Михаил КОМАН: "Практически весь заработок за победу в Кубке-1954 переадресовал домой"

То було рівно 60 років тому. 20 жовтня 1954-го, Москва, стадіон «Динамо», морозна погода, навколо поля сніг, чашу арени окутав густий туман. Саме за таких умов відбувався перший в історії Кубка СССР фінал без участі московських клубів. За трофей боролися київське «Динамо» і єреванський «Спартак». Очолювані Олегом Ошенковим кияни невпинно атакували впродовж усього першого тайму. Їхню перевагу найперше визначав лівофланговий дует Михайло Коман – Віктор Фомін. Ця пара постійно перегравала оборонця суперників Папіка Папояна й врешті допомогла відкрити рахунок Вікторові Терентьєву. До перерви динамівці створили поруч з ворітьми Серґо Затікяна ще кілька моментів. Однак голкіпер свою команду врятував.

У другому таймі чимало роботи мав вже воротар динамівців Олег Макаров. Діяв він надійно, а не зумів врятувати свої володіння лише раз, коли Віктор Меркулов точно пробив під поперечину з-під ноги Віталія Голуб’єва. Трохи згодом Арутюн Кеґеян цілком міг вивести «Спартак» уперед. Вірменський нападник вже навіть обвів Макарова, але спрямований у порожні ворота м’яч грудьми на лінії зупинив хтось з динамівських оборонців. Та врешті кияни зуміли відвести гру від власних воріт, а на 69-й хвилині провели переможний м’яч. То Павло Віньковатий, котрий незадовго до того замінив Терентьєва, отримавши передачу зліва від Фоміна, вивів на побачення з Затікяном Комана. Михайло, майстерно підсікши м’яч над голкіпером, як виявилося, приніс команді київського «Динамо» перший в її історії трофей.

На цьому, зробленому відразу після церемонії нагородження архівному фото – ті динамівці, які завершували матч проти єреванського «Спартака». Не вистачає заміненого в ході вирішальної гри Віктора Терентьєва, Ернеста Юста, котрий без замін відіграв усі чотири матчі, крім фіналу, Григорія Грамматикопуло, який виступав у трьох матчах турніру і забив один м’яч, воротаря Євгена Лемешка, який виходив на поле в поєдинку 1/16 фіналу проти вільнюсського «Спартака» й помічника наставника Антона Ідзковського.

До нинішнього ювілею з творців того кришталевого тріумфу дожили лише двоє. 83-річний Євген Лемешко зараз живе у Греції. Лівий півсередній Михайло Коман, котрий з п’ятьма м’ячами став найкращим бомбардиром киян у Кубку-1954, залишається у Києві. Родичі Михайла Михайловича прохають зайвий раз главу сімейства не турбувати, бо хвилюючі спогади про юні роки викликають у легендарного футболіста надмірні емоції, які можуть зашкодити здоров’ю. Власне, через це нинішнє інтерв’ю – то суміш вражень від мого попереднього спілкування з Михайлом Михайловичем і скомпоновані воєдино питання й відповіді з наших розмов, записаних у різні роки.

Зустрічалися ми напередодні 1 квітня, дати, коли Коман святкує день свого народження. Прохання про зустріч напередодні свята Михайло Михайлович зустрів жартівливо: «Але ж 1 квітня це день брехні, або день сміху. Хто з нас буде обманювати?». Посміялися, а в душі за людину радію, бо згадую день 80-річного ювілею Михайла Михайловича. Тоді Коман виглядав сумним, не приховував, що тягар прожитих років тисне.

Наша зустріч відбулася у Михайла Михайловича вдома, в старому київському будинку на проспекті Науки. Зустрічаючи автора цих рядків біля дверей своєї квартири, Коман почав вибачатися, що не міг спуститися з третього поверху вниз.

