"Нужно гордиться тем, что украинский тренер работал в "Спартаке". Грозный про себя, Премьер-лигу и Украину

Емоційне інтерв’ю "Футбол 24" із головним тренером Арсенала-Київ. В’ячеслав Грозний рівняється на Моурінью, відстоює формат УПЛ із 16-ти клубів і вважає, що колись жилося краще.

"Ціни на газ виросли на 25 відсотків – це позначилося на футболі"

– В’ячеславе Вікторовичу, ви повернулися в УПЛ після кількарічної паузи. Наскільки відчутно змінився чемпіонат?

– Попереднього разу я був головним тренером Говерли Нестора Шуфрича, і команда-ліфт, як називали закарпатську команду, припинила бути командою-ліфтом. Вона ні разу за цей період не покинула Прем’єр-лігу за спортивним принципом, підготувала для національної збірної, для київського Динамо Буяльського, Мякушка, Хльобаса. Інші гравці виросли, і мені, головному тренеру, приємно і важливо, що ми на Закарпаття привозили великі команди: Динамо, Шахтар, Металіст, Дніпро, ви ж пам’ятаєте той чемпіонат.

Той чемпіонат і сьогоднішній чемпіонат – це небо і земля, не треба себе обманювати, не треба лукавити. Чому? Тому що інші бюджети були, інше життя в Україні було, розвиток економіки, люди не їздили на заробітки в Росію, а зараз поїхали – не від хорошого життя, тому що важко жити, на превеликий жаль. І зараз ще ціни на газ виросли на 25 відсотків. Я не політик, але просто кажу, як всім важко жити, і це, звичайно, позначається на футболі.

Ви розумієте, якщо гравці себе цінують, якщо є можливість, вони стараються поїхати туди, де можуть заробляти гроші. Це не стосується Динамо, Шахтаря – ці клуби завжди грають в єврокубках. Але той чемпіонат із 16 командами я згадую з ностальгією. Він був набагато вищого рівня. Більшість теперішніх гравців тоді виступали у Першій лізі. Це нормальна ситуація. Ніхто в цьому не винен, так вийшло, так обставини склались сьогодні. Ніхто з бізнесменів не хоче грати у футбол. Більшість у політику вкладає, а не у футбол – щоб стати депутатом, щоб вирішувати свої якісь питання. Мені це не може подобатися.

– Чому ви відстоюєте формат чемпіонату із 16-ма клубами?

– Я завжди боровся за 16 команд, але, на жаль, маю мало підтримки. В Україні повинно бути 16 команд, тому що у нас 150 тренерів мають Pro-дипломи. За кордоном нам не дають працювати, штучно нас обмежують. Тренерські профспілки інших команд захищають своїх тренерів і не впускають нас до себе працювати. Наші тренери не гірші, а кращі, і я з відповідальністю це можу казати. Підготовка у нас досить кваліфікована, але профспілки закордонних країн не дають можливість нашим гравцям, під надуманими, скажімо так, причинами, там працювати.

Це нонсенс, тому що і в Україні, і в Росії працюють іноземні тренери, які не знають ні української, ні російської. Ми не захищаємо своїх тренерів, на превеликий жаль. Це дуже погано. І ми, повернувшись до 16 команд, дамо можливість більшій кількості тренерів працювати (зокрема з Ю-21, Ю-19), а футболістам – грати в Прем’єр-лізі. Арбітри матимуть можливість судити більше матчів. Нам буде цікаво побачити різні команди, а не з одною грати там по 3, по 4, а якщо ще й Кубок, то по 5-6 разів.

