18 декабря 2001 14:54

Григорий СУРКИС: “Нездоровые амбиции и коррупция не должны мешать выполнению наших задач”


   Дорогі друзі, шановні колеги!
   Трохи більше року тому відбувся конгрес Федерації футболу України, на якому було обране нове керівництво нашого футболу й оприлюднена програма розвитку та реформування футбольного господарства країни. Події, які минули за цей, невеликий в історичному масштабі, відрізок часу, були настільки багаточисельні й навіть доленосні, що знадобилося скликання позачергового конгресу.
   Шановні друзі! На жаль, червоною ниткою в усіх наших виступах пройде безрадісна тема виступу національної збірної України. “Наша мета — 2002” так і залишилася мрією, футбольний форум знову відбудеться без нашої національної команди. Завдання, поставлене перед національною збірною, залишилося не виконаним. Багатьма це було сприйняте як катастрофа, як руйнування всіх надій. Звідси й атмосфера песимізму. Вона відверто проглядається й у виступах засобів масової інформації, й у сповнених праведним гнівом словах простих уболівальників, і в оцінках деяких фахівців.
   Сум багаточисельної армії вболівальників легко пояснити. Але ми з вами і рік тому розуміли, що наш футбол, на нинішньому його етапі розвитку, здатний лише на короткочасні окремі успіхи. Вочевидь, достатнього обгрунтування для серйозного й тривалого опанування вершин рейтингів, а також клубних і “збірних” турнірів у нас не було. Тому ми й проголосили вихід до фінальної частини чемпіонату світу “нашою метою”, в той час, як у країнах із розвинутою футбольною структурою й традиціями подібне здається нормальним, таким, яке не потребує спеціальних програм.
   Ми повинні з усією чіткістю розуміти, що безславна поразка на дортмундському стадіоні була багато в чому визначена завчасно цілим комплексом причин. Вона відбила справжнє становище справ у нашому футбольному господарстві.
   Питання — що робити? — було поставлене ще торік, напередодні початку відбіркового циклу чемпіонату світу, коли багатомільйонна армія вболівальників жила ще оптимістичним очікуванням палких футбольних баталій.
   Тоді, в серпні, ми передивилися справу рук наших попередників й пересвідчилися в тому, яка прірва віддаляє наш футбол від того, чого досягли великі футбольні держави, щоб частково засипати це провалля або перекинути через нього нехай слабкий, але міст!
   Саме тоді була прийнята наша стратегія:
   — корінна реконструкція та відновлення всіх галузей нашого футбольного життя;
   — всебічний розвиток масового футболу, а вже на цій основі — сходження на нові висоти європейського та світового футболу.
   І ось пройшов певний термін — невеликий, але достатній, щоб керівництво Федерації футболу з цієї трибуни відзвітувало перед вами про зроблене.
   Ми повинні відповісти на конкретні запитання: що вже зроблено федерацією й що належить зробити.
   Ми маємо відкрито поділитися думками. Спільно з вами — напрацювати нашу позицію: що із зробленого було правильним, що корисне, що — недостатнє, а що, може, слід виправити.
   Шановні колеги!
   Відповідь на перше запитання — що зроблено? — я хотів би почати з невеличкої преамбули й нагадати вам, який спадок залишився нам наприкінці літа 2000 року. Скажемо відверто, він не надихав на трудові звершення. За досить пристойним фасадом виступів першої збірної України та провідних клубів країни приховувалася прогнила, потребуюча ремонту будівля. Це не виправдання. Це — констатація фактів. Ось лише кілька з них.
   На рахунку Федерації футболу України нами було знайдено нуль цілих нуль десятих рублів і копійок. Фінансова звітність перебувала в такому стані, що встановити шляхи появи й використання грошей не залишалося можливим. Сама федерація за дев‘ять років незалежності не спромоглася надбати власний офіс. Її служби розташовувалися в орендованій будівлі, абсолютно не придатній для роботи серйозної організації.
   Обласні федерації футболу не мали статусу юридичних осіб і були приречені на повну бездіяльність. Замість того, щоб бути опорою і провідником політики національної федерації на місцях, насправді вони були здатні лише стояти в черзі за милостинею. Їхні керівники, пересвідчившись у безнадійності ситуації, досить часто зосереджувалися на вирішенні власних проблем і з головою поринали в свій бізнес, остаточно відпускаючи в автономне плавання доручене їм господарство.
