Cкрипник до "Вердера" мог возглавить "Севастополь"

Український наставник «Вердера» розповів «УФ» про призначення головним тренером бременців, найперші завдання, поділився думками щодо ситуації в нашій державі

«Уночі прийшло SMS-повідомлення, що вже вранці на мене чекають наші боси…»

— Вікторе Анатолійовичу, найперше, дозвольте вас привітати з призначенням на пост головного керманича «Вердера». Які емоції переповнюють із цього приводу? Чи були у вас певні передчуття, що цей визначальний момент незабаром настане?

— Уже якось казав, що я не та людина, яка просто сидітиме і чогось чекатиме. Ми працюємо в одній системі — «Вердер» (Бремен). Я працював із другою командою, яка є частиною цієї структури. Наш штаб тренував два колективи, але я не міг впливати на якісь рішення щодо клубу в бундеслізі. Розумієте, дві команди постійно перебувають разом, де гравці, по суті, між собою міняються. Це — єдина система. Грубо кажучи, зараз же так вийшло, що я просто з однієї тренувальної кабіни перейшов до іншої. Звичайно, про рівень футболу наразі говорити не потрібно — порівнювати четверту лігу й бундеслігу просто недоречно. Я чудово знаю всіх хлопців, мене так само тут знають дуже добре, тому це рішення керівництва — не те що передбачуване, це просто нормальний крок очільників клубу.

— Якщо можете, розкажіть детально, як саме дізналися, що вас хочуть призначити новим головним тренером?

— Відбувалось усе наступним чином: після програної гри бременців «Кельну» мені вночі прийшло SMS-повідомлення, що вже вранці на мене чекають у кабінеті наших босів. Коли прийшов на зустріч, мене зразу запитали, чи можу прийняти першу команду Бремена. Знаєте, лукавити не буду, я зразу відповів: «Так, хочу очолити «Вердер», адже я вже у цьому клубі вісімнадцять років, я чудово розумію, як складно нині нашій команді. Було би просто дурницею й неправильним сказати, що я не хочу псувати своє ім’я, мовляв, ви спочатку підніміться в турнірній таблиці, а я вже потім прийму команду. Це було би просто негарно стосовно клубу, якому віддав стільки років свого життя. Розумієте, потрібно любити свою команду, свою роботу не тільки тоді, коли все добре, а й тоді, коли погано й потрібна твоя допомога. Зараз я кину всі сили на те, щоби покращити становище команди, витягнути її із цієї ситуації, в якій опинилася.

— Скажіть, керівництво клубу зараз не шкодує про те, що, фактично, втратило цілий рік, не призначивши вас одразу головним тренером після уходу Томаса Шаафа?

— Думаю, що про це краще запитати безпосередньо керівництво нашого клубу. Одверто кажучи, не знаю. Повірте, в мене зараз зовсім інші «головні болі», цілком на іншому зосереджені думки. Мені потрібно якнайшвидше знайти той вдалий рецепт, аби всі ті гравці, які в нас є, думали лише про щось хороше, мислили позитивно. Ті позитивні якості, які в них, безумовно, є, вони мають неодмінно продемонструвати на футбольному полі. Я впевнений, якщо все так і буде, ми виберемось із цієї складної ситуації. А щодо іншого тренера, щодо «своєчасності» мого призначення — це не до мене.

— Які бачите зараз першочергові завдання перед собою? Що саме потрібно нормалізувати в команді?

— Власне, було би зараз доволі нерозумно думати про якісь там місця в єврокубках чи щось інше. Зараз нам потрібно просто працювати день за днем, аналізувати, розмовляти з гравцями, чому саме так вийшло. Я дуже хочу також чути, що самі футболісти говорять, а для цього потрібен якийсь час. Днями провели кілька бесід, відбулися тренування, а завтра в нас уже гра на кубок Німеччини (інтерв’ю відбувалось у понеділок. — В.Б.) — часу на розкачування, приміром, два-вісім тижнів, просто немає. Зараз кожна гра важлива, кожен зароблений нами пункт. Ми за цю справу взялися — ми будемо за неї боротись до кінця.

— Як вас зустріли вболівальники «Вердера»?