Варто казати і про те, що Шахтар і Динамо втратили топових легіонерів, і українців зокрема. Ми дивимось у реалії сьогоднішнього дня. Так, хтось прогресує, хтось виростає. Динамо зробило ставку на українців – це дуже довгий шлях. Шепелєв, Бурда, Буяльський, Циганков, Бєсєдін, Шапаренко, Миколенко – їм довірили всю відповідальність тож, звичайно, може постраждати результат. Стратегічно вони вчинили правильно, тож такі хлопці, як Зінченко, не будуть їхати з України, бо мають можливість боротися в чемпіонаті і грати у європейських кубках. Наразі рівень нашої першості не може дотягнутися до епохи, коли у 16 командах були топові гравці, які грали за збірні Румунії, Сербії тощо. Шикарний чемпіонат, я з ностальгією про нього згадую.

"Так зробив Моурінью, коли вперше очолив Челсі"

– З ким ви радились перед тим, як очолити Арсенал-Київ?

– Ніхто не радився. Про це попросив мій колишній гравець Івіца Піріч, який 15 років тому грав у мене в Арсеналі. Сказав: "Ви мене тренували, я знаю, якого рівня ви тренер, допоможіть мені в цю важку хвилину. Ми з Москаленком хочемо психологічно витягнути гравців із цієї ситуації. Усвідомлюємо фінансові проблеми, є багато різних питань. Просто допоможіть, скільки зможете, я вас по-людськи прошу".

Тому радитись не було потреби. Належало просто по-людськи піти і допомогти. Я не знаю, скільки ще тренуватиму, але в крайньому випадку цей короткий період відпрацюю чесно, як завжди. Я хочу, щоб зараз гравці виросли у психологічному плані, в техніко-тактичному плані, у багатьох аспектах – щоб ми могли згадувати цей період із приємністю. У мене немає претензій до ставлення своїх підопічних. І я розумію, як складно клубу, тому ці питання навіть не зачіпаю. Я усвідомлював, куди я йшов.

– Ви сказали, що вас намагалися відрадити…

– 95 відсотків знайомих радили туди не йти. Казали, там немає грошей, там проблеми з футболістами, там стільки боргів і ще багато чого. Але я завжди приймаю рішення сам. Це не одна людина, а десятки людей. Мало хто сказав, що там важко, але йди. Більшість була категоричною: "Не треба йти, ти своє ім’я тільки втратиш". Як я його можу втратити, якщо я – топ-тренер?

Мене двічі визнавали найкращим тренером України. Всіх тих гравців підготував, підготував такі команди, як я його втратити можу? Я можу тільки готувати гравців, і вони будуть прогресувати, рости. Тренер повинен працювати. Мені ще цікаво це робити, я не хочу бути пенсіонером.

– Які емоції ви відчули після першої перемоги над Ворсклою?

– Мені було важливо витягнути команду з тієї психологічної ями. Я взяв весь удар на себе, сказавши при першій зустрічі, що впевнений – ми обіграємо Ворсклу. Розумію, що ваші колеги це трактували по-різному, подавали по-різному, дивувалися, чому я так сказав. Так зробив Моурінью, коли вперше очолив Челсі і сказав: "Ми станемо чемпіонами". Всі подумали, що його треба лікувати.

Він зробив це, щоб гравців витягнути із тієї ситуації, коли вони ніколи ні за що не боролися. Мені належало переконати підопічних у тому, що справа в них самих. Хотів, аби вони повірили, що можна перемогти. Так, ми могли й не перемогти, я їх попередив: увесь негатив і відповідальність за результат завжди беру на себе. Хлопцям не було чим ризикувати. Я їх захистив, і це нормально, так буде надалі.

– У якому стані ви прийняли команду?

– Я не маю права щось говорити про Равенеллі. Він – чудовий футболіст у минулому і непогана людина. Гравці про нього доброї думки. Навіть якби я знав, якого рівня він тренер, і це було б негативним враженням, я б однаково нічого не сказав публічно. Не маю права критикувати свого колегу в будь-якому випадку.

Я переглянув декілька матчів і зрозумів, що команда перебуває у психологічній кризі, що більшість передач йдуть або вперед, або назад, команда не знає, як доставити м’яч в ударну зону. І я бачив у той момент, як їм потрібно змінити бачення гри. Зараз я намагаюсь її перебудувати на зовсім інший футбол – агресивний, активний, а для цього потрібен час, для цього потрібні виконавці, для цього потрібна конкуренція на всіх позиціях, для цього потрібні фінанси, яких об’єктивно немає, давайте будемо казати чесно. Якби були фінанси, то і комплектування, і всі інші моменти були б зовсім іншими.