   Молодіжні збірні України самостійно шукали спонсорів для проведення контрольних матчів — федерація від вирішення цих питань самоусунулася.
   Дитячий і юнацький футбол опинилися в глухому куті. Вогник життя продовжував горіти в ньому лише завдяки зусиллям поодиноких меценатів. Добре те, що чемпіонат і першості України в усіх лігах вдалося кількома роками раніше вивести з-під опіки ФФУ. Тут розвиток подій йшов своїм шляхом — фактично без участі федерації!
   Було від чого схопитися за голову, але ми не мали часу для скарг на несправедливість долі. Ми чітко розуміли дві речі:
   по-перше, розраховувати доведеться тільки на себе, адже чекати допомоги від держави не доводиться. Не треба, та й безглуздо вітчизняному футболу перебувати в одній черзі з пенсіонерами, безробітними, студентами й іншими бюджетниками, які роками, на жаль, не отримують належних їм грошей! Зрозуміло, ми маємо розраховувати на те, що хоча б закони України будуть, нарешті, модифіковані й почнуть допомагати справі, ініціативі, а не вбивати їх при народженні. Однак “слуги народу” нинішнім часом відмахуються від спорту, як від чогось набридлого та малозначимого. Це означає, що ми — самі.
   По-друге, робити якісь кроки потрібно було негайно. Хвороба зайшла надто далеко. Кожен день бездіяльності загрожував новими втратами в майбутньому.
   Однак на час реконструкції ніхто не збирався створювати нашій країні режим найбільшого сприяння. Футбольне життя планети потужно йшло вперед — тривали єврокубки й мав от-от стартувати відбірковий турнір чемпіонату світу. Тож реформи доводилося втілювати в життя прямо під час бойових дій. Іншого виходу в нас не було. Адже бездіяльність і тривале вмирання — одне й те ж саме.
   Шановні колеги! Настав час перейти до відповіді на наступне запитання: що ж було зроблено за звітний період?
   Доцільно надати звіт по трьох щільно поєднаних аспектах:
   — реформування управлінської структури Федерації футболу й створення нових, дієздатних її органів;
   — відтворення масовості футболу в країні;
   — сьогодення й перспективи виступів збірної України.
   Адже так склалося, що найбільший інтерес завжди викликає виступ збірних країни, з них, певно, я й почну.
   Шановні колеги!
   Повторюся: поставлене завдання не виконане — тобто, мову треба вести про провал. Ми програли збірній Німеччини. Але навіть з урахуванням величезної дистанції між чемпіонатами України та бундесліги, неспівставності історичних заслуг команд та рівня економічного розвитку двох країн, нам не варто терпіти настільки принизливі поразки, як це сталося у другому поєдинку плей-офф.
   Наша перша збірна була буквально розтоптана у першу чверть години матчу.
   І вже зовсім не зрозуміло, чому ми поступилися першим місцем у відбірковій групі збірній Польщі, яка не була кращою за нас ані за фінансами, ані за добором гравців. Навіть після нищівної поразки у першій домашній грі ми зберігали оптимізм — те, що сталося, здавалося нам тільки прикрою помилкою. Однак потім були чотири нічиї з Білоруссю, Уельсом і Норвегією. Після цього нам залишалося лише розраховувати на друге місце в групі. Але ж саме на цей цикл покладалися особливі надії, особливо після жеребкування відбіркових груп, яке подарувало Україні досить нескладний вибір суперників!
   І тепер перед нами, на мій погляд, найголовніше питання: чи все зробила федерація для вдалого виступу збірних? Чи чистою є наша совість? Чи маємо ми скаржитися виключно на конкретних виконавців, недбалих попередників і невдалий жереб? Чи маємо ми зняти відповідальність з себе?
   Ні, категорично — ні. Ми маємо розділити провину з гравцями та тренерами й визнати її нашою спільною.
   На якомусь етапі Федерацією футболу був допущений грубий прорахунок. Ми зосередилися на організації умов для підготовки збірних України та проведення їх матчів. Так, тут ми попрацювали непогано. Нарікань організаційний бік не викликав ані в нас у країні, ані в наших суперників. У той же час ми абсолютно і повністю довірили тренерам, тренерському штабу збірних методичну, селекційну та психологічну підготовку гравців до найважливіших матчів. У підсумку, тренери і першої, і молодіжної збірних залишилися поза критикою. Вочевидь, це не найкращим чином вплинуло на них. Слабкі спроби збоку порушити життєво важливі питання знищувалися в досить негарній формі й відбивали будь-яке бажання продовжувати дискусію.
