Нещодавно журнал Forbes опублікував рейтинг вартості українських футбольних клубів, до якого увійшли десять команд Прем’єр-ліги. Приємно, що десятку дорогих клубів країни замикає луцька «Волинь». Під час укладання списку враховувалися не фінансові результати клубів, які є таємницею кожної команди, а вартість спортивних споруд і футболістів. Рейтинг вартості ФК «Волинь» за версією Forbes – 9,2 мільйона доларів. Чи престижно бути гравцем «Волині», та й узагалі, як потрапити у великий футбол, «Відомості» розпитали у півзахисника ФК «Волинь» Олега Герасимюка.
– Олеже, безперечно, бути футболістом сьогодні – це престижно. Що спонукало вас піти у футбол?
– Річ у тому, що у мене сім’я – спортивна. Мій батько обожнював футбол, щоправда, грав на аматорському рівні. Саме він посприяв тому, щоб і я потрапив у цю сферу. Я ріс у Володимир-Волинському, мій батько знав усіх достойних тренерів міста. Завдяки цьому я вже з дитячого садочка відвідував секцію футболу. Моїм першим наставником був тренер Руслан Гань, за що йому вдячний досі.
Мене ніхто не змушував ходити на тренування, як це часто буває серед дітей. Я ходив сам, не пропускав жодного заняття, отримував від цього величезне задоволення. Навіть після занять часом хотілося потренуватися самостійно на спортивних майданчиках. Хоч і кажуть, що футбол приносить гроші, але я ніколи не ставив собі за мету бути футболістом винятково через фінанси. Більше про це замислюватися почав, коли вже створив сім’ю.
– Як почалася ваша спортивна кар’єра як уже «зрілого» футболіста?
– До восьмого класу я навчався і тренувався у Володимирі-Волинському. Коли мені було 14 років, довелося вирішувати, що робити далі. Була можливість піти навчатися до Львівської спортивної школи-інтернату. Я зважився на цей крок, бо, зрозуміло, у Львові було набагато більше перспектив. Я провчився у цьому закладі рік, але, хоч як це прикро, мене відрахували через те, що мій ріст не відповідав футбольним стандартам. Але у той час на Волині «Феміда-Інтер» збирала дитячо-юнацьку команду. З перших відбіркових тренувань тодішній тренер Альберт Мікоян мене помітив і узяв до команди. Тобто мій шлях на футбольні вершини йшов поступово: дитяча школа, друга ліга, дубль, перша команда.
– У вашій біографії є запис, що ви грали за «Динамо». Це був щасливий випадок, чи ви прагнули туди потрапити?
– На мій вік, а мені тоді було всього сімнадцять, я дебютував у вищій лізі. Для мене було дуже приємно та несподівано, що клуб такого рівня, як «Динамо», звернув увагу на мене – звичайного волинського футболіста. Думаю, від такого шансу мало хто б відмовився.
– Кварцяний вас легко відпустив?
– Не знаю, що тоді було у нього на думці, проте він, як і я, розумів, що для мене це можливість досягти більшого. Та й, зрештою, «Волинь» отримала кошти від мого переходу в «Динамо».
– Знаю, що ви грали ще й за азербайджанську команду «Нефтчі», яку тоді очолював уже нинішній тренер «Волині» Анатолій Дем’яненко.
– Так, якраз у ті роки, а це 2008-2009, ми й познайомились. Я зіграв п’ять ігор у чемпіонаті, забив один гол. В єврокубках я грав за Баку в шістьох матчах і теж забив один гол. З Анатолієм Васильовичем у нас уже тоді склалися непогані відносини, і мені було приємно, коли його обрали тренером «Волині».
– У якій із команд вам було найкомфортніше грати?
– Скрізь по-різному, різні умови. На Волині добре, бо ближче до родини, а це найголовніше. Проте зізнаюся, що життя футболіста у Києві – це, звичайно, шик.
– Але ви все одно повернулися до «Волині». Чому?
– У мене закінчився контракт із «Динамо», я був на оглядинах у «Таврії», але Віталій Кварцяний усе-таки перетягнув мене сюди.
– Ви чи не найкраще з усіх футболістів «Волині» можете порівняти двох тренерів – Кварцяного й Дем’яненка. Наскільки вони відрізняються?
– Це зовсім різні люди, у них інакше бачення футболу, свої тактики гри. Мені легше пристосуватися до Дем’яненка, бо його я вже встиг вивчити за часів гри в «Нефтчі». Під керівництвом Анатолія Васильовича ми вже зіграли 15 ігор. За цей час, думаю, до його особистості та манер звикли всі гравці «Волині». У Дем’яненка на першому плані – дисципліна: якщо хтось недотягує на тренуваннях, він може і прикрикнути, і гостре слівце сказати. Наші тренування стали коротшими, але інтенсивнішими.
– Чи подумуєте зараз про перехід до іншого футбольного клубу?
– Пропозицій поки не надходило, та й не ставлю це за мету. Коли був у Києві, багато грав у дублі, бо там дійсно велика конкуренція, а на Волині я гравець основного складу. І намагатимуся потрапляти в стартовий склад команди кожної гри. Викладуся на максимум, аби «Волинь» сягнула футбольних вершин.
– Ви одружений, виховуєте синочка. У футбольній команді ви – півзахисник, але наскільки «захищеною» є ваша сім’я?
– Мені пощастило, бо моя дружина дуже терпляча у цьому плані. Ми дійсно більше часу перебуваємо на тренуваннях, часто виїжджаємо на збори. Так виходить, що вдома я буваю раз на тиждень. Жінка вже звикла до цього. Нічого не вдієш –така робота. Та весь вільний час я витрачаю на сина: щойно переступив поріг дому – він біля мене, а я біля нього.
– Хто для вас є кумиром?
– У дитинстві я фанатів від тодішнього складу київського «Динамо». Зараз є окремі європейські футболісти, тактика гри яких мені подобається. Наприклад, Мессі. Це, звісно, крутий футболіст, але як такого кумира у мене немає.
Довідка
Олег Герасимюк народився 25 вересня 1986 року у Володимирі-Волинському. Півзахисник. Виступав за команди: ФК «Ковель-Волинь-2» (Ковель), «Іква» (Млинів), «Волинь» (Луцьк), «Динамо» (Київ), «Динамо-2» (Київ), «Арсенал» (Київ), «Нефтчі» (Баку). Дебютував у матчі «Волинь» – «Таврія» у 2004 році.
