися подумки в минуле і думати, як би все склалося, якби я вчинив інакше. Усе відбувається так, як і має бути. Звичайно, у київській команді я маю можливість краще проявляти себе у грі. У Сербії та Чорногорії в мене почали більше вірити, коли я перейшов до такого клубу, як "Динамо". Але і на Батьківщині я грав у хорошій команді. Певно, можна подумати, що там є лише два гранди - "Црвена Звєзда" та "Партизан". Але ці команди сьогодні вже зовсім не ті, що раніше. Мій попередній клуб "Чукарички" не відомий в Україні, також мав хорошу репутацію серед місцевих професіоналів. У цьому клубові багато молодих футболістів, які мають можливість повсякчас прогресувати. Мій контракт із "Чукаричками" вже вичерпувався і я прагнув перейти до іншого клубу, з вищим рівнем. Хотів підвищити власну майстерність.

- Горане, а які у тебе з'явилися враження від нашого футболу після того, як ти переїхав до України?

- В українському чемпіонаті мені одразу сподобалося, що місцеві команди грають на полі впродовж усіх дев'яноста хвилин, а також сповідують справжній чоловічий футбол. Мене також порадувала наявність гідних суперників, з якими цікаво грати. Сподобалися "Дніпро", донецькі "Металург" і "Шахтар". А якщо порівнювати українських та сербських футболістів, то перші, хоч і грають досить якісно, але поступаються сербам у технічності.

- Нині багато говорять про проблеми та їхнє подолання в українському футболі. Певно, у Сербії та Чорногорії ця тема також актуальна?

- Так. Футбол моєї країни має чимало проблем. Сербський чемпіонат досить слабкий. Коріння проблеми потрібно шукати, по-перше, в нестабільній економіці країни. Талановиті футболісти намагаються не затримуватися у Сербії та швидше виїхати за кордон. Якби їх повернути, то, думаю, чемпіонат Сербії та Чорногорії за рівнем обійшов би чемпіонат України. Але, незважаючи на негаразди, Сербія мала свого представника в цьогорічній Лізі чемпіонів. "Партизан" виступав у груповому турнірі, а це вже досягнення. Добре, якби це стало традицією і повторювалося із року в рік. Тоді б сербські гравці спершу замислилися, а не поспішали за кордон.

З ДУМКАМИ ПРО НАЙКРАЩЕ

- Нині - ти успішний футболіст. Виступаєш за чудову команду, забезпечуєш свою родину, постійно вдосконалюєшся, як професіонал, та маєш тисячі шанувальників. Але, мабуть, у тебе колись траплялися і розчарування, і невдачі. Чи виникали сумніви щодо правильності обраного професійного шляху?

- Так, звичайно, траплялося й таке. Але лише тоді, коли я був ще зовсім юним. Пам'ятаю, я навіть не хотів більше тренуватися, прагнув залишити футбол. Мені було дуже прикро, що влітку всі мої друзі поїхали на море, відпочивали, ходили на екскурсії та розважалися, а в мене нічого цього не було. Я мав тільки постійні тренування та матчі, відчував свою відповідальність. Але з часом, коли я став професіоналом, усі ці думки зникли. Я добре усвідомив, що футбол - це моя робота і що усе залежить лише від мене.

- Футбол - дуже емоційна гра. Інколи навіть занадто, тоді емоції перетворюються на відкриті конфлікти, а інколи і на бійки...

- Так. Але я поки що не мав з цим проблем. Граючи в Україні, ще ніколи навмисне не атакував когось із футболістів, який був без м'яча. Звичайно, є немало гравців-"акторів", які роблять вигляд, що проти них грубо порушили правила, демонстративно падають та вдають, що їм дуже боляче. Нікуди від цього не подітися. Не люблю "акторів". Але, незважаючи на їхню "театральну" виставу, намагаюся не сваритися з ними, тим більше, не збираюся влаштовувати бійки. Хоча інколи справді дуже хочеться посваритися. (Сміється). Це стосується не лише гравців суперника, а й одноклубників. Буває, що трапляються і між нами "розмови" на полі. Думаю, що всі ці сплески емоцій є природними. Усе це нормально. Не зважаючи ні на що, ми, усі разом, прагнемо добитися позитивного результату та не реагуємо на провокації суперників. Зосереджуємося на грі та тримаємо себе в руках.

- Поразка в Лізі чемпіонів, змаганнях збірних чи в чемпіонаті України - це завжди прикрість. Як ти звільняєшся від негативу після невдалих матчів?

