Максим ШАЦКИХ: "Жена - самый суровый цензор"

Максим Шацьких - відома футбольна особистість. Кожен хлопчак у дворі скаже вам, що цей гравець забиває чудові м'ячі за "Динамо". І, справді, так воно і є. За чотири роки перебування в українській столиці Максим дуже часто засмучував голкіперів команд-суперниць. Сподіваємось, форвард і надалі радуватиме вітчизняних уболівальників чудовими "автографами" у ворота опонентів. Про свій футбольний шлях, погляди на життя, а також плани на майбутнє Максим люб'язно погодився розповісти кореспондентові "Українського футболу".

Візитівка
Дата народження: 30 серпня 1978 року.
Мiсце народження: Ташкент
Громадянство: узбек
Зрiст: 187 см
Вага: 77 кг
В "Динамо" з 1999 року
Номер гравця: 16
Амплуа: нападник
Попередній клуб "Балтика" (Калінінград).
Триразовий чемпіон України (2000, 2001, 2003).
Дворазовий володар Кубка України (2000, 2003).
Найкращий бомбардир (20 м'ячів) чемпіонату України 1999/2000 та чемпіонату 2002/2003 (22 м'ячі).
У вищій лізі чемпіонату України за "Динамо" зіграв 94 матчі, забив 59 голів.
У Кубках України зіграв 18 матчів, забив 16 голів.
В єврокубках у складі "Динамо" зіграв 38 матчів, забив 13 голів.
Гравець національної збірної Узбекистану.

У ШІСТНАДЦЯТЬ РОКІВ - ДО РОСІЇ

- Максиме, на почин розкажи трохи про себе.

- Народився я у Ташкенті. Там і закінчив середню школу.

- Навчатися подобалось?

- Не скажу, що був у захваті від шкільної науки, але оцінки мав непогані. Полюбляв географію, біологію і, звісно, фізкультуру.

- Отже, в атестаті маєш п'ятірки та четвірки?

- Ну, було кілька трійок...

- А футболом коли почав займатися?

- Як і всі хлопчаки, постійно ганяв у дитинстві м'яча, а в першому класі записався до спортивної школи. Взагалі, спогади про дитячі роки неодмінно пов'язані із футболом. Не уявляв себе без нього.

Сергій Михайлович Ковальов був моїм першим футбольним наставником. Саме завдяки цій людині я зрозумів, що гра мільйонів - це те, з чим хочу пов'язати майбутнє, те, що я люблю і чому повністю віддаюсь. Працювати з тренером було легко і цікаво. Сергій Михайлович зумів створити колектив однодумців, котрі знали чого прагнуть. Ми неодноразово ставали переможцями різноманітних дитячих турнірів... Приємно згадувати той період, ті десять років мого життя, котрі неодмінно пов'язую із Сергієм Михайловичем (працював з ним аж до свого від'їзду із Ташкента).

- Що ж змусило тебе залишити рідне місто, країну?

- Надійшли пропозиції із російських клубів. Спочатку тольятинська команда була зацікавлена у моїх послугах, однак саратовський "Сокіл" виявився спритнішим - і вже у шістнадцятирічному віці я став його гравцем.

- Не шкодуєш, що зарано подорослішав, залишив батьків?

- Тепер - ні, тоді було дуже важко. Майже місяць я ніяк не міг звикнути до нової обстановки, колективу, зрештою - чужої країни. Телефонував додому, казав, що повернуся. Батьки не заперечували, однак це мало бути моє рішення: якщо не хочу грати в Росії, то можу повернутися додому. Ніхто б мені за це не докоряв. Однак, дякувати Богу, я залишився у Саратові. Поволі, крок за кроком, почав звикати до команди, оточення, міста. З'явилося багато друзів, знайомих. Одним словом, непомітно для себе повністю адаптувався у новому оточенні. Нині ж я щасливий, що перетерпів той місяць смутку за домівкою, рідними, місяць страху перед невідомим та непередбачуваним. Щоправда у Саратові не потрапляв регулярно до "основи". За півроку зіграв приблизно вісім матчів, тому невдовзі перейшов до першолігового "Торпедо", де постійно виходив у стартовому складі команди і мав можливість набувати футбольного досвіду. Адже сидячи на лаві запасних, не можна прогресувати. Для цього потрібна ігрова практика.