– Теперішній склад команди – наскільки він вас влаштовує?

– По-перше, я не підбирав гравців. Я прийшов туди, коли команда вже була заявлена. Якщо скажу "влаштовує" – ви запитаєте, чому команда перебуває на останній позиції. Якщо ж скажу, що я незадоволений позицією – це одразу на мікроклімат команди впливатиме…

Я працюю з тими гравцями, які є. Я на них розраховую, я розраховую на те, що вони свої внутрішні резерви будуть реалізовувати, що їхній потенціал значно вищий, ніж про них говорять і пишуть. Я бачу на тренуваннях, що гравці трохи змінюються, намагаються розвертатись обличчям до суперника, а не приймають м’яч спиною. Психологічно вони вже зовсім інші – це я можу гарантувати.

Важливо, яка якість гри, як вони розуміють гру, як вони хочуть реалізувати те, про що ми з ними домовляємося. Даю тільки те, що вони можуть виконати. Я ж не можу від них вимагати, щоб вони контролювали м’яч, як московський Спартак чи Барселона – це нереально. Але я можу використати сильні якості, які є в кожного гравця. Треба об’єднати їх, треба прийти до спільного знаменника.

По-перше, мені важливо, щоб був мікроклімат команди, зараз він мені подобається, дай Боже, щоб він таким і залишився – налаштованість на тренування, взаємна підтримка, розуміння труднощів, які склалися. Тут маю контакт із командою, який мене влаштовує.

Мене не влаштовують інші моменти. Наприклад, хочеться, щоб було хороше фінансування. Я багато чого хотів би, але розумів, куди йшов. Я не фокусник-ілюзіоніст, я не можу змахнути чарівною паличкою і змінити ситуацію в секунду, щоб у команди був великий бюджет. Я можу попросити, і з деякими людьми ми спілкуємося, щоб вони прийшли і спонсорували. Проте поки що бажання такого немає.

– Тобто зараз у команди немає спонсора, як такого?

– Інакше команда не перебувала б на 12-му місці. Ніхто не хоче у футбол вкладати гроші, просто немає бажаючих, навіть під вибори ніхто не горить бажанням. Я от думаю, що політики могли б, навіть, скажімо так, використати передвиборчу компанію, вклавши гроші у футбольну команду. Це і реклама, і телебачення, популяризація на домашніх матчах і багато-багато чого. Вклавши маленькі гроші, отримуєш набагато більше, ніж будеш купувати депутатські мандати у Верховну Раду, де платиш від 3 до 5 мільйонів доларів.

"Динамо і Спартак були конкурентами, але не ворогами"

– У 2017-му ви покинули тбіліське Динамо, попрацювавши буквально кілька місяців, хоча підписали контракт за схемою 2+1. Що трапилось?

– Чому кожен повинен знати про всі нюанси між мною і президентом клубу? Справа в тому, що виникли деякі обставини, на які я попросив час. Ми дуже добре працювали, знаходили спільну мову, спілкуємося досі. Але виникли певні обставини в житті, які потребували, щоб я цим займався. Є ще сім’я, є діти, є рідні, є мами, багато є питань, які без тебе ніхто не може вирішити. Ми з президентом поспілкувалися і дійшли до взаємного порозуміння.

Можу сказати так: вдячний, що випала нагода працювати у великому клубі, який єврокубки вигравав. Ми зібрали дуже хорошу команду, вона реально була готовою для достатньо серйозної гри. Футболісти дуже швидко схопили мої філософські напрямки гри, і мені було цікаво, але – таке життя… Футбол не повинен бути на першому місці, на першому місці – життя.

