Всеволод РОМАНЕНКО: "В конце 90-х вратарю было крайне тяжело попасть в основу "Динамо"

Воротарю луцької «Волині» Всеволоду Романенку 24 березня виповнюється 35 років. Усі вболівальники «біло-малинових» приєднуються до привітань на адресу сміливого і надійного кіпера.

Клубна прес-служба взяла інтерв’ю у стража воріт «Волині»…

– Всеволоде, ти завжди мріяв про воротарську кар’єру чи став у «рамку» випадково?

– Я – вихованець школи київського «Динамо». У сім з половиною років прийшов на набір у школу. Його Олександр Леонідов і легендарний футболіст Володимир Онищенко. Він тоді вже працював дитячим тренером. На дитячій базі «Динамо» на Нивках зібралося на перегляд 80 хлопчаків мого віку. Вишикували нас і розділили по четвірках. Ми побігали у «дир-дир» і після цього когось залишали, комусь казали прийти через пару місяців. І ось мене не залишили!
Тоді Онищенко запитав: «Хлопці, а хто з вас у дворі стоїть на воротах?» Я викликався. Справа в тому, що я мав м’яча і мене старші хлопці мусили через це брати у команду і щоб не затоптати, ставили на ворота. Онищенко тоді кілька разів пробив по кутах. Я впав – відбив, зловив. Тобто показав, що якісь навички мав. Тренер сказав приходити на тренування, мовляв, будеш воротарем.
Згодом Онищенко поїхав до Москви вчитися у вищій школі тренерів. Нас прийняв Віктор Кондратов. Я закінчив динамівську школу в 16 років. Кращих після неї брали в «Динамо-2» чи «Динамо-3», гірших – у «комерційний» футбол. Мене взяли відразу в динамівські команди. Отож, прийшов я в команду у сім років, а пішов з неї – у двадцять три.

– У першу команду Всеволод Романенко чому не потрапив?

– Наприкінці 1990-х років потрапити до основної команди було надто важко через жорстку конкуренцію: тоді гарли Олександр Шовковський, В'ячеслав Кернозенко і Тарас Луценко. Ми, до слова, якраз й йдемо по роках: Шовковський з 1975 року, Кернозенко – 1976-го, а я – 1977-го. Отак і в «Динамо» було: СаШо – №1, Кернозенко – №2, а Романенко – №3.

– Ви зараз контактуєте?

– Ні. При зустрічі, звісно, вітаємося, але якихось особливих теплих стосунків немає…

– На кого з воротарів хотіли бути схожими у дитинстві?

– Подобався Дзенга, а ще «шоумен» Пфафф. Із задовленням на нього дивився (сміється).

– Всеволоде, ти трохи походив українськими командами…

– Так склалося життя футбольне. Чесно кажучи, сидіти на одному місці не вважаю правильним.

– Якось ти вилетів у першу лігу з «Волинню». Що тоді сталося?

– Шалено не поталанило нам тоді. Вася Сачко в останньому матчі «Таврії» пенальті не забив на «Авангарді». Та й вилетіли ми тільки за різницею забитих-пропущених (31-45 – fc.volyn.net). Три команди набрали однакову кількість очок – «Волинь», «ФК Харків» і «Кривбас» , але у першому колі було кілька розгромів від «Динамо» (1:7), донецького «Металурга» (0:4), кілька разів по 0:3 програвали. Це й «допомогло» вилетіти.

– Як ти повернувся до «Волині»?

– У серпні я розірвав стосунки із «Прикарпаттям». Чесно кажучи, був там певний час, аби підтримувати належно форму – ігрову, тренувальну. О десятій вечора зателефонував Віталій Кварцяний, я зібрав речі і о десятій ранку вже був на тренуванні в Луцьку.

– Розгроми і пропущені голи сняться?

– Один такий гол не сниться, але міцно в пам’яті засів: коли грав за «Іллічівець», в Маріуполі програли «Кривбасу» 0:3. Перший гол пропустив після нескладного удару, але м’яч вдарився в горбик на полі і прокотився піді мною у ворота…

– Кажуть, з віком воротар набуває досвіду і більш по-філософськи реагує на власні помилки…

– Не знаю, коли ловиш «метелика», то все одно якось незручно, соромно і неприємно стає перед колективом, осад залишається. Якщо польовий гравець може помилитися, то воротарю – аж ніяк. Тому кіпери – окрема каста. Як сапери. Помилився – і гол! І всі «шишки» полетять на тебе. Якщо нападник не заб`є пенальті, можуть вибачити, а якщо я пропущу між ніг – напишуть усі газети, трибуни засвистають. Тому головне тут – психологія, погане якомога швидше забувати.

– Були ще два важкі матчі в складі «Іллічівця» восени 2010 року…

– (сміється) Це ви про 0:9 від «Динамо» і 2:6 від «Ворскли» впродовж двох тижнів? Що тоді сталося?
«Іллічівець» у ті роки пропускав рекордні 45-50 голів щосезону. Може, через те, що намаглися більше уваги атаці приділяти, грали у відкритий футбол. У роздягалці після «Динамо» був тихий шок. Київ влучив у ворота 9 разів і забив …9 голів.

– Неординарним було й твоє повернення до «Волині». Не злякався, коли отримав два струси мозку?

– Ну, це робочі моменти. Просто так співпало, що це сталося під час двох виїздів поспіль і довелося влаштовувати екскурсії по лікарням Луганська і Симферополя. Якби зіграв по-іншому, стелився б ногами вперед, мене ніхто б не зрозумів, сказали, що боягуз. Ліпартія із «Зорі», наприклад, пішов ногами вперед. Мене так в дитинстві навчили – іти сміливо на м’яча вперед руками. Після реабілітації швидко забув ті струси і вони не завадили добре налаштуватися на «Металіст».

– У «Волині» нині три різновікові кіпери – 23-річний Шеліхов, 30-річний Неділько і 35 річний Романенко. Так умисно підбирали чи збіг обставин?

– Це дуже добра ситуація. Молодші вчаться у старших, а старші відчувають конкуренцію з боку дебютантів.

– Всеволоде, чи надовго ти ще у «Волині»?

– Контракт розраховано до кінця травня. Хоча не криюся – хотів би залишитися у Луцьку якомога довше і відчуваю сили, маю бажання повоювати за місце у воротах «Волині».