— Я це можу порівняти із сезоном-2003/2004, коли бременський клуб став чемпіоном Німеччини. Тоді, пам’ятаю, приходило по декілька тисяч вболівальників — усі шанувальники дуже доброзичливі. Тим і цікавий «Вердер», що, можливо, ми єдина команда в Німеччині, яка, перебуваючи на останньому місці, все одно має стільки вболівальників. Нас чудово підтримують, переживають за нас, повірте, це дуже відчувається. Із іншого боку, бувають різні фанати — хтось радикальніший, хтось більше доброзичливий. У нашому випадку — більше саме чемних уболівальників, які з великим розумінням ставляться до цієї ситуації, вони бажають нам якомога скоріше позбутися всіх негараздів. Приємно, звичайно, але, чесно кажучи, це все бонуси — нам потрібно справді демонструвати результат, наполегливо працювати. Так, нам буде тяжко, але що поробиш?

«Я казав: «Хочу, щоб усе було офіційно…»

— Вікторе Анатолійовичу, за весь цей час вашого перебування в Німеччині, чи були у вас пропозиції від українських клубів?

— Так, вони були, але дуже неконкретні. Одна конкретна розмова була лише із «Севастополем», але, слава Богу, цього не трапилось. А так, якихось конкретних пропозицій більше не було. Знаєте, я не та людина, яка буде сама дзвонити, тим паче, що в мене немає менеджера, який би цим займався. Скажу більше, я це сприймав нормально, тож, якщо буде можливість очолити команду, значить, так і буде, якщо ні — що, не робити свою роботу? Виходить, що я просто займався улюбленою справою, й зараз трапилася нагода очолити першу команду Бремена. Але це не означає, що я тут буду довгий час — робота будь-якого тренера дуже нервова, й вона може тривати довго або закінчитися дуже швидко. Потрібно бути готовим до всього.

— Коли був варіант із «Севастополем»?

— Буквально перед усіма цими подіями в Україні — восени 2013-го року. Зараз дякую долі, що я в тому клубі так і не опинився. У нас була конкретна розмова, але не було такого, мовляв, «ось, усе, давай…» Я казав: «Хочу, щоб усе було офіційно…» Потім були вже інші справи, і ця вся історія якось затихла. Власне, я й не переймався, що цього не сталось.

— Ви чудово знаєте молодь «Вердера», тож чи можна сподіватися, що в першій команді зараз з’являться нові імена?

— По-перше, вони там завжди були. Моя команда, яку тренував ще минулого тижня, завжди постачала 5–6 виконавців, які вже тренуються з професіоналами. Потім головний тренер вирішує, чи вони будуть у команді на конкретний матч, чи повернуться до другої команди. Нам важливо, щоби кожен молодий футболіст грав щосуботи або щонеділі — це принципово. Якщо гравець тільки тренується й не грає — про який розвиток може бути мова? Молодий футболіст має стабільно грати. На якому рівні — це вже інше питання, але він має відчувати ось цю нервовість перед грою: він виходить на поле, гравець виконує певне завдання. Погано чи добре — це вже інше питання, але він повинен бути в «обоймі» і обов’язково відчувати цю атмосферу. Потім, із врахуванням цього, знову повертається на тренування до професіоналів — це в нас вже традиція, в нас так було завжди. Є чимало гравців, які залишились у бундеслізі й надалі — це Деві Зельке, Марнон Буш. Вони вже не повернуться до другої команди, вони — гравці основного складу. Окрім того, в нас є три-чотири кандидати, які ходять туди-сюди між двома складами. Тому в нас зажди є кілька виконавців, які регулярно «розбавляють» основну команду. Знаєте, ми іноді навіть самі дивуємось — у нас професійні гравці досить хорошого рівня, але за якихось різних причин вони поки що не демонструють того належного рівня гри. Саме у цьому нам і потрібно розібратись.

— Пане Вікторе, ви, як професійний тренер, кого вважаєте своїм учителем? На кого найбільше орієнтуєтесь?