- Але вже через півроку ти залишив і цю команду?

- Так, тренер "Торпедо" Володимир Леонідович Деркач очолив тольятинську "Ладу", і я переїхав до нової команди разом з ним.

- Наставник і тут довіряв тобі місце в "основі"?

- Так, з Володимиром Леонідовичем склалися добрі стосунки.

- Нині їх підтримуєте?

- Робити це не так вже й легко, адже перебуваємо у різних країнах: він у Росії, я - в Україні. Востаннє бачились на Кубку Співдружності. Приємно було поспілкуватись із цією людиною, згадати минуле...

- Після "Лади" потрапив до...

- ...іжевського "Газпрома", за який я виступав рік. Щоправда, травмувався в одній з ігор і провів частину сезону у лазареті. В Іжевську мені подобалось, однак клуб переживав тоді не найкращі часи (йдеться про матеріальний бік справи). Я не маю на увазі, що це стосується конкретно моєї заробітної плати, просто керівництво не могло нормально фінансувати команду загалом. Стабільності не було. Відповідно - блискучих результатів досягати не вдавалось. Тому я і вирішив залишити "Газпром". Два місяці був на зборах із московським "Спартаком". Однак із переходом до цієї команди не склалося. Перебував у тренувальному таборі петербурзького "Зеніту". Але і тут всі деталі узгодити не вдалося. Врешті, працевлаштувався у калінінградській "Балтиці". То була суперкоманда! Півроку, проведені в Калінінграді, наповнені найяскравішими спогадами. Чудові наставники, прекрасний колектив! Одним словом - усе на найвищому рівні.

- Чому ж ти залишив "Балтику"?

- Надійшла пропозиція від київського "Динамо" - це була команда моєї мрії. Тому без будь-яких вагань та роздумів я переїхав до столиці України. Мешкаю тут ось вже з липня 1999 року.

У КИЄВІ ШВИДКО СТАВ "СВОЇМ"

- Поки не думаєш змінювати прописку?

- Ні. У "Динамо" мене абсолютно все влаштовує. Хороша команда, чудовий колектив.

- Адаптація у Києві пройшла безболісно?

- Знаєте, мені самому було дивно, що так швидко звик до нового клубу. Що не кажіть, а це, все ж таки, чужа країна, команда дуже високого рівня, у якій грає багато легіонерів. Я і сам не помітив, як поступово влився у динамівський колектив. Тут дивовижна атмосфера, що змушує футболіста з будь-якого куточка світу стати "своїм", почуватись легко і невимушено, як вдома.

- Максиме, з ким із динамівців у тебе найтепліші стосунки?

- Хороші взаємини абсолютно з усіма футболістами. Приїхавши до Києва, одразу заприятелював із Віталієм Косовським, з Герасименком (котрого зараз немає в команді), Белькевичем, Хацкевичем, Федоровим, Шовковським, Пеєвим. Товаришуємо сім'ями. Якщо у когось день народження чи інше свято, обов'язково збираємося разом, веселимося.

- А на базі з ким мешкаєш?

- У Кончі-Заспі - з Артемом Милевським. Це вже четверта людина, з якою довелося ділити кімнату впродовж чотирьох років. Якось так траплялося, що всі мої попередні сусіди залишали команду, тож постійно підселяли когось нового. Коли ж доводиться їхати в інші міста чи країни на матчі, постійно мешкаю з Валентином Белькевичем.

- Максиме, завжди грав у нападі?

- Переважно. Ще коли "Динамо" тренував Валерій Васильович Лобановський, займав позицію "відтягнутого" форварда. А взагалі вважаю, що кожен гравець має бути універсалом. Час не стоїть на місці, футбол теж постійно розвивається. Нині замало просто добре грати у нападі, треба вміти відходити в оборону і там своїми діями приносили користь команді.

