Евгений НЕМТИНОВ: "В "Динамо" я получал мало игровой практики"

У рубриці "Обдарована молодь" інтерв`ю з півзахисником ФК "Буковина" Чернівці Євгеном Немтіновим.

Досить несподіваною, але вкрай продуктивною стала поява цього молодого півзахисника у «Буковині» перед початком нинішнього сезону. Команда щойно піднялася із другої ліги до першої, змінила головного тренера, й, певна річ, потребувала нових кадрів.

Вони з’являлися, та все ж придбання 21-річного хавбека було неочікуваним. Адже півтора роки тому він уклав гарну для себе трирічну угоду з «Динамо», і минулого сезону виступав за другу команду киян у першій лізі. З цього моменту й почалася наша бесіда з вихованцем буковинського футболу.

- Євгене, багато розмов викликав цей твій перехід, проясни ситуацію: ти у «Буковині» в оренді, адже навряд чи чернівецький клуб віднайшов кошти і викупив твій контракт у «Динамо»?

- Все просто: влітку я став вільним агентом і без якихось компенсацій перейшов до «Буковини». Можна сказати, повернувся додому. Тут у мене контракт до кінця року, але там є пункт, згідно з яким я можу піти будь-якого моменту, якщо надійде варта уваги пропозиція.

- Якби «Буковина» не потрапила до першої ліги завдяки її розширенню, ти б приїхав сюди?

- У мене були варіанти, можна було податися по переглядам, та я вирішив додому. Була поважна причина: вагітна дружина, а поруч батьки, які можуть допомогти. Тому й вирішив залишитися вдома на деякий час.

- Як після мандрів зустріла Батьківщина? Новий тренер Сергій Шищенко, нова команда...

- Добре зустріла. Багато хлопців залишилося знайомих, зраділи мені, я так думаю (посміхається). Темерівський, Терехов, Дорош, та практично всі. Скоблова ще з «Іллічівця» знаю. Тож не довелося звикати.

Тренер? Це взагалі! У нього настільки гарні стосунки із хлопцями у колективі, вперше в житті таке бачу. Вболівальники теж дуже тепло зустріли, пам’ятають.

- Ще б пак, ти ж місцевий?

- Так, звідси родом. Бігав малим по дворам, багато людей знає мене ще змалку. Ось вітчим мого шкільного товариша й привів мене до футбольної секції, сподобалося йому, як я граю. Смішно вийшло. Я відповів, давайте, мовляв, спробуємо, й так затягнуло.

- У ДЮСШ «Буковини» ти був до 12-ти років. Хто навчав азам?

- Мій перший тренер Юрій Іванович Лепєстов, на жаль, покійний вже. Він сам за різні команди грав, зокрема в «Буковині», ось він мене тренував, виховував. Потім я поїхав на перегляд до «Шахтаря», повернувся і вже пішли інші наставники. А роки через два Лепєстова не стало.

- Тобі ще не було й 13-ти, коли опинився у іллічівському «Моноліті» - філії Академії донецького «Шахтаря». Це ж там навчався Олександр Зінченко – півзахисник збірної України?

- Саме там, і не лише Зінченко. Школу «Моноліта» пройшли Мішньов, котрий нині лідер «Іллічівця», Козак також у Маріуполі зараз. Приходько, Лучик із «Сум», Ткачук, що був у «Металісті», а потім перейшов до мадридського «Атлетико».

- Ти пробув там півтора сезони (2008/09 і 2009/10), але у листопаді 2009-го кудись зник. Що трапилося?

- Тоді я повернувся додому, і вже думав, що грати більше не буду. З друзями дуже захопився комп’ютерними іграми, думав, що закінчу з футболом. Та якось йшов біля свого будинку, а поруч мешкав той самий Лепєстов, і ми випадково зустрілися. Була весна, я саме закінчував школу, він мене гукнув, ми сіли, погомоніли. Він так уважно на мене подивився і змотивував, щоб я повернувся, сказав «Спробуй».

Кумедно було. Я 8—9 місяців взагалі не тренувався, маючи зріст 157 см, я важив 84 кг! Дуже гладким був. Але послухався, спробував, місяць потренувався з дітьми, і тренер мій поїхав з родиною на відпочинок до Болгарії і через тиждень там раптово помер. Дуже шкода, якби не він, я, певне, й досі б грав у комп’ютерні ігри.

- Через свої пригоди школу хоч вдалося нормально закінчити?

- Дуже важко було. Я жив із бабусею та дідусем, їх постійно викликали до школи. Я не приходив, пропускав уроки, пропадав, школа не була пріоритетом, хоча бабця й сварилася, навчання я відверто ігнорував.

- Як ти примудрився, виступаючи в останньому для себе чемпіонаті ДЮФЛУ, зіграти два матчі за професіональний молдавський клуб «Ністру»?

