Георгий БУЩАН: "Мне отступать некуда: такой возраст, что нужно начинать играть"

Георгій Бущан переїхав до Києва, коли йому було 14. Але дебютувати у складі першої команди вдалося лише в нинішньому сезоні, причому відразу в трьох турнірах: у національних чемпіонаті й Кубку та в Лізі Європи. З останньої події ми й почали нашу розмову.

- Вихід у стартовому складі виїзного матчу проти «Янг Бойз» став несподіванкою?

- Розмови про це велися ще після матчу з «Карпатами», але місця у складі мені ніхто не обіцяв. Просто запитали, чи я готовий, і я, звісно, відповів ствердно. Мені відступати немає куди: такий вік, що потрібно починати грати. Про те, що вийду на поле, дізнався в день гри на установці.

- Мабуть, можете бути задоволеним результатом та тим, як пройшла гра?

- Результатом задоволений лише тому, що ми перемогли. Але не скажу, що мені повністю сподобалася власна гра, тому що впевнений: можу краще. Ще є над чим працювати. Я сам бачу та відчуваю, що в деяких моментах міг зіграти по-іншому, міг більше допомагати партнерам на виходах. Кожен матч ми розбираємо з тренером Михайлом Михайловим. Хвалити мене ще дуже рано. Наші вболівальники або на руках носять, або нещадно критикують. Щойно тобі починають співати дифірамби, перестаєш відчувати землю під ногами. Зараз уже розмірковую зріло й не дозволяю собі задирати носа. Та якби дебютував у молодшому віці, можливо, думав би по-іншому.

- Як вирішили стати у ворота? Хто з тренерів запропонував вам спробувати себе на цій позиції?

- Коли мені було 8-9 років, хотів бути нападником. Я не відрізнявся ані технікою, ані швидкістю, але був найвищим і мав сильний удар. Тому мене ставили назад, щоб «підчищав» за партнерами та був «стовпом» захисту. Почав стояти у воротах для себе, коли грали на подвір’ї. Спочатку голи забивав, а потім ставав у ворота, щоб не програти. Стрибав, відбивав, виходило ефектно та ефективно. У той час не було можливості придбати нормальні рукавиці, тому просто одягав три пари звичайних, які використовують для роботи на городі, і був найщасливішим. Пізніше стати у ворота вже запропонував тренер «ДЮСШ-11» Віталій Гоцуляк. Ця ідея мені не дуже сподобалася, адже хотів забивати. У нашій команді було два склади, і я почав грати воротарем за перший і захисником – за другий. Також стояв за команду старших хлопців. Це й досі приносить мені величезне задоволення. З таким бажанням, як у дитинстві, міг би гори перевернути. Жодної секунди не шкодую про вибір – це доля. Мабуть, інакше й не опинився б у «Динамо». Коли зараз на тренуваннях дають вправи на тримання м’яча чи граємо в квадратах, у такі моменти починаєш любити ворота ще сильніше (посміхається).

- У віці 14 років після фінальної частини ДЮФЛ, де ви справили враження, ставши найкращим голкіпером турніру, вас запросили до «Динамо». Чи не боялися батьки відпускати вас самого до столиці?

- Коли грав в Одесі, батьки, мабуть, не усвідомлювали, наскільки в мене все серйозно зі спортом. Підтримували мене завжди, допомагали. У той час я одночасно отримав пропозиції і від «Динамо», і від «Металіста». Коли приїхав додому та сказав про це батькам, мама відреагувала досить спокійно. Мабуть, до кінця не розуміла, що відбувається. Протягом 2-3 днів ми думали, яку команду обрати. Я хотів до Харкова, адже в той час «Металіст» розвивався: і клуб, і дитяча школа. Та й керівник дитячої академії харків’ян Ігор Кутєпов підійшов до мене першим. А про «Динамо» я думав як про щось неймовірне та нереальне. Де я, а де «Динамо»! Але батьки наполягли, щоб я поїхав до Києва.

Коли вперше приїхали, нас зустрів тренер команди нашого віку Сергій Журавльов, показав дитячу академію. Потім мене відвезли на базу, де починався літній збір у «Динамо-2», тож перші два тижні я тренувався з ними. Звісно, мені все дуже сподобалося – і я схотів залишитися. Отримав відповідну пропозицію, на яку відповів згодою. Тренер воротарів Олександр Мороз сказав, що певний час тренуватимуся з «Динамо-2», а решту – працюватиму та гратиму за академічну групу. Перший рік виявився важким: у мене було дві операції на коліні. Майже відразу, через тиждень-два після мого переходу, отримав травму меніска, зробили операцію. А згодом стався рецидив, тож рік просто вилетів. Дуже хвилювався з цього приводу, думав: «Нащо я сюди приїхав, адже раніше не було ніяких травм?» Але нічого, впорався.

- До речі, ви зі спортивної родини? Чим займаються ваші батьки, сестра?

- Спортивною стежкою з нашої сім’ї пішов я один. Мама й тато працюють, сестра навчається в спеціалізованій школі з індивідуальним підходом. Слідкуємо за її успішністю, адже я свого часу погано навчався, а зараз дуже жалкую про це. Зі спортивних занять Альоні подобається плавання, з 4 років постійно ходить із батьком на риболовлю, знається на цьому краще, ніж я. Сестра дуже добра, любить дітей. Коли ми приїжджаємо в гості, мою доньку Юлю просто не випускає з рук.