   У той же час в Німеччині після програшу англійцям — 1:5 — гравців відверто називали “бовдурами нації”. Там знищували критикою тренерів і гравців. Можливе непотрапляння на чемпіонат світу проголошували ледь не апокаліпсисом, який загрожує кинути країну в економічний колапс! Можливо, подібна критика та ажіотаж все ж таки цілюще діють на справжніх професіоналів і не треба їх так боятися?!
   До речі, при цьому в Німеччині ніхто не назвав “бовдурами нації” керівництво Німецького футбольного союзу, ніхто не закликав до його відставки.
   А що ж відбулося в нас, в наших командах, які вели підготовку в атмосфері загальної доброзичливості та очікування, що от-от прийде та сама гра, яку очікували від команди Лобановського з першого дня його призначеня? У підсумку, й національна, й молодіжна збірні у більшості своїх матчів не постали єдиною командою, колективом, який надихає на бій спільна патріотична ідея. На жаль, психологічний клімат залишав бажати кращого. Матчі першої збірної в Дортмунді та молодіжної в Катовіце стали найкращою ілюстрацією цього.
   Не вдалося гравцям зрозуміти всю важливість своєї місії й відчути, що за ними стоїть вся країна. Не вдалося поєднатися, не вдалося стати над самими собою. Чи можна говорити про щось серйозне, якщо капітан молодіжної збірної Ткаченко, вилучений з поля в Польщі за напад на арбітра, зустрів мене в роздягальні запитанням: “Коли будуть преміа-льні?” Батьку, дай повітря...?!
   От і кажи після цього про патріотизм і національну ідею! Невже часи, коли великий тренер збірної Західної Німеччини Гельмут Шьон був переконаний, що сам по собі виклик до національної команди є для футболіста найвищою нагородою, канули в Лету, безповоротно?!
   Прогалини в психологічній підготовці футболістів, їх, як ми кажемо, мотивації співпали з тактичними помилками, прорахунками в селекційній політиці. Певно, деякі гравці вже вичерпали свій потенціал і збірній більше допомогти не можуть. Зрештою, кадрові питання мають залишатися прерогативою тренерів.
   Але ось найяскравіший приклад: тільки необхідність, викликана дискваліфікацією низки провідних гравців, змусила тренерів молодіжної збірної залучити Андрія Вороніна, який грає у Німеччині. І раптом з‘ясувалося, що він найкращий, безумовно, найкращий! Як тут не замислитися над запитанням: де ж були ваші очі, шановні? Досить показовим є приклад із лівим півоборонцем Андрієм Карякою, якого переманили селекціонери збірної Росії, а ми про це дізналися постфактум — з‘ясувалося, ніхто з наших тренерів, членів Комітету по збірних навіть не спромігся переговорити з хлопцем!..
   На мій погляд, з‘явилася необхідність відкритої дискусії з приводу методологічних основ підготовки наших футболістів. І ця трибуна саме для того, щоб гучно пролунали голоси професіоналів. Насамперед — тренерів. Ми довго вважали, що в нашому розпорядженні є “диво-зброя”, найсучасніша методика, теорія та практика. Але все тече, все змінюється, та й Захід чогось не поспішає застосовувати наш досвід. У чому тут справа? Прийшов час нашим багаточисельним спеціалістам відкрито висловити свою думку, а не шушукатися по кутках після чергової невдачі! Потрібна , я підкреслюю ще раз, відкрита дискусія.
   На жаль, уже після закінчення відбіркового турніру на поверхні з‘явилася ще одна причина невдач, насамперед національної збірної. Причина, на мій погляд, найсуб’єктивніша та найнеприємніша для обговорення.
   У своєму недавньому виступі президент донецького “Шахтаря” Ринат Ахметов спробував чітко визначити єдиного винуватця всіх невдач і збірної країни, і всього українського футболу в цілому.
