Светлана МОРОЗЮК: "Трудно было, когда Коля получил травму уже после возвращения в "Динамо" - прошлый год был для него и для нас очень нелегким периодом"

Випускник динамівської академії Микола Морозюк пройшов непростий шлях у футболі.

Провівши кілька сезонів у «Динамо-2» та дублі, він так і не потрапив до першої команди. Далі була оренда в «Оболоні» й «Кривбасі» та п’ять років у донецькому «Металурзі», після чого «Динамо» повернуло Морозюка до своїх лав. Тепер Микола не лише гравець стартового складу, а й капітан команди. Увесь цей час його підтримували батьки. Мати Світлана розповіла про дитячі роки сина та маловідомі моменти його футбольного життя.

- Коли ви зрозуміли, що ваш син стане футболістом? Чи правда, що в дитинстві він вам пообіцяв це?

- Так, це правда. Коля досить рано почав ходити: перші кроки зробив у 10 місяців, виходило добре, потім почав бігати. А з дворічного віку з м’ячем не розлучався. Десь у п’ять років почав говорити про те, що стане відомим футболістом. Коли Колі було 10-11 років, почав навчання у футбольній школі.

- Хто його водив на тренування? Чи не заважали вони навчанню в загальноосвітній школі?

- У молодших класах син добре вчився. Не можу сказати, що тренування заважали, але, коли почалися змагання, турніри, поїздки, звісно, це позначалося на успішності. Не можу сказати, що Микола зовсім закинув навчання, але уваги йому приділяв уже менше. Його прагнення стати футболістом я завжди намагалася підтримувати. З малих років бачила, що це було не просто захоплення, а щось життєво необхідне. Тому про те, щоб забороняти йому їздити на турніри чи матчі, не йшлося.

- Які улюблені предмети були у вашого сина в школі?

- Перш за все, гуманітарні: мови, історія. Крім цього, Коля непогано малював – виходило дуже гарно. Не знаю, чи продовжує малювати зараз, але був час, коли він це робив, – у донецькому «Металурзі». Що саме малював, про це краще запитайте в нього самого.

- Як у нього було з дисципліною? Чи можете згадати витівку, яка найбільше запам’яталася?

- Чесно кажучи, таких витівок було небагато, але запам’ятався один випадок у Червоноградській школі, де він навчався. Я тоді ще заочно навчалася в університеті, а, коли приїхала додому, випадково дізналася, що моя дитина пропустила школу, хоча проблем із дисципліною ніколи не було. З приводу першого дня він викрутився, пояснивши, що домашнього завдання не дали, адже була контрольна робота, але пізніше виявилося, що прогуляв іще один день. Коля відразу мені не зізнався, але від батьків інших хлопців, які також пропустили заняття, я дізналася, що в їхньому класі поміняли першу вчительку, і діти її настільки не сприйняли, що просто не хотіли йти на уроки. Та вчителька надовго не затрималася, адже не знаходила спільної мови з дітьми, а ось попереднього педагога вони дуже любили. Такий собі жест протесту в нас був.

- Коли Миколу помітили селекціонери «Динамо», як ви відреагували на пропозицію переїхати до Києва? Вагалися чи відразу відпустили сина?

- Приїхавши до Києва, ми зустрілися з тренерами, подивилися на умови і, звісно, не вагалися жодної секунди. Звичайно, переживали з приводу того, що дитина переїздить далеко від дому. На той час Колі було лише 15. Та й мені було вже важче поєднувати роботу та поїздки до нього. Спілкувалися телефоном, а наживо – значно рідше.

- Які спогади залишилися від навчання сина в динамівській академії?

- По мірі можливості намагалася приїздити до Києва, бачила, що в сина в академії дуже хороший колектив, а тренери Віталій Хмельницький та Юрій Ястребинський – чудові люди й наставники. Саме в академії Коля потрапив до своєї динамівської сім’ї. З дитинства син мріяв лише про «Динамо». Після випуску з клубної ДЮФШ грав за другу команду та за молодіжний склад, але в головній команді не все виходило так, як хотілося б, – і син вирішив піти в оренду. Але в розмовах із ним завжди відчувала, що його клуб – це «Динамо». У нього завжди були бажання, прагнення та мрія повернутися. Він неодноразово мені про це говорив.