- Ноги болять, та й лікарі забороняють перебувати на холодному повітрі, - каже Михайло Михайлович. – Ось тут (тягне рукою через усі груди) болить, тисне. Часом стає холодно в правій частині або в районі сонячного сплетіння. Легені... Потрібно берегти себе, щоб до серця цей холод не добрався. До слова, серце я ще будучи гравцем «посадив». У ті роки нас часто відправляли в турне по Африці. Під час одного з матчів у столиці Єгипту Каїрі грали при дуже сильній спеці. Побігав у таких умовах і відчув біль у серці. Потім лікарі сказали, що якщо хочу себе зберегти, футбол потрібно кидати. Мені встановили діагноз – блокада серцевого м’яза. Хоча раніше серце не турбувало ніколи.

- Звичайно. Лікарі заборонили мені сильно нервувати. Тому обмежувався виключно роллю помічника старшого тренера або селекційною роботою.

- Відчуваєш велику відповідальність. Валерій Васильович був однаково вимогливим як до себе, так і до своїх підлеглих. Любив, щоб кожен гвинтик в його механізмі працював чітко, без найменших збоїв.

- Звичайно, він знайшов момент, щоб мені про це пригадати. Я помітив, що спочатку критика його самолюбство зачепила. Але Валера був дуже серйозною, думаючою людиною. Він умів робити з критики висновки. Почуття тривалої образи йому було непритаманне. Тим паче, що час довів правоту моїх слів. У своїй книзі я радив Лобановському розширити діапазон своїх дій, не обмежуватися одним лише лівим флангом. То «Дід» - Віктор Маслов – теж відмінний фахівець, був людиною нервовою, міг триповерховим покрити. Лобановський собі ніколи цього не дозволяв. Він був ввічливим і культурним навіть з молодими хлопцями. Васильович зривався дуже рідко.

- (Сміється). Це логічно, адже кому потрібен футбол без голів? Хто більше всіх забиває, того найбільше й люблять. Ви, напевно, не чули такої пісні? Так я вам зараз наспіваю: «Суддя свиснув, Коман копнув, в сітку гол упав». Це про мене кияни склали і постійно наспівували на стадіоні. Та відразу зауважу, що жодних заздрощів до себе в команді не відчув. Навпаки, хлопці мене любили. Мені навіть важко виділити людину, з якою я дружив би більше. З усіма були надзвичайно теплі, дружні стосунки. Ми любили відпочивати своєю, динамівської компанією. Співали багато пісень. В основному українських, але й мадярські в нашому колективі були популярні.

До слова, приїхавши до Києва, я знав по-угорськи декілька слів. Володів швидше західноукраїнською мовою. Люботин, де я народився, знаходиться на польсько-словацькому кордоні, ближче до Ужгорода, належало це містечко Словаччині. Вдома ми розмовляли на словацькій. Але Георгій Лавер, Золтан Сенгетовський, Ернест Юст, Золтан Дерфій, Янош Фабіян, Дезідерій Товт мене навчили своєї мови майже досконало. От як зараз пам’ятаю нашу улюблену угорську народну пісню (після цих слів Михайло Михайлович емоційно наспівав два веселих куплети по-мадярськи).

- Збірну очолювали росіяни. І запрошували вони в основному своїх. Скажімо, наш Юра Войнов теж до переходу в «Динамо» за «Зеніт» грав. Тому його кликали, а мене або, приміром, Фоміна чи Терентьєва, які були гідні такої честі, залишали поза збірною. Та й, зізнаюся, в ті роки збірна мене не дуже приваблювала. Я любив Київ, «Динамо». Тоді хотілося відстоювати честь свого клубу. Ми намагалися не вилетіти з вищої ліги, а, виїхавши до лав збірної, могли свою команду послабити. Тому воліли залишатися вдома. Багато хлопців з «Динамо» ж не лише футболом були пов’язані – їх сюди і в армію призивали. А вже разом з армією і в футбол вчилися грати.

До слова, динамівським колективом ми іноді виступали в статусі другої збірної СССР за кордоном. Багато шуму наробили, коли угорців із неперевершеним Золтаном Цибором у складі в Будапешті, при забитих вщент трибунах 3:0 перемогли. А угорці ж тоді були найсильнішими в світі. Вони лише випадково німцям у фіналі чемпіонату планети-1954 програли.