- Ой, це довга й сумна історія. Я ще виступав у ДЮФЛ, а паралельно зіграв кілька матчів за аматорів. Там мене й примітив президент «Ністру», запропонував приїхати. Я приїхав, там умов ніяких, взагалі нічого немає, сарай якийсь. Та я був молодий, він мені наобіцяв гори всього, а я вуха розвісив, повірив, два матчі відіграв та й чкурнув звідти додому. Як виявилося, там не було нічого, й бути не могло, з того, що мені наобіцяли.

- Восени 2013-го ти вже почав виходити на заміну у першій лізі.

- Після того, як команда почала розпадатися, її залишив тренер Вадим Заєць, замість нього прийшов Юрій Гій. І хоча чимало футболістів пішло, практично всі гравці основного складу залишилися. І мені, молодому новачку, який ніколи не грав на такому рівні, було важко конкурувати з досвідченими майстрами. Пройшло півтора місяці, а я навіть не потрапляв до заявки на матчі.

Аж поки ми не приїхали до Києва, на зустріч із «Динамо-2» в Конча-Заспі. Головний тренер каже: «Сьогодні виходиш, десь на 60-й». Я переодягнувся, вийшов за рахунку 1:1, і на 96-й хвилині я віддаю гольову передачу, а Вєчтомов забиває – 2:1. Звичайно, раділи, наступного дня нам ще й премію дали, вдома відсвяткували трохи і з того моменту я почав стабільно в основі грати.

- І через рік вже змужнів настільки, що взимку 2015-го ризикнув перейти до «Іллічівця». Не страшно було підніматися до Прем’єр-ліги?

- Мені страшно було їхати до самого Маріуполя, тоді там було дуже неспокійно. Мене навіть вся сім’я відмовляла, та я зробив цей крок, оскільки завжди мріяв грати на такому рівні. Тому й відмовитися не зміг. Адже такий шанс випадає, можливо, раз у житті.

Я на той час саме підписав контракт із агентом, і він запропонував просто поїхати до Маріуполя, щоб на мене подивився Павлов. Йому самому було цікаво, що скаже Микола Петрович: якщо я сподобаюся, значить, шанс є, а якщо виявиться, що футболіст з мене не дуже, думаю, ніхто моїми справами і не займався б.

Приїхавши до Маріуполя, я потрапив до дублю, відпрацював одне тренування, і наступного дня вже займався з першою командою.

- Тобто, саме Павлов виписав тобі перепустку у великий футбол?

- Ми з Миколою Петровичем сіли, душевно побалакали, при цьому він мене про все питав – про батьків, про такі речі, що навіть близькі люди не розпитують. А його завжди цікавило, що у підопічних на душі, як у них справи. Причому не тільки у тих, хто вже працює в команді, переживав за всіх, хто навіть просто приїздив на перегляди.

А ще через день у нас була двосторонка, мені вдалося себе добре проявити, віддав гольову, після чого Павлов гукнув мене до «каптьорки», і ми домовилися, що я залишаюся у Маріуполі. Хоча приїздив просто, щоб на мене подивися такий фахівець і дав свою оцінку.

- Після знаменитих навантажень Павлова не пошкодував, що сподобався йому?

- Ой, і сміх, і гріх. Та мені дуже пощастило. Приїхав я до Маріуполя на збір, спочатку 10 днів аеробіки було. Я все пройшов. Вирушили до Туреччини, почалися ще більші навантаження, його улюблені тести – Купера і так далі. І мене, чи то Бог вберіг, чи я не знаю, але сталася травма – надірвав м’яз задньої поверхні стегна. Тому цілих 18 днів крутив велосипед, та бігав на пляжі. Ось так пощастило. Хоча, коли відновився, два з чотирьох тестів мене все ж змусили здавати (посміхається).

- Як тобі жилося в Маріуополі, ти ж був чи не наймолодшим у першій команді?

- Я ж не один такий там був – знав уже і Мішньова з Лучиком, хлопці допомагали освоїтися в команді. Справді, добре було. І на найвищому рівні – тренування, харчування, постійно зважування, вимірювання тиску. І дисципліна. Вона у Павлова – понад усе, дуже жорстка. Ніхто навіть подумати зайвого не міг, не те, що зробити. І водночас Микола Петрович був дуже уважним до підопічних, завжди поцікавиться, як настрій, як родичі себе почувають.

- Саме у Павлова ти дебютував у Прем’єр-лізі. Пам’ятаєш, із «Чорноморцем» 0:0 зіграли?

- Чесно, коли виходив проти одеситів, нічого такого особливого не відчував. Адже ще виступаючи за «Буковину», зустрічалися із «Чорноморцем» у Кубку, і нічого страшного у його виконанні не побачив. Коли ж ми приїхали з «Іллічівцем», то грали на «Метеорі», там поле нереальне було, болото просто. І жодна з команд не мала змоги продемонструвати нормальний футбол.