- Твої плюси і мінуси на полі?

- Важко оцінювати себе. Знаю, що ліва нога у мене трохи гірша за праву. Постійно працюю над цим недоліком і незабаром сподіваюсь його виправити. Загалом же, після кожної гри можу сказати, вдало я виступив чи ні.

- Яка ігрова тактика тобі більше імпонує: бразильський відкритий чи захисний футбол?

- У різних матчах доводиться діяти по-різному. Якщо тренер дає настанову грати саме так, то інакше ми зробити не можемо.

- Пам'ятаєш свій перший матч на найвищому рівні?

- Як не дивно, ні. Не маю звички запам'ятовувати конкретні дати чи суперників.

- А перший м'яч кому забив?

- Вірите - ніколи навіть не звертав на це уваги. Вдалося залишити свій "автограф" у воротах суперника - добре. А кому забивав - хіба це важливо?

- Цього сезону маєш мету знову стати найкращим бомбардиром першості?

- Ніколи не ставив собі таких завдань. Головне, аби мої голи допомагали команді. Все інше - не так уже й важливо.

- Максиме, ти досить давно граєш в Україні. Як оціниш теперішній рівень чемпіонату, порівняно із тим періодом, коли ти переїхав до Києва? Щось змінилося?

- Ну, звичайно. Тоді "Динамо" було не на один, а на кілька щабелів вище від решти команд. Нині ж, самі розумієте, є чимало клубів, котрі можуть на рівних змагатися з лідерами першості.

- Що скажеш про недавній матч "Оболонь" - "Шахтар"?

- Гірники просто недооцінили оболонців. Певно думали, що "на одному подиху" обіграють цю команду. А трапилось те, про що я говорив: кияни налаштувалися на матч і виступили досить непогано, змусивши донеччан тричі виймати м`яча із сітки своїх воріт.

- Як оціниш ситуацію у нашій відбірковій групі після перших матчів Ліги чемпіонів?

- Щось конкретне говорити ще зарано. Один поєдинок - це не показник.

- Результат матчу між "Інтером" та "Арсеналом" здивував?

- Чесно кажучи - так. Я знав, що проти італійців грати непросто, та все ж, не сподівався, що зустріч цих команд завершиться з таким рахунком. Однак футбол - річ непередбачувана. "Інтер" міг створити три голеві моменти і реалізувати їх. А може, "Арсеналу" просто не поталанило.

- Що скажеш про "Локомотив"?

- Колектив мені дуже сподобався. Москвичі демонстрували хорошу командну гру, досить непогано тримали м'яч.

- Тому і не вдавалося так довго "розпечатати" їхні ворота?

- Я навіть не помітив, як швидко сплинув час. Коли ми забили перший м'яч, поглянув на табло і не повірив своїм очам: йшла 83-я хвилина. А я думав, що до завершення матчу залишилось щонайменше чвертьгодини. Потім вдалося забити вдруге.

"Динамо" могло й пропустити, чого, на щастя, не сталося. Однак хтось у тій зустрічі мав перемогти. Динамівці просто зобов`язані були потішити своїх фанів. Розчарувати 80 тисяч глядачів, котрі зібралися того вечора на трибунах "Олімпійського", ми не мали права.

- Сподіваєшся на таку ж гарячу фанівську підтримку у матчах з "Інтером" та "Арсеналом"?

- Звичайно. Думаю, глядачі обов'язково прийдуть на стадіон і своєю позитивною енергетикою обов'язково підтримають улюблених футболістів.

ТАШКЕНТ - МОЯ БАТЬКІВЩИНА

- Максиме, Київ вже як рідний?

- Звісно. Чотири роки - термін чималий. Встиг полюбити місто, звикнути.

- А за Ташкентом не сумуєш?

- Три-чотири рази на рік відвідую рідне місто. Торік зустрічав там Новий рік.