- Після того, як Микола залишив «Динамо», він грав у київській «Оболоні» та в криворізькому «Кривбасі». Як він сприйняв той період? Чи важко йому було йти?

- Авжеж, сину хотілося грати в першій команді, але обставини складалися так, що краще було піти в оренду, щоб мати ігрову практику. Думаю, таке рішення правильне, адже завдяки йому син прогресував.

- Найкраще та найяскравіше ваш син розкрився в донецькому «Металурзі». Можна сказати, що він знайшов свою команду та свого тренера?

- Так, у Донецьку він, дійсно, проявив себе, але повірте: там також не завжди все було гладко. Мав після Києва звикнути до Донецька, влитися в новий колектив. Але після певного періоду адаптації все налагодилося. У команді була чудова атмосфера та хороший тренер.

- Чи могли уявити, що, залишивши «Динамо», Микола повернеться до київського клубу через шість років?

- Не знаю, чи в той час він собі це яскраво уявляв, але те, що в Миколи було таке бажання, – це однозначно. У нас велося багато розмов на цю тему, та й у бесідах із друзями він про це часто говорив.

- Узагалі, який найважчий період був у футбольній кар’єрі Миколи?

- По-перше, важко було, коли Коля зазнав травми вже після повернення до «Динамо» – минулий рік був для нього та для нас дуже нелегким періодом. Усе ніби складалося непогано, а тут така неприємність. Також було непросто протягом кількох місяців, коли він переїздив із Києва до Донецька, адже це дуже різні міста. Узагалі, син досить товариська та комунікабельна людина, але тоді про це мені не сказав, лише згодом, коли пройшов певний час та все налагодилося, зізнався, що ті кілька місяців були нелегкими.

- Георгій Бущан нещодавно назвав вашого сина найбільшим жартівником у команді. Звідки в нього почуття гумору?

- Мабуть, від природи та частково від тата з мамою (посміхається). Це ми помічали ще з дитинства: і в школі класний керівник про це говорив, і пізніше, коли він уже навчався у львівському УФК, тренер також відзначив його вміння дотепно пожартувати.

- Чи є у вашого сина приховані таланти, про які ми не знаємо?

- У нього непоганий слух, чудовий смак, хороше почуття гумору, як ми вже казали. Іноді Коля жартує, що обдарована людина обдарована в усьому (посміхається).

- Якби не футбол, ким би Микола міг стати, чим би міг займатися в житті?

- Якщо чесно, ніколи про це не задумувалася, адже таке дуже важко уявити. Мабуть, якби поставив собі за мету, міг би стати хорошим педагогом. Син завжди був дуже наполегливим та старанним. Ця риса в нього з дитинства, тому варто йому поставити якусь ціль – і він її обов’язково досягне, рухаючись дрібними кроками.

- Який вчинок сина вас найбільше вразив? Він любить робити сюрпризи?

- Бували й сюрпризи. Коля – дуже люблячий син, про такого можна лише мріяти. Коли він був у «Металурзі», зателефонував, аби привітати з днем народження, а потім запитав, де я. Я трохи здивувалася, але відповіла. Виявилося, що він був метрів за 500 від цього місця й вийшов до мене з величезним букетом квітів.

- Які у вас стосунки з невісткою Іриною? Як відбулося знайомство? Яке враження вона справила?

- З Ірою ми познайомились у Львові. Стосунки в нас теплі, зустрічаємося в Києві, коли я приїжджаю, та у Львові, коли навідується вона. У Миколи це другий шлюб, від першого є донька Софія, а від другого – син Іллюша. У мене хороші стосунки і з колишньою невісткою, і з нинішньою. Стараюся спілкуватися з ними обома. Своїх онуків я дуже люблю, вони в мене найкращі (посміхається).

Світлана Полякова

Матеріал журналу «Динамо Київ». Повну версію читайте у №5 (94).