- Році в 1947-му, ще до «Динамо», мною цікавився «Ференцварош». Можливо, поїхав би в Будапешт, але батько не відпустив. Казав, що я повинен допомагати йому сім’ю годувати. Адже нас братів і сестер восьмеро було. Хоча, звичайно, стань угорцем, цілком міг заграти в команді Пушкаша, Кочіша і Гідегкуті. Мене навіть по-мадярськи називали «Леші-Пушкаш», тобто, вичікувальний гравець. У мене була така манера: «сховатися», щоб суперник загубив з поля зору, а потім, коли м’яч відскочить, блискавично його підхопити.

Взагалі, коли ми приїхали у Київ, нас, закарпатців, інакше як за угорців ніхто не приймав. В очах киян ми були дикунами, що програли війну. Хоча насправді ніхто з тих, хто приїхав у «Динамо», до війни найменшого стосунку не мав. Поки весь СССР, вся Україна воювали, ми у футбол грали. Як ось я в Виноградово (тоді місто було ще угорським і Севлюш називався), куди батько перевіз сім’ю, коли мені шість років було. Зазначу, що наше місто було розташоване внизу між горами. Великий перевал, там майже ніколи не було сильного вітру. В таких умовах можна і в дощ грати. Ці особливості і сформували мій стиль. Я навчився ідеально обробляти м’яч на слизькому полі, бити в таких умовах з будь-яких положень. Воротареві ж складно утримати мокрий м’яч. Я цим вміло користувався. Добру половину своїх голів забив після відскоків.

- Звичайно. З одного боку розумів, що фізична підготовка необхідна, але всі ці введені тодішнім тренером «Динамо» Олегом Ошенковим підтягування, силові вправи мені були відверто не до душі. До всього, Олег Александрович ввів у тренувальний процес ще й боксерські поєдинки. Але я від них відмовився. І тренер не став змушувати. Просто я ніколи не любив битися.

- Як вам сказати? У нас були хлопці, які любили випити. Але ми викладалися на полі і тренер на деякі речі закривав очі. Тоді куди більше проблем було з органами. Вони контролювали нас ретельніше. Скажімо, я теж ходив на допити в КГБ. Кагебісти розвідували, так би мовити, ситуацію в команді. Запитували, хто з ким товаришує в колективі і поза ним, хто про що говорить. Було важливо не сказати нічого зайвого. У мене проблем з КГБ ніколи не було. Але в команді були хлопці, яких «потягали».

- Так, боролися зі «злочинцями» (сміється). Вони собі погуляють, а потім пляма на всю команду лягає. Потрібно було таких любителів порозважатися тримати в рамках. Ми не допускали, щоб у нас виникли такі скандали, як з Едуардом Стрельцовим. Хоча з багатьма намучився. Зараз просто незручно називати прізвища. Зізнаюся, я не завжди розповідав головним тренерам, чим займалися футболісти, брав удар на себе, намагався втихомирити хлопців власноруч. Потім чимало з них дякували мені, що я їх не видав. А то, приміром, від Лобановського відразу отримали б. Зазначу лишень, що наші хлопці не стільки пити, скільки з дівчатами гуляти любили. Але я їх не здавав, бо на собі відчув, якою важкою працею вони займаються.

- Дитина сама має вибрати, чим їй займатися. Приміром, мій батько футболу не любив узагалі, був проти того, щоб грав я. Але в підсумку я все одно заграв, пробився в найкращу команду України. Те ж саме Міша. У нього трохи інші інтереси. З одного боку, дані, щоб займатися футболом, у сина були. У нього статура практично як у Рудакова. Він височенний, вищий за мене на голову. Футболом займався, грав у воротах, але не віддавав йому всього свого часу.

