Дмитрий Джулай: "Ночую дома. Это закон. Хотя после матча "Динамо" - "Днепр" его пришлось нарушить."

Не кожний спортивний коментатор України може похвалитися знанням трьох із п‘яти офіційних мов Організації Об‘єднаних Націй. Власне, й саме володіння предмета, на який ти “розкриваєш” очі багатомільйонній аудиторії, притаманне далеко не всім нашим майстрам мікрофону. Однак, випускник Національного університету імені Тараса Шевченка Дмитро Джулай, в якому він заклав фундамент не лише професійного, але й сімейного життя, має право занести до свого активу і те, й інше. Уболівальник по натурі, журналіст за покликанням. Його репортажі футбольних матчів цікаво слухати, ще цікавіше — безпосередньо з ним спілкуватися. Знайомтеся — найкращий футбольний коментатор 2001 року Дмитро ДЖУЛАЙ.

— Прийми мої вітання. Найкращим футбольним коментатором року тебе визнали вперше. Що, в зв‘язку з цим, відчуваєш?

— Одверто кажучи, нічого особливого, хоча, безумовно, приємно. З моєї точки зору, сприйняття коментаторської роботи — річ доволі-таки суб‘єктивна. Як і будь-яке висловлювання в ефірі. У цьому контексті хотілося б процитувати Ніка Кейва. Коли його висунули номінантом однієї з премій МТV, він надіслав організаторам листа з такими словами: “Найбільше мене цікавлять мої стосунки з музами”. Мабуть, навряд чи в нашій роботі можна говорити про якісь музи. Але щось схоже із сферою мистецтва, очевидно, є. В кожному разі, ти сам повинен себе оцінювати, бути для себе найсуворішим критиком. Як тебе сприймають інші — це вже їхня думка. У всіх, як відомо, вона різна. Я знаю, що люблю футбол. І це найбільше джерело мого натхнення.

— Ти й сам регулярно зодягаєш бутси, чи не так?

— Граємо з друзями в своє задоволення. Зібралися аудитори, комп‘ютерщики, слово, компанія знайомих й об‘єдналися в команду. Недавно до нас з іншої футбольної дружини Вітя Вацько перейшов. Я дію в центрі поля, правда, функції півоборонця виконую наполовину: до кожної атаки прилучаюся, та в захист повертаюся рідко. Днями нашому колективові виповнився рік. Тому, ясна річ, досвіду ще бракує. Втім, уже встигли посісти друге місце в турнірі інтернет-команд, який має назву “Кубок Незалежності”. Непогано виступили. Обіграли збірну журналістів або інакше “Престиж”, здолали й сильних пітерців. Але в фіналі москвичі були сильніші. Наголошую, цього разу.

— Де почуваєшся впевненіше: за коментаторським пультом чи на полі?

— Той рівень, на якому граю, професіональним не назвеш. Але участь у таких собі “вуличних” матчах великою мірою допомагає зрозуміти дії виконавців світового класу. За великим рахунком, вони припускаються тих же помилок, що й ми. Буває, коментуючи певний поєдинок, дорікнеш якомусь футболістові. Мовляв, на рівному місці втратив м`яч. Та варто опинитись у його “шкірі”, вийти самому на поле, щоб усвідомити: нічим за нього не кращий. Інша річ, що ціна помилки в порівнюваних ситуаціях не однакова.

— Ти згадав про Москву, наштовхнувши на таке питання. Улітку минулого року вітчизняні телеканали для коментування матчів чемпіонату Європи запросили російських журналістів, викликавши в багатьох неоднозначну реакцію. З цього приводу, обраний головним тренером національної збірної, Леонід Буряк висловив обурення: “Невже в Україні немає своїх коментаторів?” Цікаво, що ти про це думаєш?