- У «Динамо» вам довелося працювати під керівництвом багатьох тренерів воротарів: Тараса Луценка, Геннадія Тарасюка, Юрія Роменського, Олександра Мороза, Михайла Михайлова. З ким було найкомфортніше? Що перейняли від кожного з них?

- Усі вони різні, але з кожним із них було приємно працювати. Кожен наставник дає щось нове й кожен має свої відмінні риси. В Олександра Мороза найголовніше – це вибір позиції та гра ногами, він також цікаво жартує. І завжди зрозуміло, що він від тебе хоче. Моє становлення в дорослому футболі відбулося під керівництвом Тараса Луценка. Він дуже допоміг мені вирішити проблеми з прийомом м’яча та фізичною силою. Узагалі, хлопцям із ним добре працювати при переході з юнацького футболу в дорослий. Також комфортно працювати з Михайлом Михайловим, він підібрав професійну команду колег в усіх динамівських командах. Я задоволений, що на моєму шляху завжди були хороші спеціалісти. Навіть якщо не все виходило, вони завжди могли знайти щось позитивне, зосереджувалися на цьому, а через певний час було помітно, що голкіпер значно додав. Я не бачив жодного воротаря, який би тренувався під їхнім керівництвом і не прогресував, не став кращим, – кожний додає. Усе залежить від власного ставлення. Коли був молодшим, не розумів, навіщо Тарас Володимирович нас так ганяє. Лише згодом побачив, який результат це дає, – він заклав дуже хорошу базу.

- Сезон 2014/2015 ви провели у складі «Динамо-2» в першій лізі. Які враження залишилися від того періоду?

- На той час у нас була наймолодша команда, але в складі грали футболісти високого рівня. Першу частину сезону ми провели під керівництвом Олександра Хацкевича, а другу – на чолі з Вадимом Євтушенком. За обох тренерів показували хороші результати, мали дружний колектив, посіли п’яте місце. Про цих спеціалістів можу сказати лише хороше. Процес був побудований Олександром Миколайовичем, і на його основі Вадим Анатолійович давав щось своє. Він не лише хороший тренер, а й відкрита, пряма людина, яка завжди чесно скаже як є. Не так, коли тобі розповідають, який ти чудовий, і в той же час до заявки не підпускають на гарматний постріл – сидиш собі красиво на трибуні в пуховичку взимку. Шкода, що «Динамо-2» було розформоване й хлопці розійшлися хто куди. Важко згадувати останні подихи тієї команди.

- Напевне, вам і зараз із Олександром Хацкевичем приємно працювати?

- Скажу чесно: я зрадів його призначенню. На той момент грав лише за дубль і не розумів, чому так. Тепер знаю, що отримаю чітку й чесну відповідь на запитання, потрібен я чи ні. Миколайович однаково добре ставиться до всіх, незалежно від того, граєш ти чи ні. До речі, він зовсім не змінився з тих пір, як був тренером «Динамо-2» та молодіжної команди, поводиться абсолютно однаково, для нього всі рівні. Думаю, це завдяки досвіду та позитивним людським якостям.

- Головна підтримка для вас – це дружина?

- Так, вона вірить у мене більше, ніж я сам у себе. Також мама, яка завжди переживає, для неї я завжди найкращий. Христина може і полаяти, покартати, і підказати щось путнє. Якби не вона й не донечка Юля, може, я б зараз і не грав. Начебто завжди мав голову на плечах, але, скажу чесно, не знаю, як склалася б моя доля. Маю «єврейське щастя»: якщо хотів щось витворити, завжди був за це покараний.

- Чи допомагала вам воротарська реакція в повсякденному житті? Чи доводилося ловити на льоту предмети, які падають?

- Так, ловив. Було, що склянку впіймав на кухні, а якось ішов вулицею з телефоном у руці, задумався, і він вислизнув – я зробив крок та зловив. Реакція допомагає приймати рішення, особливо за кермом.

- Як ставитеся до того, що воротарів вважають особливими, та до жартів на цю тему?

- На 10 воротарів, можливо, є один особливий, і по ньому судять усіх. Через таких голкіперів нас воротарями й дражнять (посміхається). Звісно, ставлюся до цього з гумором.

- У вас чудове почуття гумору. Цікаво, одесити відразу народжуються з ним?

- У мене в родині дядьки вміли добре жартувати. Коли зростаєш у такому середовищі, звісно, переймаєш це від дорослих. І в дитячих компаніях теж намагався жартувати, щоб виділитися. Не вважаю себе геніальним гумористом, але іноді можу ляпнути щось дотепне. Просто ставлюся до всього з посмішкою. А як інакше? Негатив намагаюся обходити стороною. Життя не можна сприймати серйозно. У команді добре жартує Коля Морозюк, він може кожному сказати гостре слівце. Узагалі, усі хлопці з гумором, розуміють приколи, немає «тугих» у цьому плані. Занадто жорстко, звісно, ніхто не кепкує. Зараз, наприклад, мене називають «номер один» або «Джиджи Бущан», але я до цього нормально ставлюся, мені подобається (посміхається). Можна пожартувати й з Олександром Хацкевичем, він також має хороше почуття гумору. Вважаю, що треба вміти посміятися насамперед із себе.

Світлана Полякова

Матеріал журналу «Динамо Київ». Повну версію читайте у №5 (94).