- Я в інші часи виріс. В Люботині я з ранніх років працював на залізниці. Мама була домогосподаркою, у нас були свої корови. Але життя склалося так, що ми переїхали в Виноградово. Наша сім’я налічувала десять осіб – батьки і восьмеро дітей. У Виноградово нам дали хорошу квартиру. Ми прекрасно ладнали, були дружні, дбали одне про одного, кожну копійку додому приносили. Так і виживали. Хоча жити було дуже важко, їжі на всіх не вистачало. Спочатку я один працював, потім, коли підросли, влаштувалися на роботу інші. Батько працював на Виноградівському вокзалі стрілочником. Хоча він працював у Корольово. Туди татові потрібно було Тису переїжджати. В Корольово тоді була велика станція, звідти потяги курсували в різних напрямках. Коли тато влаштувався на Виноградівську станцію, я почав працювати разом з ним. Річ у тім, що у нас адже будинок був поруч з вокзалом.

У футбол грали у вільний від роботи час. Окрім мене бігали й брати Мирон та Андрій. Але це був аматорський рівень. Грали у дворі, з сусідами. На серйозному рівні тільки я заграв. Коли переїхали у Виноградово, нас взяли в команду «Партизан». До речі, команду назвали на честь розстріляних німцями партизанів. Вони тоді в млині ховалися, а мадяри їх викрили. На розстріл фашисти зібрали все місто, страту проводили в самому центрі. Я там теж був присутній. Моторошно, осад залишився понині. Хоча нам пощастило, адже наш край війна, можна сказати, обійшла стороною. Ми весь цей час грали в футбол. Мабуть, тому потім закарпатці були в Україні сильнішими за всіх.

Пізніше я виступав за «Бескид». Це українська команда, а крім неї у нас тоді ще існували угорська «Енеші» і єврейська «Макабія» (саме так, вочевидь на закарпатський манер, вимовляє назву «Маккабі» Михайло Михайлович - авт.). Коли Закарпаття відійшло угорцям, ми виступали за «Енеші». До речі, команди тримав власник млинів на прізвище Штейфан. Зарплату нам в основному платили не грошима, а борошном, соняшниковою олією. Для родини то була велика допомога.

Коли мене забрали до Києва, то теж значну частину заробленого відправляв додому. Скажімо, до Виноградово переадресував практично все, чим нас преміювали за перемогу в Кубку СССР-1954. Батькам, братам і сестрам було зовсім важко, я їх постійно підтримував. Мені тут, у Києві, багато грошей було не потрібно. Нас і годували, і забезпечували.

- О! У нас тоді була прекрасна команда. Я і нині часто згадую ту перемогу в фіналі, забитий мною переможний гол в ворота єреванського «Спартака». У своїй манері тоді відзначився, на якусь мить випередивши воротаря вірмен і проштовхнув м’яч у ворота. Воротарі тоді тремтіли, щоб не помилитися в матчах з київським «Динамо». Бо знали, що варто їм трохи відпустити м’яч, як Коман його доб’є в сітку.

- Його гра багато в чому залежала від мене. Я постійно пасував тільки Віті. Мені теж подобалося грати поруч з Фоміним, ми відчували один одного спиною, знали, що якщо я побіг на фланг, то Віктор – у центр. І навпаки. Відповідно, передачу можна було віддавати чи не з закритими очима. Та весь наш напад був прекрасним. У центрі діяв Зазроєв, теж технічний хлопець. Праворуч грали Терентьєв і Грамматикопуло. Відмінна атака була! Але їх немає, мабуть, вже? Так... Знаю, що Фомін помер, не так давно пішли від нас Богданович і Попович. Страшно все це, душа болить...

Коли я вимкнув диктофон, Михайло Михайлович вказав на шафу: «Дивися – раз, два, три, чотири, п’ять, шість! Шість м’ячів! Мені приємно їх бачити. А нагороди десь теж в шафі складені, але я їх ніколи спеціально не збирав. Це так, дрібниці, а от футбол - у душі».

Іван Вербицький, UA-Футбол