— Я не бачу в цьому проблеми. І не потрібно влаштовувати істерію. Футбольний матч для кожного телеканалу — товар, який необхідно вигідно продати. Якщо, скажімо, СТБ вважає, що краще подати той чи інший поєдинок зможуть іноземні коментатори, вони саме їх і запрошують. Усе відбувається на умовах найманої робочої сили. Не варто таку ситуацію розцінювати, як змову проти когось. Усі говорять про всенародну любов до футболу, однак насправді серіали мають більшу аудиторію, ніж спортивна гра номер один. Тому кожен канал намагається презентувати футбольну зустріч так, аби привернути увагу якнайбільшої кількості глядачів. Разом з тим, тут має місце яскрава піарівська акція: дивіться, мовляв, ми запросили зірок з Росії!

— Не здається тобі, що наш телевізійний простір перенасичений футболом?

— Ніхто нікого не примушує дивитись все. Людям надається право вибору. Просто так виходить, що тури всіх європейських чемпіонатів припадають на вихідні, й може скластися враження про цілковите панування футболу на телеканалах. Як на мене, тупих серіалів ще більше. А футбол необхідно показувати. За союзних часів уболівальникам розповідали міфи про закордонні першості, тепер вони мають нагоду скласти про них власну думку. Навпаки, я вважаю, що обсяг футбольних трансляцій є недостатнім. Нас передовсім цікавить внутрішній чемпіонат, а ми його практично не бачимо. Якщо 90 відсотків гравців англійської прем‘єр-ліги я знаю в обличчя, то стосовно виконавців вищої ліги України цього, на жаль, сказати не можу. Українцям насамперед важливий свій футбол, чим він живе. Кажуть, не вистачає задля його висвітлення грошей, новітньої апаратури тощо. Як на мене, було б бажання чиновників, і проблема вирішилася б.

— Поділись своїми вболівальницькими пріоритетами.

— За відсутності на Мундіалі збірних України і Шотландії, я вболіватиму за словенців. Здавалося б, нічого видатного в їхній команді немає. Але вона голодна на перемоги, чого, можливо, не вистачило “синьо-жовтим”. Під час того жахливого матчу в Дортмунді я не помітив за собою жодних емоцій. Була порожнеча. Можливо, зараз я скажу парадоксальну річ. Але було б простіше все сприймати, якби я знав, що українці “здали” ту гру. Повна безпорадність наших хлопців посіяла зневіру вже на початку поєдинку.

— Усі критичні стріли полетіли в Лобановського. Заслужено?

— Я, скільки себе пам‘ятаю, завжди вболівав за київське “Динамо”. Звичайно, Лобановський для мене нічого, крім перемог, не уособлював. Щодо останнього фіаско, то розглядати його виключно в розрізі постаті Валерія Васильовича неправильно. Це — один з найкращих тренерів світу. Можливо, так дехто стверджує, він “пересидів”, що позбавило шансів проявити себе представникам нової генерації фахівців. Питання це складне… Віри в найкраще, як би там не було, я не втрачаю.

— Багато футболістів й тренерів, хоча вони й не афішують цього, підвладні різним забобонам. Приміром, перед поєдинком плей-офф проти румунів Сречко Катанець відвідав ворожку, яка “пообіцяла” його хлопцям успіх. Ти за допомогою до потойбічних сил не звертався?

— Знаєш, не доводилося. Забобони — це не моє. Просто іноді відчуваю, що буде саме так, а не інакше. Як, скажімо, у випадку з поразкою збірної України від згадуваних уже словенців у кваліфікації до Євро-2000.

— Твій прихід у журналістику також був неминучий?

— Починаючи з тринадцятилітнього віку, я заповзявся торувати собі цей шлях. Але на телебачення потрапив випадково. Практикувався у “Вечірці”, бігав, мотався. І опинився… за коментаторським місцем хокейного поєдинку між Чехією та Фінляндією в рамках Олімпійських ігор у Нагано. А вже потім була робота, пов`язана з футбольними баталіями: зустріч леверкузенського “Байєра” й мадридського “Реала” в чвертьфіналі Євроліги-98, і, нарешті, перший прямий ефір — матч Франція — Саудівська Аравія на тріумфальному для “трикольорових” Мундіалі. Підопічні Еме Жаке виграли його досить легко, нескладним поєдинок виявився й для мене. Ліпшого дебюту в режимі он-лайн годі було бажати.