- Батьки до Києва не переїжджають?

- Такий варіант можливий, але поки що вони живуть у Ташкенті. Мої мама з татом, а також батьки дружини часто гостюють у нас у Києві.

- Як ставляться рідні до твоєї кар'єри футболіста?

- Завжди вболівають, підтримують, телефонують, аби розпитати, як зіграв.

- Батьки не були проти твого переїзду до Росії у шістнадцятирічному віці?

- Ні. Тато теж колись грав у футбол. Правда, на професіональному рівні виступав недовго (завадила досить серйозна травма). Мама теж поставилась до мого від'їзду з розумінням. Старший брат, який теж займається футболом, нині виступає у столичній узбецькій команді. Він неодноразово визнавався найкращим гравцем Азії.

- Максиме, ти вже чотири роки в Києві, тому можеш порівняти український чемпіонат із першістю Узбекистану.

- Лукавити не буду - в Україні футбол розвинений набагато більше, ніж у мене на Батьківщині. Однак дуже приємно говорити про помітний прогрес: гра мільйонів в Узбекистані з кожним роком стає все популярнішою і популярнішою. Яскраве підтвердження цьому - проведення Азійської Ліги чемпіонів. У недалекому майбутньому Узбекистан делегуватиме свої команди у розиграш Кубка УЄФА.

Не може не тішити й те, що зовсім недавно нашу збірну очолила людина, яка є майстром своєї справи. Він, думаю, зуміє скерувати дії гравців (переважна більшість яких - легіонери) у правильне русло і досягти позитивних результатів. Для мене особисто виступати за збірну - велика честь. Завжди із задоволенням їду до табору національної команди і по-дитячому радіо, коли вдається допомогти їй забитим м'ячем.

- Київ і Ташкент - столиці двох незалежних держав. Можеш провести якісь паралелі?

- Київ - європейське місто: красиве, стародавнє і водночас дуже сучасне. У Ташкенті рівень життя помітно нижчий, ніж у столиці України. Однак за останні кілька років столиця Узбекистану почала неабияк розбудовуватися. Нині там відчувається "подих" Європи. А загалом, яким би не було це місто, воно все одно найкраще, найдорожче, найрідніше. Адже там народився і виріс. Це - Батьківщина. Футбол полюбляють як у Києві, так і в Ташкенті. Звісно, у мене вдома менше уваги приділяється грі мільйонів. Не створюють шаленого ажіотажу телебачення, преса. Однак, коли виступає збірна, на стадіоні вільних місць немає. Всі приходять підтримати улюблену команду.

ЛЕСЯ - НАЙСУВОРІШИЙ ЦЕНЗОР

- Максиме, розкажи, будь ласка, про свою сім'ю.

- Дружину звуть Лесею. Маю двох донечок - старшу Ренату, їй 8 років, та меншу - півторарічну Христину.

- Із дружиною знайомі давно?

- Так, ось уже дев'ять років, як доля звела мене з Лесею. А познайомились ми випадково - у Ташкенті в ресторані, де я святкував свій день народження. Відтоді й не розлучаємося.

- Як Леся ставиться до твоєї професії?

- Вона все прекрасно розуміє і завжди підтримує. Однак після не дуже вдалих ігор мені доводиться несолодко: спочатку критикує тренер, журналісти, а приїжджаю додому - ще й дружина висловлює своє "фе": мовляв, хто так б'є, куди віддав передачу. Доводиться терпіти (сміється).

- Леся працює?

- Ні, поки що вона вчиться у Соломоновому університеті. Майбутній економіст. Я теж, до речі, навчаюсь на другому курсі Інституту фізичної культури і спорту. Все ж таки, кар'єра гравця швидкоплинна, тому вища освіта необхідна. У майбутньому, можливо, буду тренером. Але поки що говорити про це зарано - думаю, ще не один рік виступатиму на високому рівні.

- Навчатися в інституті подобається?

- З'являюсь там досить рідко, адже тренування та ігри відкласти не можна. Не скажу, що в захваті від навчання, проте найголовніше, що кар'єрі воно не заважає.