   Хочу підкреслити: відповідати йому тим же — гнівно висловлюючись перед телекамерою — я не буду. Не буду хоча б тому, що вважаю це нижче своєї гідності, і взагалі не бачу приводу. Непотрібна свара тільки відволікає нас від роботи. Як сказав одного разу англійський півоборонець Пол Скоулз: нехай за мене говорять мої бутси. Нехай за мене, і за всіх нас скажуть наші справи! Так, як людині, мені боляче і прикро, коли мої наміри сприймаються неправильно. Але ця трибуна — все ж таки не місце для емоцій.
   Тож варто лише задатися одним питанням, безпосередньо належним до національної команди. Чи могла збірна України досягти успіху, коли більша частина футболістів основного складу прибувала в розташування команди в непевному настрої? Після слів Ахметова стає зрозумілою заява Геннадія Зубова про те, що збірна України втратила всі шанси на завоювання путівки на чемпіонат світу, висловлена задовго до закінчення відбору. Щоправда, потім київських журналістів звинуватили в провокації — адже нічого цього не було. Багато що стає зрозумілим і в світлі коментарів, які зробили гравці донецького “Шахтаря” і збірної по поверненні додому з Дортмунда — вони, з`ясувалося, не винні ні в чому. Винні винятково тренери та федерація.
   Я завжди вважав і вважаю, що гравці, які приїздять до національної збірної, мають залишати вдома свої клубні пристрасті. У першій команді країни не можуть бути кияни і донеччани, лондонці, міланці, бременці — у ній є тільки футболісти збірної України, обличчя і гордість нашої держави. Невже в нас є люди, футбольні функціонери, які готові заперечувати це? Принаймні дивно.
   Про тренерів. Питання призначення тренерів національної та всіх інших збірних команд України винесене у порядок денний для окремого розгляду, а точніше — для затвердження. Ви знаєте, що вчора на виконкомі була затверджена кандидатура Буряка, і я думаю, сьогодні він зачитає нам з трибуни свою програму. Як казав Спаситель, буде день — буде їжа. Однак вважаю важливим підкреслити принципи, якими керувався виконком Федерації футболу, який вчора зробив свій вибір. Принципи ці поділяє більшість наших футбольних фахівців.
   Робота із збірною командою фундаментально відрізняється від роботи з клубом. Михайло Іванович Фоменко вчора висловив достатньо аргументів з цього приводу. У збірну гравці, за регламентом, збираються за сорок вісім годин до гри, в клубі вони перебувають в розпорядженні тренера більшу частину часу. Це підказує, що наставник збірної команди має бути не тільки і навіть не стільки тренером, скільки видатним селекціонером і видатним психологом. Його найперше завдання — відібрати для збірної гравців і поєднати їх у спільний колектив патріотичною і спортивною ідеєю. Сподіваюсь, що ви підтримаєте таку постановку питання.
   Шановні колеги!
   Без чітко відрегульованих механізмів управління не варто й мріяти про модернізацію футбольного господарства. Реконструкція центрального апарату службовців тривала весь рік і триватиме надалі. Це єдиний орган, відповідальний за управління складною системою, якою є Федерація футболу України. Тут обов‘язкові єрархічна підлеглість, контроль і наявність зворотного зв‘язку. Автономним має бути тільки почуття від-пові-дальності кожного виконавця.
   Після пошуків оптимальної моделі був зроблений висновок, що в центральному апараті немає необхідності тримати штабні структури на кшталт департаментів. Нашій специфіці більше підходять мобільні відділи, які замикаються на великому управлінському вузлі, який, у свою чергу, виходить безпосередньо на керівництво федерації. Так було створено управління забезпечення діяльності федерації, до якого входять три підрозділи:
   1) Відділ забезпечення збірних команд із наступними секторами:
   — кошторисів і проїзних документів,
   — міжнародних трансферів,
   — медичного забезпечення,
   — по зв‘язках з ПФЛ.
   2) Організаційний відділ, основними завданнями якого є забезпечення проведення засідань керівних органів, діловодства, підготовка аналітичних і інформаційних матеріалів, організація агітаційних масових заходів з пропаганди футболу.
   3) Господарчий відділ.
   Ця група управлінців виходить на віце-президента Анатолія Біденка.
   Створені також відділ правового та кадрового забезпечення, відділ маркетингу та міжнародних зв‘язків.
   Усі регіональні федерації, асоціації та частина постійних комітетів увійшли в блок, куратором якого є перший віце-президент Сергій Стороженко. Підібрані й затвердженні виконкомом керівники нових підрозділів. Усі служби, які виконують функцію адміністративного характеру, працюють під керівництвом виконавчого директора ФФУ, першого віце-президента Олександра Бандурка.