— Як боровся із хвилюванням?

— З ним не реально боротися. Недарма ж кажуть, що журналіст повинен боятися чистого аркушу. Що відчував перед прем‘єрою? Страх. Він минає тільки з досвідом, якого я поволі набуваю.

— Хто ті люди, завдяки котрим ти став саме тим, ким ти став?

— А ким я став?

— Найкращим коментатором країни.

- Одверто кажучи, мені не подобаються ці “ярлики”. Я продовжую вчитися. Моєму становленню по-справжньому допомогли двоє чоловіків: Валерій Петрович Валерко, під орудою котрого стажувався у “Вечірньому Києві”, та Степан Павлович Колесник, який очолює київську Спілку письменників. Кумира серед коментаторів у мене не було, і стати ним для когось особливого бажання немає. Хочеться якісно робити свою роботу. Ось і все.

— Читачі не вибачать мені, якщо не поцікавлюся “золотими” роками в житті Дмитра Джулая. Чим запам`яталося навчання на журфаці?
— Найважливішим було усвідомити головний принцип: не відкладай на завтра те, що можна відкласти на післязавтра. Я вельми швидко його збагнув, отримуючи з того дивіденди. За викладачами не бігав. Правда, із соціологією виникли проблеми. Під час іспиту “шпори”, невдало приховані мною, потрапили на очі екзаменатора. Я опинився “поза грою”. Проте з другої спроби “офсайду” таки уникнув.

— У Національному університеті ти й зустрів майбутню половинку?

— Останню відпустку й використав задля того, щоб з Анею одружитися. Вона працює редактором журналу й водночас закінчує дипломну роботу на здобуття кваліфікації магістра. Любить мене, симпатизує італійцям. Досі не може бачити Вільтора через гол, котрим француз зрівняв рахунок у фінальній зустрічі Євро-2000.

— До футболу тебе не ревнує?

— О котрій би годині не закінчувався мій робочий день, а інколи він переходить у наступну добу, я завжди ночую вдома. І ніколи — на студії. Хоча… Є за мною один грішок. Але обгрунтований. Після того, як в останній п‘ятихвилинці динамівці вирвали перемогу в поєдинкові з “Дніпром”, завоювавши таким чином “золото” чемпіонату, з друзями святкували до ранку. І вже не пам‘ятаю — де. Не знаю, як іншим, а мені здобуття киянами першого місця рік у рік аніскільки не набридає. Що заважає решті клубів створити їм конкуренцію? Яку, скажімо, мають спартаківці в Росії. Не забуду реакцію батька Олександра Мелащенка, коли нападник завдав вирішального й, з моєї точки зору, поки що найважливішого удару в своїй кар‘єрі, взявши ворота Миколи Медіна. Щасливий татусь, підвівшись на ноги, вигукнув на весь сектор: “Це ж мій син! Це ж мій син!” Запитайте, чи втомився він од чемпіонських голів, проведених Олександром. Якою буде відповідь, здогадатися, гадаю, не складно.

— Оскільки вже зайшла мова про сімейні дуети, хочеться знати твою думку щодо дуетів професійних. Як комфортніше працюється за мікрофоном: самому чи з партнером?

— Для мене це питання не становить принципового значення. З Деном (Денисом Босянком. — Прим. авт.) ми легко знаходимо спільну мову. Взагалі-то — це корисна річ. Іноді око “замилюється” й допомога колеги просто-таки рятує. До того ж, здорово, якщо той чи інший матч у прямому ефірі розглядається одразу з кількох точок зору.

— Ходять легенди про твої лінгвістичні здібності, можна почути подробиці?
— Насправді нічого особливого немає. Практично досконало володію англійською, не проблема — зрозуміти іспанського співрозмовника. Першу мову опанував ще в школі, хоча не без допомоги спеціальних курсів, другу продовжую вивчати. Це збільшує світогляд й можливості пошуку інформації.

— Іспанською привітаєш читачів “УФ” з Новим роком?

— Залюбки. Feliz Ano nuevo!