- Незважаючи на те, вдалим був матч чи ми зазнали поразки, я завжди після поєдинку аналізую свої дії та дії команди. Це може тривати дуже довго. Інколи безпосередньо після виступу не можу заснути до ранку, розмірковуючи над своїм виступом. Але наступного дня я справді забуваю про вчорашні події - не залишається ані ейфорії після перемоги, ані розпачу від поразки. Звичайно, якщо я заб'ю м'яч, то ще кілька днів після цього з радістю згадуватиму цей приємний момент. Загалом же дуже хотілося б здобути таку визначну перемогу, яку б згадував усе життя. Поразки ж намагаюся забути якнайшвидше. Думаю, це корисно для всіх - не зациклюватися на поганому.

ШАНУВАЛЬНИК ІСПАНІЇ

- Постійно атакувати самим чи "ловити" суперника на контратаках, або ж міцно тримати оборону - вибір кожної команди. Яка з цих тактик до вподоби тобі?

- Мені найбільше подобається грати з командами, що сповідують відкритий футбол. "Відвертий" футбол - найцікавіший.

- Тебе називають універсальним гравцем. Свого часу ти грав і в півобороні, і безпосередньо тримав оборону, і вражав ворота суперника. Якби тобі надали можливість самому обрати амплуа, ти б залишився в обороні чи подався б до форвардів?

- Нині я виконую на полі роль ліберо. Ця позиція мене влаштовує. Але в будь-який час я готовий перекваліфікуватися на форварда. Добре, що маю для цього як фізичні сили, так і футбольний інтелект, що дозволяє добре орієнтуватися у діях на полі та приймати правильні рішення. Але я вважаю, що для мене корисніше тривалий час грати на одній позиції і не змінювати її. Спершу пристосуватися, а потім усе змінювати не так уже й легко.

- Гравцем чемпіонату якої країни ти хотів би бачити себе у майбутньому?

- Наше життя таке непередбачуване, що не знаєш, що з тобою буде завтра і де ти будеш. Але мені завжди подобався чемпіонат Іспанії. У перспективі я б хотів захищати кольори клубу саме цієї країни. Але я зацікавлений не лише футболом цієї країни, мені подобається іспанська культура та національні традиції, іспанський народ та його життя. Я б хотів дізнатися про Іспанію якомога більше.

ОСІННІ СПОГАДИ

- Горане, що можеш сказати про суперників, яких визначив для "Динамо" жереб цього року в Лізі чемпіонів?

- Цього сезону в Лізі чемпіонів грали дуже сильні команди, звичайно, нам не доводилось обирати. У нашій групі підібралася непогана компанія - англійський гранд "Арсенал", "Інтер" - півфіналіст минулого розиграшу Кубка європейських чемпіонів та "Локомотив", що заслужено потрапив до другого кола розиграшу Ліги чем-піонів минулого разу.

- Згадаймо домашню зустріч з "Локо", 17 вересня. Зустрічалися чемпіон України та Росії. Точилося багато розмов довкола цього протистояння. Ти відчував, що це - "особливий" поєдинок?

- Чесно кажучи, в мене не було якихось особливих емоцій перед цим матчем. Але я розумію українців і росіян, мені добре відоме таке суперництво. У моїй країні також є визначні матчі, коли зустрічаються колишні "брати". Наприклад, Сербія і Чорногорія проти Словенії чи Хорватії. Коли "Динамо" виграло цей матч і всі навкруги вже знали про нашу перемогу, я бачив, як люди від душі радіють. Багато моїх знайомих-українців телефонували мені та дякували за перемогу. Ми ж перемагали і раніше, всі сприймали це як належне, досить спокійно. А після матчу з "Локо" я зрозумів, як багато означає для українців перемога над російським клубом!

- Наступний поєдинок чекав на вас в Італії, у Мілані. Несподівано для вболівальників ти не вийшов того дня на поле. Що ж завадило тобі зіграти проти "Інтера"?

- Ще за кілька днів до виїзду відчув біль у м'язах ноги. Незважаючи на це, я вирушив разом із командою до Мілана. Тренувався з усіма, але біль не вщухав. Ранком, у день матчу, я зрозумів, що все ж таки не зможу вийти на поле. Дуже хотів зіграти, шкода, що все так вийшло.

- На жаль, 30 вересня з гравця ти перетворився на вболівальника. Які враження від перегляду матчу з позиції глядача?

- Насправді морально було дуже важко сидіти на трибуні та розуміти, що ти сьогодні вже точно не зіграєш. Інша річ, коли перебуваєш у запасі. Готуєшся та чекаєш, коли тебе випустять на поле. Спостерігаєш за грою та розмірковуєш, як можна допомогти команді, як поліпшити ситуацію, здобути перемогу. Я спостерігав за грою з трибуни і весь час хвилювався. Добре знав, що не спроможний допомогти одноклубникам, та розумів, що цього вечора це не в моїх силах. Звичайно, з трибуни дуже добре спостерігати за грою. Коли ти на полі, то повністю сконцентрований на власних завданнях та не маєш часу дивитися за тим, як грають інші футболісти. Щодо виступу "Інтера", то я не відмітив для себе нічого особливого у цьому матчі.