   Не вписалася в нові вимоги низка посадових осіб. Довелося відмовитися від послуг Анатолія Попова, який обіймав посаду технічного директора, Олега Базилевича — керівника комітету збірних команд, Олександра Козаченка — на посаді керівника адміністрації, Валерія Ісаєнка, який залишив посаду управсправами.
   Детально проаналізована робота всіх постійних комітетів. Як стверджують старожили комітету, таке відбулося вперше. Раніше служби і комітети фактично самі собі ставили завдання та приймали програми. Самі ж і контролювали їхнє виконання. Спитати з них не було кому. Тепер же структура багатьох комітетів вдосконалена. Наведений статутний порядок там, де він був відсутній, або постійно порушувався.
   Наприклад, у різних місцевостях раптово почали виникати команди ветеранів футболу, які заради запрошень на закордонні турніри самочинно називали себе збі-рною командою України. Комітетові ветеранів була надана допомога, й цьому явищу було покладено край. Але в комітету досі немає приміщення, службового телефону, керівника. Куратору від керівництва ФФУ, віце-президенту Володимиру Лашкулу, не вистачає часу. Так, Володимир Григорович очолює структуру, яка є ексклюзивним партнером Національної федерації у комерційній і фінансовій сферах. Зайнятість його величезна. Але якщо взявся за справу, треба її робити. На сьогоднішній день комітет ветеранів найбільш необлаштований у системі Національної федерації.
   Грунтовно реконструйований комітет жіночого футболу. У під-сумку, після тривалої перерви відновлений чемпіонат і розиграш Кубка країни серед жіночих команд. Жіночий футбол посів своє місце у програмах спортивних ігор школярів універсіади, юнацьких ігор України.
   Ось якби ще менталітет змінити керівникам комітету! Фінальний кубковий матч провели на верхньому полі Олімпійського стадіону, на задвірках, за старою звичкою “аби поставити галочку”. Немає у жіночого футболу, на жаль, спонсорів. У чемпіонаті країни грає всього вісім команд. Невже й у першого віце-президента ФФУ Сергія Стороженка також не вистачає часу та повноважень, щоб забезпечити нормальну роботу підлеглого підрозділу?
   Наша особлива турбота — комітет збірних команд. Під час першого знайомства з ним стало зрозумілим завдання: розвантажити тренерів від адміністративних турбот, що й було зроблено. Адміністратори пішли у службу забезпечення, а в тренерів комітету з’явився час і сили для методичної роботи.
   Так само була зроблена операція й з менеджментом. Його функції взяла на себе спеціалізована структура. У підсумку з‘явилися партнери для товариських матчів і можливість планувати ці матчі. А кількість і якість суперників визначалися тренерами збірних. До речі, сьогодні ми познайомимо вас із пропозиціями по національній і молодіжній збірних.
   Було покладено край багаторічній залежності від спонсорів участі юнацьких збірних у контрольних матчах і турнірах, пов‘язаних із виїздом за кордон. Ми взяли в свої руки фінансування в повному обсязі програм підготовки всіх збірних команд до офіційних змагань. Цей захід дозволив нашим юнацьким збірним грамотно побудувати підготовку до відбіркових матчів світової та європейської першостей і повніше реалізувати свій потенціал. Як відомо, вперше наша національна команда двадцятирічних футболістів брала участь у фінальному турнірі чемпіонату світу, а команда 18- та 16-річних вперше пробилася до європейського фіналу.
   Тут я не можу не зробити багатозначної паузи. Не так багато у нас знахідок, щоб просто і буденно повідомити — мовляв, збірна футболістів 1985 року народження підказує нам реальний вихід з наших багаточисельних труднощів на арені міжнародних змагань.
   Селекціонери буквально по гравцю по всій Україні і в ближньому зарубіжжі відібрали тих, хто подає надії. Харчування, проживання, організацію навчання у загальноосвітній школі членів команди і забезпечення всім необхідним тренувального процесу взяла на себе команда київського “Динамо”. А керівництво створеної команди — Павло Яковенко. Першокласний футболіст у недавньому минулому, тепер — це вдумливий тренер із своїм баченням оптимального застосування наукових методик у підготовці юніорів. Сьогодні команда зіграна, уявляє собою боєздатну тактичну одиницю. Його вихованці добре підготовлені технічно, відрізняються зрілим розумінням гри. На шляху до європейського фіналу підлеглі Павла Яковенка впевнено переграли ровесників із збірних Італії та Туреччини. Своїм рівнем конкурентоздатності вони залишають найкращі враження серед наших юнацьких команд.