- А невдовзі тебе покликали до «Динамо». Засвітився у матчах проти киян та «Шахтаря»?

- Навіть не знаю, та навряд чи після того.

- Залишитися у Маріуполі не пропонували?

- Коли тобі кажуть: «контракт із «Динамо», багатьом просто голову зносить. Зізнаюся, це була велика помилка, і я про те своє рішення дуже шкодую. Просто не виявилося поряд людини, яка б сказала: «Стривай, подумай!»

- Невже все так погано було? Кепсько прийняла команда?

- Почалося все з того, що я повернувся з чемпіонату світу в Новій Зеландії, і дев’ять днів взагалі нічого не робив, намагався відпочити з сім’єю, з хлопцями. Після такої відпустки приїхав до Києва, на збори, спочатку з дублем тренувався. На першому ж занятті мені дали в руки млинець від штанги, 20 кг, й сказали присідати. Я розпочав вправу, і на третьому присіданні відчув, що задня знову надірвалася.

Я зійшов з дистанції, пропустив два з половиною місяці. Відновився, мене почали награвати, вийшов у матчі з «Волинню», ми тоді закінчили 5:0 чи 5:1. Я начебто непогано себе проявив, мав багато моментів, штрафний заробив, з якого ми гол забили. А в наступних матчах мене не випускають, минув тиждень, і на ранковому тренуванні людина впала мені на коліно, воно похрустіло неприємно, і я знову на два місяці вилетів. Після цього мене випустили на 8 хвилин у матчі зі «Сталлю», гол забив, залишалося три-чотири матчі, але мене вже не ставили. А взимку сказали, що перевели до «Динамо-2».

- Із кимось встиг потоваришувати?

- У «Динамо-2» у нас хороший колектив склався. Я жив із Трояновським. Справді дружна була команда, Цибульник, Дмитренко, Нагорний, та буквально всі між собою товаришували, Трубочкін, наш капітан, згуртовував колектив.

- Чому «Динамо-2» так невдало виступило у минулому чемпіонаті першої ліги?

- Про це краще запитати головного тренера, котрий за результат відповідає. Певне, щось йшло не так.

- У підсумку другу динамівську команду просто розформували. Вашого головного тренера Вадима Євтушенка це рішення керівництва клубу шокувало, а гравців?

- Не скажу, що я був шокований. Але у людей, зокрема у мене, були контракти, мій – трирічний. Виходить, я рік відпрацював, а з Нового року у мене пропадає. Те ж саме у багатьох. Куди подітися з цими угодами? Добре, що пішли назустріч, дали статус вільного агента, і ніхто жодних претензій вже не міг висунути.

- Жаль, адже твій колишній наставник Юрій Гій рік тому пророкував тобі велике динамівське майбутнє. Розповідав, що ти такий сумлінний, аж виганяти з тренувань доводилося.

- У «Динамо» я одержував мало ігрової практики, тому й тут постійно залишався після занять. Тим більше, що мешкав на базі, тому залишався і після тренувань, і до тренажерної зали постійно ходив. А коли перейшов до «Буковини», і почав регулярно грати, трішки зменшив оберти, інакше просто б себе перевантажив.

- Що скажеш за виступ «Буковини» у першій частині чемпіонату?

- Перше, що впадає у вічі, у нас набагато контроль м’яча покращився. Ніхто не вірив, що ми зможемо грати в такий футбол, комбінаційний, а не просто бити вперед. Ми справді граємо у футбол, принаймні намагаємося, вчимося цьому.

Таку філософію прищеплює нам наш тренер, намагаємося контролювати м’яч, звичайно, через це часто помиляємося. Десь бракує майстерності, іноді якість газонів підводить, та ми вчимося. Адже не хочемо грати тут, бажаємо бути вище.

У деяких матчах підвела реалізація моментів. І ми опинилися на 14-му місці. Гадаю, у другій частині чемпіонату все можна виправити. Якщо цей тренерський штаб залишиться, то зробить все, аби команда була набагато вище у таблиці. Вірю, що їм це до снаги.

- Ти об’їздив уже половину країни, де найбільше сподобалося?

- Жити сподобалося у Києві, колектив – у Чернівцях, а умови і організація у Маріуполі.

- Як любиш відпочивати?

- Зараз не дуже й відпочинеш, донечці Лії лише чотири місяці, тому й прокидаюся рано. До рибалки чи охоти, якщо ви про це, нахилу й натхнення немає, як і

особливих хобі. Люблю відпочивати з друзями, з родиною. Можливо, зараз поїдемо кудись із дружиною Анастасією, хочеться відпочити, рік видався важкий для нас.

Андрій ІВАНЧЕНКО, pfl.ua