– Згодом ви очолили казахський Іртиш…

– Допомагав їм потрапити в єврокубки, але мало хто в Україні про це говорить. Хтось із українських тренерів перемагає за кордоном – говорять місяць. Але на Грозному табу ставлять, тому що "спартаківець". Слухайте, треба пишатись тим, що український тренер працював у московському Спартаку. Багато українців виросли завдяки тому, що я взяв тоді московський Спартак. Це команда високого класу, як і київське Динамо. Ми були конкурентами, суперниками, але не ворогами, у нас чудові стосунки були…

Я у Спартаку цьому залишусь на все життя. Що в цьому поганого? Якщо я 6 років був у московському Спартаку, повинен казати, що мене там не було? Це буде нечесно. Я був у тбіліському Динамо, я був у Софії в Болгарії. Я люблю Болгарію і мене чудово там зустрічають, я вільно володію болгарською мовою. Після опанування болгарської мови мені легко спілкуватися із сербами, македонцями, всіма іншими. Але про це ніхто не пише. Пишуть, що Грозний танцював під лезгінку. То радійте! А у нас посередній тренер виграє десь випадково у "лівому" чемпіонаті закордонному – будуть місяць розповідати, який він великий.

Тому давайте об’єктивно говорити про те, що є. Мені не треба прикрашати нічого, я і сам знаю собі ціну. Там, де я приходив працювати – завжди був результат. Я – перший українець, який приходив у команди Спартак, Тбілісі, Іртиш. Чому ж ви, журналісти, не можете це казати? Вам, певно, забороняють? Тому що я дуже незручний, говорю те, що думаю?

На знамені Спартака, на прапорі було написано: "Можна все втратили, окрім гідності". Це для мене важливо, я так живу. І давайте політичні аспекти відкинемо від спорту, від футболу. Давайте відкинемо, хто на якій мові розмовляє. Я працював три роки на Закарпатті. А чому ми хочемо заборонити людям розмовляти угорською мовою, якщо багато з них – угорці? Державна мова – українська, і державні чиновники повинні розмовляти українською мовою. Але не обов’язково всі люди. Людина має право регіонально розмовляти тією мовою, якою вона хоче.

Ми раніше нормально жили, і ніхто не говорив за мову, церкву, ні за що ніхто не говорив. І був долар по 5 там. Економіка була: наші люди нікуди не їхали, до нас приїжджали відпочивати. А зараз десятки мільйонів українців жебракують по всьому світу. Найкращі українські футболісти від’їжджають, і не тільки найкращі.

Звичайно, що чемпіонат не може бути таким, як раніше. 100 або 1000 осіб приходять на матч. І нікому там не цікаво сьогодні. Але треба працювати. Вам же треба писати статті? Я впевнений: 16 команд на наступний чемпіонат – це дуже правильний крок. Ми просто запізнилися. Ми, скажімо так, повинні були не зменшувати їхню кількість до 12, то є велика помилка.

Я дивуюся: УЄФА прийняв рішення про те, що ми, тренери, маємо право використовувати технічні засоби на лаві і на трибунах, тобто будь-які гаджети. До мене підходить четвертий арбітр і каже: "Вячеслав Викторович, вы не имеете права пользоваться гаджетами". Я відповідаю: "На якій підставі, якщо УЄФА дозволив?" – "Ну, в Україні нам дали команду стежити, щоб тренери не користувалися".

Боїтеся, що я дивитимусь, як судді припускаються помилок? Мене цікавить, як гравці грають на стандартах, мені оперативно треба втрутитись у гру, для чого мені судді? На якій підставі нам, тренерам, це заборонили? Не перешкоджайте нам, тренерам, виконувати свою професійну роботу.

Я не дуже зручна людина, я говорю те, що думаю, і те, що треба для розвитку футболу, а не те, що комусь подобається. Чому у мене ростуть гравці? Тренера характеризують три компоненти: постановка гри, ріст гравців і результат. Все. Я просто чесно живу, чесно роблю свою роботу. І своїх дітей так навчаю.

Костянтин Кваша, спеціально для "Футбол 24"