   Поки зберуться з силами колись славетні республіканські школи-інтернати, поки в Україні з‘явиться можливість створювати футбольні ліцеї з ультрасучасним базовим забезпеченням, така форма підготовки гравців міжнародного класу уявляється єдиним виходом із становища. Певно, її навіть можна назвати променем світла в темному царстві. Мені ця організаційна форма бачиться прологом до створення футбольної академії. Оптимістичність перспективи в тому, що ми маємо все необхідне для її реалізації.
   Стосовно проблеми тренерів юних фу-тболістів. Спочатку її погір-шив відтік ка-дрів, який від-бувся разом із зубожінням масового футболу. Тепер, коли до цієї професії поступово, повільно, але неухильно повертається колишня прести-жність, ми все одно дуже гостро відчуваємо відсутність системи підготовки і перепідготовки футбольних фахівців. За роки незалежності втрачені й школа тренерів і кафедра футболу. Кардинальне рішення проблеми — створення найвищого навчального закладу футболу. Робота в цьому напрямку вже ведеться. Ректор Національного університету фізичного виховання й спорту, професор Платонов, поділяє ідею створення футбольного інституту, знає, як це зробити. Він обов‘язково поділиться цим знанням і з нами.
   Продовжуючи огляд стану роботи в постійних комітетах федерації, відзначу, що серйозні претензії були пред‘явлені до суддівського та інспекторського комітетів з приводу неприпустимого уповільнення в справі системи пошуку, відбору та підготовки молодих кваліфікованих арбітрів, висування досвідчених делегатів ФФУ. Рівень суддівства та інспектування матчів чемпіонату і першостей України все ще не задовольняє громадськість, не відповідає і професійним вимогам. У суддівському та інспекторському корпусах не отримує належної від-по-віді й безвід-п-о-відальність перед футболом, глядачами, суспільством в цілому. І скандали, які не-рідко виникали у ході минулого чемпіонату України, під-тверджували відоме правило “диму без вогню не буває”.
   До кінця нинішнього року суддівський та інспекторський комітети зобов‘язані надати на розгляд президії програми, спрямовані на підвищення професійного рівня суддівства матчів, кваліфікації інспекторів. Мають бути створені положення про школу футбольного арбітра та систему підготовки, відбору делегатів ФФУ.
   Мобільно, без будь-яких серйозних ухилів перебудовуються на належні якість і ритми роботи комітет юнацького футболу, комітет з питань стадіонів і безпеки проведення змагань. Організаторам юнацьких змагань навіть вдалося створити “методичну революцію”: тепер учасники змагань клубу “Шкіряний м`яч”, яким, як відомо, від одинадцяти до тринадцяти років, грають не на всьому просторі футбольної арени, а на одній половині поля. Команда складається з воротаря та польових гравців. Це абсолютно нормальний та життєво необхідний принцип, за незрозумілих причин, досі не зроблений нашими фахівцями. І ні в якому разі не ноу-хау: наприклад, у Англії директивою національної футбольної асоціації дітям до дванадцяти років заборонено грати в футбол одинадцять на одинадцять, тому що ця специфічна гра у такому юному віці здатна відбити у дитини любов до футболу — через недостатню динаміку, надлишок пустопорожньої біготні й рідкість зустрічей з м`ячем. Щоправда, в Англії діти грають на спеціальних зменшених майданчиках розміром 54х36 метрів, а не на півполі, але ми на це поки не претендуємо і задоволені тим, що є. І без цього безсумнівний прогрес наявний.
   Скажу більше. Досі деякі наші так звані педагоги дозволяють собі відбирати дітей для футбольних секцій і дитячо-юнацьких спортивних шкіл, випускаючи їх усім загалом на велике поле й начебто спостерігаючи! Не говорячи вже про те, що неможливо визначити природженого форварда по тому, як він стоїть у воротах. Легко здогадатися, що діями таких “наставників” керує злочинна халатність і лінь. Але ж їм довірено один з найперших і тому — фундаментальних етапів відбору та підготовки юних футболістів! Тим самим вони завдають, можливо, непоправної шкоди й безглуздо відбракованим ними дітям, і всьому нашому футболу в цілому. Цій хибній практиці має бути покладено край найжорсткішим чином!