— Мені в житті дуже пощастило, що в мене було багато першокласних тренерів, із якими працював довгий час. Можу згадати Миколу Павлова, Євгена Кучеревського, Валерія Лобановського, Томаса Шаафа. Фелікс Магат нам продемонстрував зовсім інше у футболі — скільки можна, в принципі, бігати без м’яча. Для мене особисто це безцінний досвід. Попри це, не хочу сказати, що я когось копіюю: Скрипник — це Скрипник. Просто кожен тренер по-різному бачить футбол, який ніколи не стоїть на місці. Було би безглуздям озиратися назад, потрібно дивитися лише вперед, на топ-команди, як саме вони працюють нині. Паралельно кожен фахівець аналізує, який саме матеріал є під рукою, із чого потрібно витискувати максимум. Знаєте, іноді вчать тренувати більше якісь принципи, ніж умовні тактичні моменти. Тому, переконаний, що потрібно тренувати саме принцип — грати вперед, принцип гри другим номером, принцип групової роботи, командної, індивідуальні якості гравця дуже важливі. Це все — кропітка робота тренера. Також важливо, як ти ставишся до людини в побуті. У кожного тренера, гравця свій характер — не завжди повинна бути ідилія, але ж ми — чоловіки, й тому маємо знаходити спільну мову. Якщо гравець одразу сприймає твої ідеї — це зразу плюс для всієї команди. Спілкування — це дуже важливо.

«Мешкаю в Європі, й, повірте, знаю, як можна жити добре без корупції, різноманітних «схем»…»

— Нинішнього сезону в бундеслізі спостерігається ситуація, коли в зоні вильоту лише імениті клуби — «Вердер», «Гамбург», близька до цих позицій і дортмундська «Боруссія». На вашу думку, які головні причини такої негативної тенденції?

— Будь-який клуб у світі, яким би він не був грандом, завжди переживає період спаду. Це певний такий період за принципом спіралі. Є команди, які багато витрачають грошей на футболістів, скуповуючи найкращих гравців. Тому вони завжди на плаву. Однак є й такі клуби, які не мають великих спонсорів, а звідси й не мають серйозних грошей. Вони працюють, як і «Вердер», за принципом: «виростити своїх футболістів». Якщо зробиш хоч одне невдале придбання, клуб, як кажуть, одразу «пролетів». Саме в такій нині ситуації вже другий рік перебуває бременський клуб. Ми зараз на останньому місці, але сподіваємося, що ось ця «спіраль» удачі знову до нас повернеться — ми спіймаємо свій напрям і піднімемося знову на ті місця, де завжди були. До речі, можу згадати 1999 рік, коли Томас Шааф приймав команду — до майже останнього туру ми також були в зоні вильоту, й наша команда так само боролася за результат. Були такі випадки, коли до нас приїжджав суперник значно слабший за своїм потенціалом, але йому вдавалося нас перемагати. І ми залишалися біля розбитого корита… Знаєте, це дуже тяжко «вилазити» з такої ситуації, однак згодом «Вердер» із Шаафом знайшов золоту середину й розвився до того клубу, який усі знають. Нині дуже схожа ситуація — ми в «підвалі» турнірної таблиці. Жартома можу сказати: хто хоче бачити «Вердер» нагорі турнірної таблиці, просто переверніть її. Без гумору в такій ситуації теж не можна, самі розумієте. Ми не роботи — кожен може помилятись. Упевнений, якщо в нас усе буде гаразд — будемо продовжувати контракт, але я не та людина, яка буде всіма силами триматися за крісло. Я готовий до всього, саме тому я не здивувався, коли мене призначили головним тренером бременців. Так само не здивуюсь, якщо за негативних результатів мене попросять піти. Це нормально.

— Останнє запитання — не про футбол. Чи слідкуєте за тими подіями, які відбуваються в Україні? Що говорять німці щодо цієї ситуації?

— У клубі ми це не обговорюємо, але кожен із нас тут читає газети, має власну думку щодо всієї цієї історії. Вони питають мою думку — я їм висловлюю все, що думаю: дуже сильно переживаю за події, які відбуваються в Україні. Це все дуже страшно. Я завжди підтримував вибір свого народу. Я мешкаю в Європі, й, повірте, знаю, як можна жити добре, без корупції, різноманітних «схем»… Я дуже сподіваюся, що ці всі якісні зміни на краще стануться якомога швидше, й теперішні вибори у цьому допоможуть. Звісно, хочеться також, аби і конфлікт на Донбасі якнайшвидше закінчився, й Україна жила вільно й ні від кого не залежала. Нехай навіть нас обзивають, але ми зробили свій вибір, і ми маємо стояти на цьому. Знаєте, я щодня дивлюсь останні новини про Україну, й дуже сильно за це все переживаю. Тим паче, що всі мої родичі живуть у Дніпропетровську, там все спокійно, слава Богу, але хтозна, як швидко це все може змінитись…

Володимир БОБИР