- Донечки за татка вболівають?

- Аякже. Завжди дивляться матчі по телевізору. Показують, де батько.

- На стадіон ще не приходять?

- Поки що ні. Рената зайнята, адже ходить до школи - вона третьокласниця. А Христина ще надто маленька - їй спати треба.

Рената відвідує україномовну школу. Приходить додому - і розмовляє українською. Я - все розумію, а от дружині трохи важче, але поволі вчиться.

- Хотів би, аби діти пов'язали долю зі спортом?

- Було б бажання - я їм ні в чому не перешкоджатиму. Головне, аби було до душі. Рената займається спортивними танцями. Може, щось із цього й вийде. А можливо, пов'яже у майбутньому долю з тенісом чи ще якимось видом спорту.

- Максиме, як проводиш вільний час?

- Його у мене, як і в будь-якого футболіста, не так вже і багато. Тому кожну вільну хвилину намагаюся приділяти родині. Частенько ходимо у парк. Рената дуже любить відвідувати зоопарк (точніше, не так зоопарк, як різноманітні атракціони). Коли виникає бажання відпочити від галасу, метушні, виїжджаємо за місто на природу.

- Часто кажуть: покажи мені своє житло, і я скажу, який ти. Мешкаєш у квартирі, яку надало керівництво клубу?

- Так. Поки живемо саме там.

- Про власний будинок не думали?

- Були такі ідеї. Але поки що ми з Лесею вирішили, що оптимальним варіантом є саме квартира та дача. Все ж таки, життя вирує в центрі міста, і дуже незручно щодня витрачати час, аби доїхати з передмістя (де був би приватний будинок) до серця столиці. Дачі у нас поки що немає, але у найближчому майбутньому сподіваємось вирішити це питання. А власний будинок, попри все, залишається моєю мрією.

- Яким автомобілям віддаєш перевагу?

- Подобаються "БМВ", "Ферарі", "Порш". Але їжджу на "Мерседесі".

- Максим Шацьких полюбляє швидкість?

- Так, це моє слабке місце. Але поки молодий - треба цим користатися.

- Які книги читаєш?

- Подобаються детективи, пригоди. Імпонує творчість Мариніної. Люблю також погортати різноманітні журнали.

- Які фільми подобаються?

- Конкретно щось важко виокремити. Можу подивитись хорошу комедію, бойовик чи трилер. На базі маємо домашній кінотеатр, тому переглядаємо фільми на будь-який смак.

- Домашні улюбленці є?

- Поки що немає. Але дружина дуже хоче мати собаку. Я категорично проти, адже знаю, що це таке. Ще як був хлопчаком, просили з братом у матері, аби подарувала песика. Ми їй і клялися, і обіцяли, що вставатимемо о 6-й годині ранку, вигулюватимемо його. Ну, перший тиждень так воно, власне, і було. А далі всі турботи щодо догляду за улюбленцем цілковито лягли на плечі матері. Це неабияка морока - щоранку годину стояти під будинком і чекати, поки твій доберман набігається досхочу (а це йому необхідно для нарощування м'язів).

У мого брата в Ташкенті є невеличкий пудель. Кумедний такий! Шерсть виросте - як колобок, а підстрижуть - акуратний стає! От моя Леся і собі хоче такого песика, щоб був постійно поруч, гавкав. Він же, знаєте, який розумний: звикає до господаря і нікого більше не визнає. Поки що я не маю особливого бажання заводити тварину. Однак хтозна, що буде згодом.

- А коти не подобаються?

- Ні, ні й ще раз ні! Все, що завгодно, окрім котів. Розумієте, не лежить у мене до них душа. У дружини була колись кішка. Каже, приємно: сидиш, а вона лягає тобі на коліна, муркоче. Але це не для мене. Ось про акваріум з рибками я думав. Дуже хотів би мати його вдома...

Ірина Холод, газета "Український футбол". (печатается языком оригинала)