   Найкращих слів заслуговує діяльність Комітету з розвитку футболу інвалідів. На рахунку наших команд інвалідів багато почесних нагород за успіхи в міжнародних змаганнях найвищого рангу. Але найголовніший приз для цих людей — можливість займатися фізичними вправами, відчувати свою владу над тілом, бути повноцінними членами нашого суспільства. Ми робили і будемо робити все залежне від нас, щоб Комітет футболу інвалідів показував приклад, розкривав перспективи перед людьми, які обмежені в своїх фізичних можливостях. Про взаємодію та допомогу регіональним федераціям. Оперативно було вирішено питання про надання їм юридичного статусу. Централізовано були виділені оклади низці провідних робітників федерації. Фактично створена з нуля комп‘ютерна база, яка має бути ось-ось замкнутою в мережу футбольних організацій. Більше того, найближчим часом регіональним федераціям, певно за рахунок ФФУ, будуть придбані автомобілі — зокрема для вирішення проблем зустрічі арбітрів. Це окреме питання.
   Однак і тут ще непочатий край роботи. Адже і матеріальна, і, прямо скажемо, кадрова бази діяльності федерацій досі, з різних причин, залишаються нестійкими. Далеко не всі керівники федерацій зрозуміли, що живуть і працюють у нових умовах, що бездіяльність закінчилася. Що ж до матеріальних проблем регіонів, то я пропоную рішенням конгресу зобов‘язати професіональні клуби увійти у свої обласні федерації в якості колективних членів. На жаль, ми знову змушені застосувати директиви. Але що поробиш. Навряд чи це вирішить всі проблеми з інвестиціями на регіональному рівні, але, як мінімум, полегшить становище і, можливо, покладе початок діловій співпраці клубів і федерацій.
   Про асоціації. У нас їх шестеро. Але тільки дві непродубльовані наявністю ще й відповідних комітетів — це Асоціація аматорського футболу та Асоціація мініфутболу футзалу 5х5.
   Можна зрозуміти, чому безпосередньо управління розвитком аматорського футболу вимагало в наших умовах такої юридичної та організаційної форми, як асоціація. Це досить значне господарство — десятки команд-учасниць чемпіонату та першостей, сотні секцій і колективів фізкультури. Тут тільки оргробота потребує чималих видатків, а тому має бути рахунок у банку, печатка, бухгалтерія, штаб організаторів, контролерів, методистів. Під керівництвом голови асоціації Федора Шпига весь цей механізм працює без збоїв. Та тільки за одне відродження змагань на призи клубу “Шкіряний м`яч” професіонали мають зняти капелюха перед Шпигом і його командою. Ще недавно це був єдиний масовий розсадник, де спеціалізовані школи та училища могли знайти для себе перспективних підлітків.
   Чітко поставлена справа в асоціації футзалу. Тут створено 22 регіональних об‘єднання, на високому організаційному рівні проводяться чемпіонат, розиграші першості та кубка, окремі першості розігрують юнацькі команди двох вікових груп, студенти, ветерани, сільські команди. На кафедрах спортивних ігор Національного університету фізичного виховання і спорту та Педагогічного університету в Сумах відкриті відділення міні-футболу, навчальні групи футзалу є в ДЮСШ, інтернатах і ліцеях Києва, Одеси, Харкова, Донецька, Запоріжжя, Сум, у Криму. Справжня держава в футбольній державі!
   Відчуття своєї сили одного разу надало керівникам асоціації намагання ігнорувати юрисдикцію Національної федерації, але з цим непорозумінням було рішуче покінчено на засіданні виконкому. Треба віддати належне Геннадію Лисенчуку — він швидко привів у норму свої статутні документи, і асоціація продовжила активну діяльність по здобуванню слави українському футболу на міні-полях. Як відомо, молодіжна збірна країни по футзалу — чемпіон світу 1998 року, а нинішнього року перша збірна стала срібним призером чемпіонату Європи. Вісім найкращих гравців отримали звання заслуженого майстра спорту. Честь і хвала Геннадію Лисенчуку і тій справі, яку він веде із своїми соратниками. Додала яскравості ореолові українського футболу і Всеукраїнська футбольна асоціація студентів під керівництвом Віталі